Закон як дишло... Або про затримання суддів “по-новому”

Про судову реформу в Україні не говорить лише ледачий. Але довгоочікувані зміни, як завжди, не можуть влаштовувати всіх. Хтось говорить про прогресивне законодавство, хтось вказує на недоліки, а хтось просто застосовує Закон як йому зручніше.

Про судову реформу в Україні не говорить лише ледачий. Але довгоочікувані зміни, як завжди, не можуть влаштовувати всіх. Хтось говорить про прогресивне законодавство,  хтось вказує на недоліки, а хтось просто застосовує Закон як йому зручніше. На жаль, все частіше спадає на думку вислів - “суворість українських законів компенсується необов’язковістю їх виконання“.

Багато нарікань викликала стара норма, за якою затримання судді було можливе лише за згодою Верховної  Ради України. Адже, отримати таку згоду було не так легко й швидко, а за цей час суддя міг втекти, впливати на свідків, слідство. У новому законі «Про Вищу раду правосуддя» від 21.12.2016 року були внесені відповідні зміни до КПК України та визначено що “без згоди Вищої ради правосуддя  суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого тяжкого злочину”. Тобто процедура була спрощена, а головне з’явилася можливість затримати суддю “на гарячому”. 

Таким чином, виконані вимоги Конституції щодо недоторканності суддів, й стало можливе їх затримання та обрання запобіжного заходу у визначених законом випадках без згоди Вищої ради правосуддя для забезпечення проведення невідкладних слідчих дій. 

З одного боку це ж нібито добре? Бій суддям-хабарникам, боротьба з корупцією тощо! Але одразу ж виникло багато питань, адже правоохоронці та судді тлумачать цю норму кожний по-своєму.

Так, Вища рада правосуддя у зверненні до слідчих суддів зазначила, що «застосування до судді запобіжного заходу у виді утримання під вартою чи домашнього арешту, зокрема і в тих випадках, коли суддю затримано під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, до винесення обвинувального вироку судом без згоди Вищої ради правосуддя є грубим порушенням конституційних гарантій недоторканності судді». 

Таким чином була означена своєрідна «відправну точка» при застосуванні обмежень до суддів, оскільки відсутність чіткої норми щодо порядку застосування процесуальних заходів зумовлює порушення прав громадян.

 Але правозастосування виявилося “різноманітним”. Після затримання одного з суддів у жовтні 2016 року щодо нього було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без відповідної згоди Вищої ради правосуддя. Водночас, Галицьким районним судом м. Львова за схожих підстав відмовлено у застосуванні тримання під вартою до судді Солом’янського суду м. Києва з мотивів відсутності згоди Вищої ради правосуддя. 

НАБУ зазначає, що «ВРП запропонувала свою інтерпретацію Конституції України в частині гарантій суддівської недоторканості, яка не має юридичної сили. При викритті суддів Національне антикорупційне бюро й надалі керуватиметься Конституцією України, яка є нормативним актом вищої юридичної сили, а також Законом України «Про судоустрій і статус суддів». 

Все б нічого, однак викликає здивування, о не враховані положення ст. 482 КПК України, яка передбачає безпосередньо процедуру застосування розглядуваного інституту - без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком лише виключно – затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Офіційні коментарі, викладені на сайті Національного антикорупційного бюро України щодо того, що «суд саботував служителя Феміди, спійманого на гарячому», відмовивши в обранні щодо судді запобіжного заходу - тримання під вартою, свідчать про своєрідний тиск на судову систему України та суб’єктивне тлумачення законодавства. Адже, у випадку незгоди з рішенням суду відповідні суб’єкти уповноважені його оскаржити, а не коментувати правомірність дій слідчого судді на свій розсуд! Адже за такою “схемою” хтось може не погоджуватися й з діями того ж НАБУ, наприклад. 

Але як би цього не хотілося правоохоронцям, вони зобов’язані при здійсненні затримання чи застосування запобіжного заходу щодо судді КПК України дотримуватись вимог Глави 37 КПК України та застосовувати її положення у чіткій відповідності до процедури, визначеної законом. 

Ч. 2 ст. 482 КПК України та ч. 2 ст .49 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» від 06.12.2016, року суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з’ясування його особи, за винятком:

1) якщо Вищою радою правосуддя надано згоду на затримання судді у зв’язку з таким діянням;

2) затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину, якщо таке затримання є необхідним для попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину. Суддя має бути негайно звільнений, якщо мета такого затримання (попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину) досягнута.

Тобто, без згоди Вищої ради правосуддя може бути здійснено виключно затримання судді, проте застосування запобіжного заходу щодо судді у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту без згоди ВРП є неможливим.

Вказівка закону про те, що суддя має бути негайно звільнений, якщо мета такого затримання (попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину) досягнута є імперативною, тобто покладає на уповноважену службову особу (слідчого, прокурора, детектива) обов’язок звільнення судді з-під затримання. При цьому, контроль за дотриманням прав затриманого покладається на слідчого суддю, який зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо прокурор не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

Необхідно пам’ятати, що можливість обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під вартою без рішення Вищої ради правосуддя може стати засобом розправи над суддею, оскільки в практичній діяльності мають місце непоодинокі випадки здійснення провокації тяжких та особливо тяжких злочинів в сфері службової діяльності, переважна більшість суддів за вчиненняяких притягується до кримінальної відповідальності. 

Однак, при застосуванні цих змін, законодавець не врахував тих проблем, які виникнуть в зв’язку зі звільненням суддів з-під затримання. Вони можуть втекти, нашкодити слідству, використовувати «зв’язки», впливати на свідків, тощо. Тобто, це питання потребує додаткового узгодження з строками надання згоди ВРП на застосування запобіжного заходу щодо судді.

Крім цього, процедури звільнення з-під затримання безпосередньо стосовно судді в КПК України не передбачено, хоча така процедура повинна бути передбачена в Главі 37 КПК України з урахуванням випадків, передбачених ст. 482 КПК України, оскільки необхідно визначитись, коли мета затримання судді (попередження вчинення злочину, відвернення чи попередження наслідків злочину або забезпечення збереження доказів цього злочину) є досягнутою. Адже, це положення в кожному конкретному випадку є оціночним і зумовлює неоднозначність судової практики.

Підсумовуючи викладене бачимо, що проблем при застосуванні цих положень не уникнути, а конфлікт інтересів тільки поглиблюватиметься. Проте, закон не може бути вигідним для всіх. Його просто необхідно виконувати.

Але проблем могло б поменшати, якщо внести зміни до ст. 482 КПК України, в якій прописати порядок звільнення затриманих суддів за постановою слідчого чи прокурора у випадку досягнення мети затримання, у Законі «Про Вищу Раду правосуддя» передбачити обов’язок ВРП розглянути клопотання про надання згоди на затримання та застосування запобіжного заходу впродовж 48 годин з моменту затримання судді, оскільки на даний момент ВРП зобов’язана розглянути таке клопотання впродовж 5 днів, що є надто тривалим та не узгоджується з вимогами щодо строку затримання впродовж 72 годин, а також законодавчо визначити поняття «досягнення мети» затримання.