Чому Марко Вовчок гуляла своє весілля у жовтій, позиченій фаті?
Досліджуючи життя і творчість унікальної жінки й письменниці МаріїВілінської, відомої за псевдонімом Марко Вовчок, я пізнав стільки цікавого,неймовірно оригінального з її діянь і вчинків, що могло б скласти не однузахоплюючу повістину. Це справді була вельми спокуслива і фатальна пані, яказавжди йшла до мети напролом, ставила перед собою на коліна навіть найвидатнішілітературні авторитети Росії і Європи. Вела себе, як справжня Богиня спокуси ічародійства.
Ні, не Опанас Маркович, до половини дев’ятнадцятого століття уже відомийу літературних колах науковець-етнограф вибрав її собі в жінки, ашістнадцятилітня Марія фактично змусила його женитися на собі. За сприяннясвоєї тітоньки Катерини Петрівни, дружини секретаря судової палати Орловськоїгубернії Михайла Мардовіна. Відомий збирач малоросійського фольклору потрапив уті краї, після розгрому Києво-Мефодіївського братства в Києві, до складу якоговходили Тарас Шевченко, Опанас Маркович, Панько Куліш, Микола Гулак та інші,після висилки з Києва і України.
Зберігся документ, датований 10 січня 1851 року. Орловський губернатор,генерал від кавалерії Петро Трубецькой писав:
«Пред’явник цього, службовець у канцелярії моїй, титулярний радникОпанас Васильович Маркович має намір одружитись з донькою підполковника дівицеюМарією Олександрівною Віленською, - чому і даю йому це свідоцтво в тому, що змого боку перешкод до цього немає, що засвідчую моїм підписом і гербовоюпечаткою».
Цей документ потрібен був, позаяк Опанас Маркович вважався державнимзлочинцем і до Орла його заслали відповідно до вироку суду. Інша справа, щодругові Шевченка явно усміхнулася доля. Тараса Григоровича згідно з тим жевердиктом забрили в солдати, а Марковича після прибуття з України призначилимолодшим помічником начальника канцелярії в службі Орловського губернатора.Куди вже вище і краще можна було прилаштуватися, якщо після арешту він не мігніяк отримати навіть посвідчення з Київського університету про захист званнякандидата наук. Аж поки чолобитний папір про це не підписав губернатор, неспровадив його з Орла на береги Дніпра.
Кілька разів поспілкувавшись із молодим науковцем, генерал відкавалерії, князь П.І. Трубецькой, знайшов юнака, як винятково розумну молодулюдину, з великою перспективою і тут же перевів Опанаса Марковича в асесори, за півроку –зробив старшим помічником, а згодом і титулярним радником. Такий ріст по службінікому й не снився, тим паче арештанту, політичному вигнанцю з України. Вітерудачі віяв у його вітрила...
А ось вище приведена довідка, про що свідчила вона? Хіба після отриманнятакого серйозного документу на руки можна було не женитися на означеній особі?Подібне вказує на те, що даний манускрипт є вірогідно справою рук тітонькиМарії Вілінської – Катерини Петрівни, чий чоловік був вхожим догубернаторського дому, з ким князь П. Трубецькой іноді грав навіть у карти. Тим часом за душею в Опанаса на ту пору не прозирнуло йламаного грошва: вся маєтність батька на Полтавщині виявилася розданою заборги. Колись маєтне, грошовите обійстя предків Марії Вілінської теж булопрогране вітчимом-п’яницею у карти. Дійсно ж уже, який їхав, таку й здибав…
Весілля справили в будинку орловського поміщика Петра Киреєвського,близького приятеля Опанаса Марковича. На його ж кошти. Фата була позичена вбагатої жінки, що теж пророкувало начебто великі сімейні блага. Все булозроблено і мовбито багато, і розкішно, але не з власного розрахунку молодих.Медовий місяць повінчані відправилися проводити в Україну - на Полтавщину,Київщину, Чернігівщину – у друзів і родичів Марковича. Благо на руках Опанасабула уже «вольна», багато людей знало, щиро його поважали. Ділилися з ним ійого дружиною всім, чим багаті були щедро. Виходило насправді, як десь саметієї пори записали почуту примовку молоді етнографи: «кому ведеться, тому йпівень несеться»…
Найдовше Марія Вілінська та Опанас Маркович провели тієї пори в селіСорокошичі, що неподалік Козельця. Саме тут мешкав брат етнографа Василь. Вінслужив лісничим офіцером. За помічника у нього була дружина, привозна іноземка,француженка Антуанетта Францівна де Олів. Родичі люди були не багаті, алеблагородні та готові на будь-яку пожертву. Василь для Опанаса старався як міг.
Село розташовувалося в справжній лісовій глухомані. До Дніпра рукоюподати. Відділене від цивілізованого світу кордоном віковічних сосон і ялин –майже 60 верств до Козельця. Більшу частину року туди годі було дістатися черезсуцільне бездоріжжя. Навкруги розстелялися повселюдні болота, озера. Зате цебув справжній рай для дикої фауни. Чого тут лише не водилося. Особливо багато булолосів, вовків, хазяювала навіть рись. Із птахів – рідкісний журавель сірий,лелека чорний, сорокопуд сірий. Дуже багато чаплі сірої. Дичини розмножилосябез ліку. Люди їх не полювали, навпаки, підживлювали в холодні пори, годувалитих, які не відлетіли вчасно у вирій. Цим, власне, якраз і займалися ВасильМаркович та Антуанетта. Тепер їм на поміч прийшли і Опанас з Марією.
Саме тут вперше завела і розгорнула власні записники Марія Вілінська,наслідуючи приклад чоловіка. Один з них відводився у неї під запис пісень,інший – байок, оповідок, третій – для гарних слів, повір’їв, прислів’їв таприказок.
Молоді були надзвичайно щасливі з того, що потрапили нібито на новийКовчег. Люди тут, у заліссі, на болотах, жили немовби в застиглому часі: літнєвзуття на більшості сельчан – луб'яне, а одежа здебільшого конопляна, домоткана.Гонили смолу і дьоготь. А співали те, що передалося з дідів-прадідів. Опанасбув від щастя на сьомому небі і навчав Марію відбирати все найбільш цінне зпочутого. Десь тоді вони записали: «Не хотіла чапля рибок, а тепер їсть жаби»,«Сорока у ворони просить оборони», «Соловей тоді починає співати, як нап’єтьсяводи з березового листя», «Старого горобця на полову не зловиш», «Кожна птицязнайде свого Гриця»…
В історичних записах віднайшов я відомості про те, що Сорокошичі, часуперебування в них молодожонів Марковичів, були центром волості. За станом напочаток 1859 року тут мешкало 1154 особи, з них 552 – чоловічої статті та 602 –жіночої. Тут же налічувалося 87 дворових господарства, працювала православнацерква. Молода сім’я етнографів швидше за все мешкала на лісовому кордоні, вбрата Опанаса - Василя 1852 року. Себто, кількість селян у цьому заліссі, наберезі Дніпра мало відрізнялася від тієї, котра названа вище. Ну, було селянменше на десяток-другий. Так що фольклористам було з ким попрацювати…
Цікавлюся тим, яка ж спадщина нині древнього села. Якщооднослівно висловитись – плачевна. За даними Козелецької райдержстатистики увіддаленому лісовому селі Сорокошичі, в понизов’ї Дніпра (за станом на 2013рік), обліковувалося лише 43 жителі. Боюсь, що нині там громадян мешкає щезначно менше, оскільки вся сучасна сільська статистика, відомо, від’ємна.Молодих, продуктивних сімей у таких віддалених поселеннях практично немає. Авсі найбільші події нинішнього села на тих висилках – похорони. Тому, думаю, важливо,зберегти бодай історію оселища.
Відтак, заглядаю до Вікіпедії. А тут і зовсім немає ніякої згадки, щобудь-коли тут тимчасово мешкали: український фольклорист, етнограф, громадськийдіяч, член Кирило-Мефодіївського братства, побратим Тарас Шевченка Опанас Маркович, що саме тут, оволодіваючи тонкощами української мови, проводила першіетнографічні записи з уст місцевих селян його молода і вродлива дружина МаріяВілінська, яка згодом виросте до другого пера України, стала в рівень замало несамому Кобзарю – Марко Вовчок.
Що ж, напишу я про це статтю до Вікіпедії, затулю цю прикру залисину внашій публічній історії. Приємно лише те, що справа з охорони природньогобагатства краю, якою займався Василь Васильович Маркович, рідний брат Опанаса,не заглухла. Сорокошичі є частиною 2002 року організованого Міжрічинськогорегіонального ландшафтного парку. Міжрічинський, позаяк розташований між двомамогутніми водними артеріями України – Дніпром та Десною. Більше того, в районіданого населеного пункту знаходиться так званий Сорокошицький чапельник. Підсуворою забороною на полювання знаходиться не далеко від села розташованийоазис мешкання рідкісний сірих чапель. Тут же ростуть понад столітнього вікусосни та ялини. Окремі з них точно бачили під собою Марію Вілінську і ОстапаМарковича – молодих і красивих людей, які своїм життям прославили Україну.
