Військова журналістика: зворотна сторона медалі
Пулітцерівська премія, визнання колег за унікальний матеріал, хвилини слави при отриманні відзнак за мужність. Все це "трофеї" військового журналіста. Та за це "задоволення" доводиться платити. Дорого
«Я вперше кайфонула від військової журналістики, коли мій друг покликав мене подивитися на спалену ворожу техніку у звільненій Бучі. Ще до приїзду Президента на цю локацію. Місто тільки звільнилося від росіян й в БТРах ще лишалися шматки розірваних ворогів…», - розказує мені на кухні, попиваючи чай з цукерками, моя колишня колега – нині український військовий журналіст. - «Інших, хто був з нами в групі, нудило. А мене — ні. Навпаки. Майже відчула, як адреналін в кров шарахнув. Відчула себе супергероєм, який має розказати про це правду читачам».
Жорстко? Так, звісно, дуже жорстко. Але це реалії сьогодення. Українському військовому журналісту доводиться бачити ще й гірше, виконуючи свою роботу. Звісно не кожному дано писати та знімати про війну. Їхати туди де стріляють або бачити на власні очі, як витягують трупи загиблих дітей з-під зруйнованих під час ракетних обстрілів житлових будинків – дуже важко!
Щоб там бути – тобі це має подобатися. Як би це не звучало. Бо за гроші, це ніхто не робить. Повірте, ніхто. Тільки за інтерес. Або за гроші й інтерес. Тільки так. Інтерес – обов’язковий інгредієнт для військового журналіста. Йому має хотітися бути причетним до історичних подій. Й не просто бути причетним – а брати в цьому участь.
Пулітцерівська премія, визнання колег за унікальний матеріал, хвилини слави при отриманні відзнак за мужність. Все це «трофеї» військового журналіста. Та за це «задоволення» доводиться платити. Дорого. Власним життям та щастям. Буквально. І якщо ти навіть фізично виживиш, ти все одно втратиш своє нормальне життя та спокій, інколи – родину та друзів, інколи зустрінешся з алкоголізмом, чи ще гірше. Адже війна – затягує, не лишаючи місце для мирного й звичайного. Мирне й звичайне стає прісним та сірим, не цікавим. Без надриву, без емоцій, без адреналіну.
Ще одна історія – про іншого мого колегу. Перед ним поставили редакційне завдання щодня виписувати тексти про загиблих героїв. Обрати загиблого, поспілкуватися з його рідними, друзями та побратимами. З’ясувати яким був герой, про що мріяв, як загинув, що та кого по собі залишив. Складна робота, так. Навіть звучить складно. Але якщо це ще робити постійно – це зводить з глузду. Теж буквально. Бо уявіть скільки болю, страждань та жаху щодня має пропустити через себе цей автор, щоб відписати якісний матеріал — некролог. З емоцією. А коли текст виходить емоційним? Коли ти сам відчуваєш цю емоцію, дихаєш нею. Такий страшний секрет геніальних букв.
Що з ним трапилось далі? Через пів року він повністю емоційно вигорів. Таке політкоректне формулювання придумали собі кадровики, описуючи його стан. Вигорів повністю. Одного дня він просто прийшов в редакцію, розбив свій комп’ютер молотком, та спокійно сів поруч читати новини з телефону. З того моменту цей журналіст не написав жодної букви. Зовсім. Не зміг. Фізично не зміг. В результаті – йому «прописали» серйозну програму психологічної реабілітації, яка триває ще досі. Й скоріш за все триватиме ще не один місяць чи навіть рік.
Таку ціну доводиться платити зараз українським журналістам, щоб писати правду про те, що відбувається в нашій країні. Й це справжній інформаційний фронт зі своїми бійцями. Зі своїми жертвами війни. Їх багато. Більше, ніж ви можете уявити.
Сьогодні хочу висловити свою щиру подяку та шану саме бійцям інформаційного фронту. Знаю напевно – ваш внесок в нашу Перемогу не менший, ніж у бійців на передовій.
Дякую та пишаюсь, що я теж журналіст. Журналіст вільної України. України, що б’ється!
Перемога за нами!
- Інструменти підтримки команди: корпоративна культура під час кризи Тетяна Кравченюк 11:27
- Бути чоловіком в Україні: фінансові виклики та можливості їх подолання Інна Бєлянська 11:21
- Міф про багатозадачність: чому "режим Цезаря" шкодить продуктивності Олександр Скнар вчора о 23:37
- Встановлення факту самостійного виховання дитини: судова практика Леся Дубчак вчора о 20:13
- Чотириденний робочий тиждень: глобальні експерименти й українські реалії Мар'яна Луцишин вчора о 16:22
- Віддати останню шану Героям Євген Магда вчора о 13:11
- UAE Corporate Tax для вільних зон: коли 0% – не завжди 0% Дарина Халатьян вчора о 11:59
- Як давати гроші близьким і не зруйнувати стосунки: правила підприємця Олександр Висоцький 01.10.2025 10:29
- Переміщення військовослужбовців за ініціативою: порядок та особливості проєкту Юлія Кабриль 30.09.2025 15:07
- Особистий бренд і медійність: як фахівцю просувати себе без втрати професійності Олена Рубанець 30.09.2025 15:05
- Як українському бізнесу вийти на міжнародний ринок через Ірландію Василь Селіфонов 30.09.2025 14:53
- Кадрові виклики для бізнесу Дніпропетровщини: результати дослідження Алла Чуприна 30.09.2025 13:11
- Грузинський сценарій в Молдові не пройшов Максим Гардус 29.09.2025 22:06
- Фейкова новина про обов’язкову заміну прав: що треба знати українцям у Польщі Михайло Стрельніков 29.09.2025 12:53
- Як розпізнати корупцію: ключові ознаки та приклади з життя Анна Макаренко 29.09.2025 12:26
- Бути чоловіком в Україні: фінансові виклики та можливості їх подолання 145
- Особистий бренд і медійність: як фахівцю просувати себе без втрати професійності 125
- Фейкова новина про обов’язкову заміну прав: що треба знати українцям у Польщі 117
- Як розпізнати корупцію: ключові ознаки та приклади з життя 68
- Як українському бізнесу вийти на міжнародний ринок через Ірландію 62
-
Угорщина підписала "найдовший у своїй історії контракт щодо LNG" з постачанням із 2028 року
Бізнес 52498
-
Лідери ЄС загалом погодилися надати Україні "репараційну позику", але ще сперечаються
Фінанси 31605
-
У США зупинили будівництво "найвищого" дерев’яного хмарочоса у світі: яка причина
Життя 13186
-
В порту Херсон катастрофічна ситуація. Концесіонер вимагає перегляду угоди
Бізнес 12509
-
Ілон Маск став першою людиною в історії, чий статок перевищив $500 млрд
Фінанси 8928