Одне затягування справи виявилося лише частиною 60 схожих порушень.
Якщо коротко, то я вас запевняю – коли підозрюваному в корупції, ВАКС обирає заставу у розмірі 120 мільйонів гривень, це означає, що судова система України ілюструє активність.
Але коли міськрайонним судом звичайна цивільна справа розглядається більше 1200 днів, під час яких проведено лише три засідання, а наступне призначене через 343 дні – це вже відповідно до практик ЄСПЛ може викликати сумніви в неупередженості.
Ми щодня задивляємося на заголовки новин про гучні справи Вищого антикорупційного суду України чи Верховного Суду.
Ми переймаємося долями резонансних справ і їх одіозних фігурантів, і втрачаємо з поля зору те, що відбувається у районних судах.
А там можуть діяти умовно «спеціальні» правила – з натяком на можливе ігнорування закону.
Чи узгоджується практика Козятинського міськрайонного суду Вінницької області із принципами «розумності строку» і «верховенства права»?
Здійснюючи адвокатську діяльність, у листопаді 2024 року я вступив на стороні позивача у цивільну справу про виділ частки 88/100 у спільній частковій власності.
Цю справу Козятинський міськрайонний суд Вінницької області у складі судді Пєтухової Н.О. на той момент слухав вже 2 роки і 8 місяців.
Сторонами спору не було заявлено про необхідність проведення експертиз, а процесуальні рішення суду в апеляції не оскаржувалися.
Були лише формальні призначення засідань з інтервалом 135, 180, 252, 153, 42, 182, 224, 371 днів.
За наявними протоколами судових засідань, станом на жовтень 2024 року фактично проведено лише три засідання.
У черговому засіданні 1 жовтня 2024 року представник відповідача заявив необґрунтоване клопотання про допит останнього, як свідка.
Суд його задовольнив і призначив наступне засідання на 13.05.2025, тобто через 224 дні.
У січні 2025 та у березні 2025 мною були подані клопотання про призначення судового засідання на ранню дату. Але станом на червень 2025 ці клопотання так і не були розглянуті судом.
Натомість засідання у травні 2025 року не відбулося за невідомих мені причин.
І вже 10 червня 2025 року суд призначив наступне засідання на 19 травня 2026 року – через 343 дні.
Таким чином, у справі, де не вбачалося жодних об’єктивних перешкод для розгляду, вже тривав третій рік без ухвалення рішення по суті.
Можна припускати, що у діях суду простежуються ознаки повторюваної практики без належного обґрунтування значних перерв у розгляді справи, що потенційно створює ризики порушення низки положень законодавства:
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на доступ до суду і розгляд справи протягом розумного строку.
Стаття 129 Конституції України закріплює принцип розумності строків розгляду справ.
Статті 189 і 210 ЦПК України прямо передбачають строки розгляду справи, які за загальним правилом не можуть перевищувати 90 днів.
Водночас тривалий розгляд справи може створювати враження упередженості, оскільки для позивача виникає ситуація, коли доступ до правосуддя виглядає фактично заблокованим.
Розгляд справи може бути вічним, але час - ні. Чи є інструменти захисту?
Позивачем було подано заяву про відвід судді.
Примітно, що за результатами її розгляду, суддя в ухвалі перелічила всі підстави, що на думку позивача підтверджують наявність обґрунтованих сумнівів у її неупередженості:
1200 днів розгляду справи,
значний інтервал між судовими засіданнями,
відсутність судових засідань у 16 робочих днях липня 2025 і 21 робочому дні серпня 2025,
призначення розгляду справи через рік без обґрунтованих на те підстав.
Однак у задоволенні відводу було відмовлено, оскільки, на думку судді, перелічені обставини не можуть викликати сумнівів у її неупередженості.
Не є можливим уявити, що саме на думку суду, може бути підставою для виникнення сумнівів у її неупередженості.
Таким чином, відповідно до процесуальних норм, зазначену заяву було передано на розгляд іншому судді цього ж суду.
Маю сумніви щодо належного, повного та всебічного її розгляду, оскільки суддя Пєтухова Н.О. є головою суду, а це може створювати додаткові труднощі для забезпечення неупередженості.
Отже, фактично, позивач опиняється у заручниках обставин, коли:
позивач звернувся до суду для захисту своїх прав,
суддя розглядає справу протягом 1200 днів,
далі суддя відхиляє заяву про свій відвід,
далі продовжує і надалі розглядати справу з орієнтиром на 1500 днів.
Це створює ілюзію правосуддя, коли особа звертається до суду за захистом своїх прав, а натомість приходить до відчуття, що рішення у справі стає в часі недосяжним.
Скарга до ВРП: коли 60 справ можуть свідчити про ознаки системного порушення строків.
Позивачем подано скаргу на дії судді до Вищої ради правосуддя.
При підготовці скарги переді мною постало одне головне питання – чи є такі дії судді лише поодиноким випадком, який можна охарактеризувати, як «помилку» або «випадковість», що губиться на тлі інших справ, розглянутих у строки, визначені ЦПК України та згідно з принципами, закріпленими Конституцією України і Конвенцією.
На мою думку, це не виглядає як помилка, що трапилася випадково.
У ході аналізу розгляду суддею інших цивільних справ з’ясувалося, що цей «кейс» не є унікальним.
Так, було виявлено 60 цивільних справ, у кожній з яких, на мою думку, строк розгляду був істотно перевищений
Ці справи розглядаються протягом періоду від 96 до 1608 днів.
Дати судових засідань у цих справах призначені на період з лютого 2026 по квітень 2027.
З наведеного можна припустити, що така практика:
1) не є поодинокою випадковою помилкою, адже випадкову помилкову дію вчиняють один раз, після чого виправляють помилку і більше такого не повторюють;
2) не є наслідком неуважності, адже неуважність є виключенням із правил поведінки і трапляється епізодично;
3) не є ситуативною помилкою, адже разова помилка в конкретній ситуації не призводить до тривалого повторення однакових дій у десятках справ.
Висновок
Відсутність будь-яких дієвих інструментів захисту позивача у такій ситуації ставить під сумнів саму можливість реалізації права на захист та доступу до правосуддя, закріплених у Конституції України.
Такі факти дозволяють припустити, що така проблема не є поодинокою в Козятинському міськрайонному суді Вінницької області.
Більше того, можна припустити, що в інших місцевих судах існують подібні практики. І саме це, на мій погляд, є індикатором глибоких системних проблем у функціонуванні правосуддя.
Їх вирішення потребує не лише індивідуального оскарження таких випадків, але й запровадження інституційних змін.
Ми не можемо говорити про відновлення довіри до правосуддя в Україні, якщо такі «розумні строки» стають буденністю.
Якщо ми досі закриваємо очі на те, що відбувається у місцевих судах, то навіть не усвідомлюємо, що для декого там правосуддя може залишитися недосяжним.
