З якого кореня наша праведна злість?

Штрихи до портрету літературної новинки

Сьогодні в одному з відомих Інтернетвидань київський журналіст Юрій Шеляженко опублікував статтю, озаглавлену «250 сторінок щирого гніву». Стосуєтьсявона моєї нової публіцистичної книги «Свічка на вітрі». Хочу сказати всім, щоповірте, мені зовсім не потрібна додаткова слава, окрім тієї, яку заслужив і маю. І коли пропоную прочитати ці замітки Юрія, з яким ми неодноразово до цього публічно полемізувалищодо тем сьогодення і минувшини, це зовсім не означає, що насправді бажаю щось додати досвого іміджу. Я зовсім не претендую на папаху нардепа і не готую себе до поста увладі. Так що слава мені ні до чого. А ось кожною думкою щодо книги справді дорожу. Цеправда. Тому, що над нею надто багато трудився. (Книгу "Свічка на вітрі"  ви знайдетена моєму сайті у розділі «Книги».)

Оскільки є кваліфікована думкажурналіста щодо твору, то я хотів, щоб вона була почута насамперед тими, хто впонеділок, 13 жовтня, о 18.00, у Національній спілці письменників України (вхідвільний) будуть полемізувати, а що ж витворив цей журналіст і письменник.Почуйте Шеляженка:

«Книга Олександра Горобця «Свічка навітрі» читається одним подихом, як бойовий листок. Це й не дивно, враховуючи,що автор – ветеран інформаційного фронту, заслужений журналіст України.Публіцистичний огляд революційних і трагічних подій 2013-2014 рр. автор поєднуєз гостротою та завзяттям сатиричного памфлету. Кожна сторінка книжки – начелистівка, складена з палкою любов’ю до України та ненавистю до підступних ібрехливих ворогів. На захист інтелектуального простору Вітчизни. Для побореннякремлівського мілітаризму, піднесення високого духу нашого народу, який,воістину, не під силу побороти нікому.

Почерк пана Горобця вже став впізнаваним. Це глибока емпатія, тобтоспівпереживання, настроям народних мас. І водночас виняткова увага до тихдеталей, в яких, за приказкою, криється диявол. Від витонченого психоаналізуПутіна, опису чекістських звичок та феодального способу життя ординськоготирана автор без вагань переходить до народного гумору. Розповідає, як селянизнищують щурів: перемішують гіпс із борошном і залишають жменьку суміші білямиски з водою. Щур нажереться суміші, зап’є джерелицею та й згубить себе, бо зчасом гіпс застигає у його шлунку. «В якості гіпсу для Путіна став українськийКрим, а водички в Чорному морі вистачає» – усміхається публіцист. Дійсно, на щонам сподіватися, як не на хитрість козацьку? Перемагати доведеться не числом, аумінням, за прикладом славетних предків. Правдиво зазначено в книжці:визначальні риси лицарства, високого непоборного духу наших людей – з глибинивіків.

Багато неприємних слів сказано в книжці на адресу наших північних сусідівросіян. Сказано в запалі, співзвучно нинішній історичній ситуації. Але теж небез хитрості: найбільш дошкульні тези, на грані й подекуди поза гранню цинічноїрусофобії, подано цитатами з класиків російської літератури, науки, культури,філософії. Виявляється, нещадні речі казали про свій народ Пушкін,Достоєвський, Гоголь, Чехов, Толстой, Тургєнєв, Горький, Солженіцин, Павлов,Ільїн. Думаю, казали з любов’ю, привертаючи увагу до вивихів та мерзот, з якимитреба боротися, щоб стати цивілізованою нацією. Уривався терпець – і геній шмагавгнівною правдою Росію та росіян, як фермер шмагає ременем мале бісенятко, щорозорило грядку з полуницею або, того гірше, з садистською насолодою скрутилошию десятку курчат... Чи справедливо цитувати злі, емоційні вислови російськихкласиків, аби підвищити бойовий дух читача-українця? Мабуть, справедливо.Несправедливо було б, якщо б щось змінилося, якщо б ми бачили, що їхнійнаціональний характер хоч трішки виправився.

Відкриваючи книжку «Свічка на вітрі», я, чесно кажучи, найбільше очікувавякогось інсайду, тобто погляду на події зсередини, відкриття карт, новихсенсаційних відомостей. Досі пам’ятаю, як цікаво та пізнавально було свого часучитати главу про Олега Ляшка в книжці «Босоніж по битому шклу». Адже самеОлександр Горобець, не знаючи того, дав другий шанс стати порядним членомсуспільства цьому пустобреху і пройдисвіту. Той, коли вийшов з тюрми,прикинувся таким собі Олегом Петровським і, обвівши всіх навколо пальця,влаштувався на роботу в редакцію «Правди України». Втягнув газету у великі неприємності.Раніше я дивувався, як така скандальна та не надто розумна персона навчиласявправно виступати та яскраво писати. Тепер розумію, що навички публіциста іоратора Ляшко здобув у школі Горобця, проте з характерною невдячністю дурня тадемагога приніс багато горя своєму вчителю. А тепер ще й строїть з себе лідераопозиції, мало не сотника майдану, приховуючи купу своїх корупційних оборудок.Боюся, Ляшко принесе ще багато розчарувань людям, які йому сліпо довіряють таготові обрати народним депутатом цю гієну під маскою лева.

Книжка Горобця не обманула моїх сподівань на інсайд. У главах «Журналістичи піднощики патронів для терористів» та «Як Путін звільняв мене з роботи»оповідається дві дуже повчальних історії стосунків українського автора зросійськими засобами масової інформації. Для мене стало одкровенням і те, що,виявляється, заслужений журналіст України неодноразово пропонував вжитиконкретні заходи для викриття брехні кремлівських пропагандистів, в тому числіоприлюднити певні матеріали слідства, але ці пропозиції були простопроігноровані силовиками. Сама собою напрошується думка про існування певнихзакулісних домовленостей, про які народ не ставили до відома, тобто,антинародних домовленостей на рівні вищого керівництва України та Росії.

Треба сказати, що Горобець однаково нещадний і до кремлівської агресії, ідо слабкостей українців у спротиві агресору. Він відверто пише про своєрозчарування перемир’ям від Порошенка, називаючи його безглуздим і вбивчимжестом. Сміливо кидає докір главі держави: «Шкодую, ніколи собі не прощу того,що три голоси з моєї сім’ї віддано за політичного нездару». Дає вбивчухарактеристику роботі державного інформаційного агентства «Укрінформ»: «Такасобі контора, як сонне лежбище для професійних бездарностей і ледарів, якіслужать там насамперед заради високої у майбутньому державної пенсії».Дивується призначенням на високі посади та даремному бахвальству так званихлідерів громадянського суспільства, таких як Сюмар та Горбулін, вказує наразючий контраст між фіктивними подвигами «нових людей у владі» та справжнімиуспіхами простих активістів, того ж Дмитра Тимчука та групи «Інформаційнийопір».

У тривозі за Україну, зранену навалою північної орди, публіцист проводитьвід перших до останніх сторінок книжки свою головну ідею про те, що необхідно«спорудити захисний бастіон проти російської брехні, брудної пропагандистськоїантиукраїнської, наклепницької юшки Кремля», «утворити своєрідний департаментПравди».

Можна не поділяти ідеї автора, але важко не зрозуміти його позицію, неусвідомити велику долю правди в його логіці. Проте буду відвертим, переконливасила цієї книжки збурює в моїй душі велике занепокоєння за нас, за нашемайбутнє, за час, в якому ми живемо.

Ні для кого не секрет, що я дуже критично налаштований до тих суспільнихнастроїв, хвилі яких виплеснуто на сторінки 250-сторінкового памфлетуОлександра Горобця. Коли він натякає, що Україна програла інформаційну війну,мені хочеться сказати більше, хоча багатьом співвітчизникам це може здатисяпацифістськими ілюзіями. Я вірю, що в інформаційній війні, як і в будь-якійвійні, не буває переможців. Поразку терплять всі воюючі сторони. Причому вінформаційній війні ця поразка стає очевидною з першими ж реальними пострілами.

Я не згоден з авторським возведенням у ранг якогось духовного заповіту,навіть певної догми знаменитого гасла Миколи Хвильового «Геть від Москви!».

По-перше, Україна і Росія – як мінімум, сусіди географічно та історично.Можна скільки завгодно співати «нікогда ми нє будєм братьямі», але від цьогосусідства, як не крути, нам нікуди подітися. Таких вже сусідів дав нам Бог.Хоча б з поваги до Творця так чи інакше доведеться встановлювати стосунки зцими сусідами.

По-друге, Україна – держава з великим транзитним потенціалом. Довірчістосунки з усіма народами світу дозволяють нам мати вигоду з глобального рухутоварів та капіталів у межах української юрисдикції. Попри маніакальнуворожість до України певних російських кіл, загалом тамтешня економіка завждипотребуватиме наших послуг і платитиме за них. Тому, перемагаючи ворогів уРосії, ми маємо пам’ятати, що там є також наші друзі, родичі, ділові партнери.Повним ідіотизмом було б псувати добрі стосунки з ними на догоду скаженійвоєнщині. Зрештою, рано чи пізно кремлівського тирана буде скинуто та притягнутодо суду, а новому російському демократичному уряду доведеться вибачатися зайого гріхи та покривати збитки. Треба морально готувати до цього наших друзів,родичів, ділових партнерів у Росії і допомагати їм боротися проти тиранії.

По-третє, гасло «Геть від Москви!» не означає і не може означати, що требаобов’язково сприймати Москву як метафізичного ворога України, наш антипод. Цеозначає, що треба йти шляхом розвитку демократії європейського зразка і нетреба мавпувати на псевдоукраїнський кшталт московську імперськість, агресію татиранію, придушення людських прав, свобод і елементарної людської гідності. Алебоюся, що численними проектами введення єдиномислія в Україні, які стають ниніпопулярними, ми йдемо тією ж кривою доріжкою північних сусідів, яку висміяв щеКозьма Прутков. Це більше схоже не на «Геть від Москви!», а на лікування холеришляхом прищеплення сифілісу. Порівняння, до речі, не моє, воно зроману-застереження «У нас такого не може бути» («It Can’t Happen Here»)нобелівського лавреата Сінклера Льюїса. Тим, хто заперечує на аргумент прозагрозу тоталітаризму в Україні за російським зразком звичними словами «у настакого не може бути», гадаю, корисно було б почитати цей роман. Хоча б длятого, щоб трішки розвинути свою уяву.

Отже, книжку Олександра Горобця «Свічка на вітрі» я читав критичним оком,як і будь-яку публіцистику. Інакше не вмію. І якщо ця книжка примушуєнепокоїтися за наше майбутнє, то це не можна назвати її недоліком. Скоріше цеїї сильна сторона. Добра публіцистика завжди містить спірні тези та пробуджуєвід сну самозаспокоєння. А головне, як на мене, те, що ця книжка справді горитьнезгасимою турботою про Україну, як свічка за здравіє перед іконою Оранти.Міцність віри автора в силу духу українського народу та переконливість йогоаргументації не розчарують і не залишать байдужим прискіпливого читача.»