Віддуння боїв під хатою у автора неофіційного гімну української нації "Любіть Україну!" Володимира Сосюри, який народився у Дебальцевому і незрівнянно описав своє українське гніздо - село Третю Роту під Лисичанськом.
Пізно ввечері, 21 лютого ц.р., з’явилисясписки перших тридцяти дев’яти наших хлопців, звільнених з полону терористів. Іхоч мені там начебто нікого розшукувати, уважно читаю прізвища, бо все ж ценаші дорогі люди, борці за незалежність України. І коли це враз завмираю від несподіванки:Олег Сінкевич…
Є у мене журналістський побратим – ГеоргійСенкевич. Колись ще дев’ятнадцятилітнім парубком мене з далекої районноїгазетини позвали на роботу до обласної молодіжної у Вінницю. Газета величалася -«Комсомольське плем'я», видавалася великим форматом, у ній вже тоді трудилосядвоє чи троє письменників, драматургів, і виходила вона аж на чотириобласті одразу – Вінницьку, Хмельницьку, Тернопільську та Чернівецьку. Такзване, зональне видання Подільського економічного регіону. А в тому колективічи не першою творчою зіркою був Жора Сенкевич – блискучий журналіст. Йогостатями я буквально зачитувався. І ось стоячи в коридорі редакції, очікуючиаудієнції у редактора, де мала, власне, вирішитись моя доля – беруть мене чи нідо «КП», я з величезною увагою розглядав стінну газету журналістів, зіткану зрізних курйозних світлин із життя працівників редакції з кумедними іжартівливими підписами до них. Як нині пам’ятаю, що на одному із знімків був зображенийГеоргій Сенкевич із маленьким сином. А поруч стояв підпис: «Тато є тато…»
Я навчався журналістської майстерності уЖори, а потім, коли в кар’єрі випередив його, перейшов працювати уже в газету«Сільські вісті», рекомендував у власкори цього видання по Донбасу. Звідти Г.Сенкевича, як чудового майстра газетного рядка, перевили в апарат редакції достолиці. Вийшовши на пенсію, Жора створив власне видавництво, і за головнускрипку у ньому став грати син Олег. Він чудово верстає книги. Має гарніхудожні смаки дизайнера. Готував до друку тритомник Івана Драча, десятитомникВолодимира Яворівського, багато книг Миколи Рябого.
Останній, власне, й сказав мені якось, щопідготував до друку новий роман, але шкода, що Олега Сенкевича немає, а такгарно, як це вміє робити він, книгу зладнати не може ніхто. «А чим зайнятий синЖори?», - уточнив я. «Добровольцем пішов на фронт», - відповів МиколаОлександрович. Ще він сказав, що воює Олег Сенкевич «під хатою ВолодимираСосюри», себто в Дебальцевому, де народився поет. І бував там опрічЛисичанська, де колись містилося оспіване в поезіях творця бідарське село ТретяРота – родинна колиска Сосюри.
Після тієї розмови, я став переглядатитомики Володимира Сосюри і наштовхнувся на одну примітну деталь, якої раніше незастеріг в біографії великого поета. Виявляється, Володимир Миколайович впершеодружився на, як і він, студентці, Вірі Каперівній Берзіній - колишньомуполітруку червоноармійського ескадрону. Мешкали в Харкові. Очарування юнацькихстосунків вилилося в поему, яку він присвятив її – «Робфаківка». Але вродженамосковітська пихатість, страшобратське ставлення навіть до близької людинивзяло верх, і відраза до всього українського, а понад усе до віршів поета,стали нестерпними. Вони розлучилися, не зважаючи на те, що з’явилося двоєсинів. Сосюра, який згодом напише неформальний гімн нашої нації – «ЛюбітьУкраїну!» - не міг допустити того, щоб над ним насміхалися, як над представникоммовбито нижчої раси.
Зцього приводу він згодом напише: Ми з тобою зійшлися в маю, Ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою не любила, сміялася з неї.
Сказано це 1930 року – вісімдесят п’ятьліт тому! Одначе проблема українофобства в великоруських макітрах, як бачимо,не потухла, а навпаки лише загострилася. «Брати» з ментальністю орди, вирішилидовести свою зверхність уже з допомогою зброї. Все повернулося смертоносноюординською навалою, атаками «Градів» і вогненних смерчів. Ніяк не втихомиритьсязлочинне московітство у своїй ненависті проти українства.
Від Миколи Рябого дізнався, що ОлегСенкевич після Водохреща з’явився на кілька діб у Києві. Це була коротенька відпустказ передової. Набрав телефон вояка, запропонував взяти в дорогу з десятокпримірників моєї нової книги «Свічкана вітрі», де розкриваються внутрішні причини і механізмиміжнародного російсько-українського конфлікту. Нехай хлопці почитають упередишку поміж боями. Він пообіцяв, що неодмінно заїде, забере. Але, мабуть,труба швидше передбачуваного позвала в дорогу – не з’явився на моєму порозі…
І ось це повідомлення у списку звільненихвійськовополонених.
Першим на світанку телефоную батькові –Георгію Іполитовичу Сенкевичу. Телефон вимкнено. Набираю Олега. Обзивається.Кажу, що прочитав у переліках… Він сміється. «То, - каже, - не я… Виходить, щеє такий вірний побратим… Ми зараз у Маріуполі. Відпочиваємо, набираємось сил,поповнюємо ряди, а тоді на передову… Я ж воюю у знаменитому батальйоні «Донбас»…
Вітаю батьків і рідних Олега Сінкевича,якого 21 лютого ц.р. звільнили з полону!
