Усім ще пам'ятні заяви В.Путіна про те, що Україна навіть не держава, а лише те, що їй подарувала Росія, а все інше – це Західна Європа, що Росія і Україна не можуть існувати окремо, що питання України – це справа Росії і таке інше. Звичайно, Путін не діли
Усім ще пам'ятні заяви В.Путіна про те, що Україна навіть не держава, а лише те, що їй подарувала Росія, а все інше – це Західна Європа, що Росія і Україна не можуть існувати окремо, що питання України – це справа Росії і таке інше. Звичайно, Путін не ділив українців на «правильних» і «не правильних» і не говорив, що Галичина – це не Україна. Але за нього це не тільки сказала, а й «аргументувала» пані Н.Нарочницька і багато інших російських великодержавників минулого і сучасності. Але це їх право бачити Україну такою, якою їм хочеться бачити. Інша справа, коли в самій Україні не тільки існують, а й займають високі державні посади люди, для яких Україна – це просто якесь непорозуміння, а української нації взагалі не існує, а є тільки малороси, як якась етнічна група російської нації.
Я не буду завантажувати увагу шановного читача багатьма іменами, бо їх, на жаль, велика кількість, а візьму для аналізу погляди лише однієї «унікальної» особистості, «професіонала» вищого рівня Д.В.Табачника. Його «унікальність», передовсім, у тому, що до сорока семи років він встиг відзначитися на усіх вищих державних посадах, хіба що за винятком, посад Президента і Прем'єр-міністра, Сьогодні, не маючи досвіду практичної роботи в системі освіти, управління навчальним, науковим, спортивним і молодіжним процесами на нижчих рівнях, взявся керувати всією державною системою науки, навчання і спорту в масштабі всієї країни.
Перше, на що варто звернути увагу – намагання пана Табачника поділити українців на «справжніх» і «несправжніх», на малоросів і галичан. В статті «Галичанські «хрестоносці» проти України» в 2008 році він писав: «Роль Галичини, що ввійшла до складу Української РСР тільки в 1939 р., а до цього - з кінця ХIV століття відірваної від етногенезу, історичного й культурного розвитку українського народу, у сучасній Україні зовсім абсурдна».
Пан Табачник не знає, або вдає, що не знає, що саме Галицько-Волинське руське князівств спромоглося дати відсіч Орді і зберегти те, що з самого початку іменувалося Руссю, що саме в Галичині, незважаючи на колоніальну залежність від тогочасних імперій, зберегли не тільки церковно-слав'янську, а й, власне, українську мову.
«З іншого боку, - наголошує пан Табачник, - правляча галицька еліта, що позиціонує себе з елітою загальноукраїнською, поводиться так, начебто представляє Україну й тому має право нею керувати. Саме вона віддає обов'язкові до виконання накази - яка мова рідна, у яку церкву ходити, кого вважати національними героями...».
Що тут можна сказати? Напевне не знайдеться ні одного нормально мислячого українця з елементарним знанням географії і адміністративного поділу України, який не знав би, що галицька еліта ще ніколи не була в Україні при владі і ніколи не вирішувала загальнонаціональних питань. Максимум, чого досягла на владному олімпі України галицька еліта – це представництво у Верховній Раді і один-три міністри в різних урядах. Ну, а «кого вважати національними героями» - це взагалі не справа влади, а суспільства і його громад.
Безсумнівна шкідливість «трудів» пана Табачника, в яких він ділить Україну на Галичину і Велику Україну, а її народ на галичан і малоросів («справжніх українців») і протиставляє їх.
По-перше, шкідливість в тому, що вони спрямовані не на взаємне пізнання і досягнення взаєморозуміння між громадянами різних регіонів України, а на поглиблення історичного розколу, що відбувся не з вини ні галичан, ні «малоросів», а внаслідок реального історичного процесу.
По-друге, така позиція політика орієнтована не на реалізацію національних інтересів України, навіть якоїсь її частини, а на пропаганду і захист російських великодержавних інтересів.
Пан Табачник не просто викладає своє (вірніше Погодіна і Нарочницької) бачення проблеми, а й визначає завдання на перспективу. Він наголошує :«Якщо ми далі будемо безмовно здавати основні життєві цінності - мову, віру, історичну пам'ять, нерозривний зв'язок з Росією, то не помітимо, як Велика Україна стане збільшеною копією Галичини.
По-перше, яку мову пан міністр має на увазі? Українську? Ні! Але, щоб не говорити правду, що йдеться про російську мову, він просто не конкретизує.
По-друге, про яку віру йде мова? Адже віра є інтимною справою кожної людини. Кожна вільна людина вірить в щось, або вірить, що вона ні в що не вірить, вірить внутрішньо, без реклами, без обговорення з ким би то не було. Молитва, навіть якщо вона і здійснюється прилюдно, є внутрішньою, інтимною справою кожної людини. Можливо Д.Табачник і розуміє це, але не може чесно сказати, що йдеться в його «творах» не про віру, а про РПЦ, як інституцію російської великодержавності і не більше.
По-третє, захисником якої «історичної пам'яті» є Д.Табачник? Пам'яті української нації чи «спільної» з носіями російської великодержавності? Думаю, що відповідь лежить на поверхні, бо наступна проблема – це страх втрати «нерозривного» зв'язку з Росією. Тут він вірою і правдою своєю служить пану Путіну, повторюючи його і генерала Денікіна висновки.
Але найбільш сміхотворним і, одночасно, сумним в цій «історичній» думці пана Табачника є те, що він відкриває «нове» явище - «Велику Україну». Якщо усі українські мислителі говорили про вільну Україну, то пан Табачник, щоб заховати своє справжнє антиукраїнське обличчя придумав «Велику Україну». Справді, це «нове слово» в історичній і політичній науці, бо ніхто до нього, надіюсь, що і після нього, не буде так брутально відноситися до України та її історії. Вченому і високому посадовцю не можна так лицемірно фальшивити, навіть в ім'я Великої Росії. Тут, як кажуть, ні науковою коректністю, ні політичною порядністю і не пахне.
Таким чином, український урядовець відверто виступає ідеологом російської «п'ятої колони» в Україні, як і прислужники великодержавним політикам в Росії зосереджує свої зусилля не на адекватному дослідженні минулого та прогнозуванні і розбудові майбутнього розвитку наших народів, а на поверненні до середньовіччя та імперського минулого.
