Рівно три роки тому, 1 грудня 2013 року, в Києві відбулося надпотужне всенародне, багатомільйонне віче. Як найвищий протестний народноправний лад проти корони зека і його донецьких посіпак. Воно ще ніде не окреслене в новітній історії України окремою датою
ТРИ РОКИ ТОМУ: ЙШЛИ НА ВІЧЕ…
Рівно три роки тому, 1 грудня2013 року, в Києві відбулося надпотужне всенародне, багатомільйонне віче. Як найвищий протестнийнародноправний лад проти корони зека і його донецьких посіпак. Воно ще ніде неокреслене в новітній історії України окремою датою, як вияв конкурентної вищоївлади народу. Але, переконаний, з часом подібне станеться неодмінно. Як пошанадо волі людей.
Я передруковую один з своїхпостів в блозі, який був оприлюднений саме в перший день зими 2013-го, ісподіваюся, друзі, ви відчуєте грізний подих народу, за котрим, либонь,зіскучилася Україна…
«Чи відчували ви будь-коли себе дрібненькою краплинкою в океані?Якщо ні, тоді скажу, що подібне можна було спізнати сьогодні, 1 грудня, наакції спротиву проти режиму В. Януковича, коли сотні людей, як масло нарозпеченій сковороді, в одну мить розчинялися в десятках, сотнях тисячповстанців, котрі в полудень зустрілися трьома потоками на перехресті вулиціВолодимирської та бульвару Шевченка. По дорозі на всенародне віче, на Майдан. Явперше в житті бачив, хоч мешкаю в Києві більш як тридцять літ, коли всі триескалатори станції метро "Університет" працювали виключно на вихід.Далі електропоїзди в два боки відправлялися геть порожніми. Начебто це булакінцева зупинка нинішнього дня...
Та й не дивно:все по за "Університетом" - царство хамства...
Опинившись навулиці, відчув себе мізерною піщинкою в пустелі, яку потужним, нестримнимпотоком повільно, подеколи з тривалими зупинками, ледь помітно несло мимовеличавого золотоверхого Володимирського собору, і далі вниз до Хрещатику.Просто попереду було не протовпитися. Здається, вся Україна того часу зібраласясюди...
Довкруги веселі,усміхнені обличчя. Панує атмосфера, всенародного піднесення. Над усіма -незабутня енергетика доброзичливості. Просвітлені, просто таки щасливі очікрасивих, мудрих, сміливих людей. Так буває іноді лише після надзвичайноважливого переможного футбольного матчу, коли серцю в грудях тісно від духунаціонального піднесення. Раз по раз лунають зичні вигуки: "СлаваУкраїні!", і потужні відповіді тисяч і тисяч людей - "Героям Слава!".Розлягаються розкотисті заклики: "Революція!" Особливо активно людипідхоплюють призиви: "Банду геть!", "Зека - на нари!" Надголовами полощеться справжнє маєво прапорів України, Євросоюзу, ВО"Свободи", УДАРу, "Батьківщини", червоно-чорних - націоналістів.Трохи попереду від мене транспаранти студентів і викладачів КПІ. Кажуть, десьтут і їхній ректор.
Люди, люди,всюди люди, схвильовані, рішучі українці... Навіть на деревах і даху червоногокорпусу університету, клініки, яка розташувалася тут же. Звідтілля, згори, здахів, заклично і пронизливо красиве та ніжне дівчисько враз гукнуло:"Слава Україні!" Ви знаєте, що відповів, напевне, стотисячнійнатовп...
А ще звідусіль,у тій чи іншій інтерпретації, чути було між людей слова: "Будемо стояти докінця..." "Це люстрація влади...", "Зеку требатікати!"
Аби відчутиподих півмільйонного - 700-тисячного натовпу, а саме про таку кількістьучасників акції протесту заявляють організатори всенародного віче, погляньте,будка ласка, на безбереге, розливане море людей у районі корпусівуніверситету і парку Тараса Шевченка, виходу на Хрещатик, на велелюдномуМайдані. Ці знімки я зробив безпосередньо з натовпу, оскільки вийти з нього небуло фізичної змоги, регулярно піднімаючись навшпиньки, фотографуючи наліво і направо...
... Колиповертався додому, сісти до вагону метро на "Хрещаику" було все одно,що пройтися бульваром Шевченка сьогодні опівді. До вагону буквальнозанесли. Ні ворухнутися. Стою на одній нозі. Повна тиша, тільки розміренийстукіт коліс. І тут зично хтось гукнув: "Слава Україні!" Вагонвідповів: "Героям слава!", і всі весело розсміялися...
