Поширення коронавірусу, падіння економіки, вимушений карантин та зростання безробіття – далеко не повний перелік проблем, з якими зіткнулася українська влада в останні місяці.
Не перебільшенням буде сказати, що до такої епідемічної ситуації та її наслідків готовим не був ніхто: ні Китай, де ця хвороба з’явилася, ні заможний постіндустріальний Захід, ані тим більше корумпована та нестабільна Україна. Однак, якщо в багатьох країнах вірусна пандемія виявила слабкість окремих державних ланок, то в Україні стала каталізатором фіксування безпомічності та імпотенції усієї політичної системи.
Яскраві гасла, їдка критика (багато в чому небезпідставна) політичних попередників та промовисті обіцянки стали невід’ємними складовими рецепту запаморочливого успіху чинної влади на подвійних виборах 2019-го року. Тоді Володимиру Зеленському та його майбутнім політичним союзникам здавалося, що найважливіша умова реалізації змін у країні – тотальне оновлення політичної верхівки. У своєму першому виступі після перемоги, президент Зеленський сказав: «Моє обрання доводить: громадяни втомились від досвідчених, системних, надутих політиків…», вказуючи на те, що до влади мають прийти позасистемні, необов’язково досвідчені, але однозначно нові обличчя. Однак, навіть досягнувши свого повною мірою, продемонструвати якісних досягнень ні президент, ані жодна з гілок влади наразі не може.
Важко не погодитися з тезою президента про те, що за майже 30 років незалежності українському суспільству осточортіли корумповані політики та безвідповідальні чиновники. Ще важче не погодитися зі словами про важливість оновлення та омолодження усіх органів влади як важливої умови проведення якісних реформ. Разом з тим, «формула перемоги Зеленського» від самого початку ігнорувала кілька важливих складових: для успішного управління державою недостатньо простої заміни старих декорацій на нові, а красивий сценарій не завжди трансформується в якісний результат.
Можливо, формування однопартійної більшості з-поміж позасистемних, незнайомих з політикою та законодавчо некомпетентних людей мало б шанс на життя в стабільних демократіях із відточеними механізмами стримувань і противаг на зразок Німеччини, Канади чи США (хоча і в цьому впевненості також немає). Однак, в перманентно кризовій, олігархічній та, щонайважливіше, інституційно слабкій Україні такі політичні експерименти приречені на провал. Адже для того, аби змінювати систему, потрібно бодай знати, як вона виглядає та пропонувати дещо глибші концепції за «саджати будемо» чи «кінець епохи бідності».
Не готовим до зміни системи виявився і сам президент Зеленський. Все частіше він забуває про межі власних повноважень та заходить на територію компетенцій то парламенту, то уряду, то судів, посилюючи й без того глибоку інституційну кризу. В умовах дефіциту у владі професіоналів з відповідними компетенціями та стратегічним горизонтом планування, така ініціативність позасистемного та недосвідченого глави держави, м’яко кажучи, насторожує. І справа тут не тільки в систематичному перевищенні посадових повноважень, а й в тому, що дії Зеленського вказують на відсутність у нього принципових політичних цінностей та тих самих червоних ліній, за які він ні за що не переступить. Згадати хоча б позицію президента щодо відданості «новим обличчям», яка кардинально змінилася вже під час першого перезавантаження уряду. Чи постійну мантру того ж Зеленського про його боротьбу з олігархами, яка трансформувалася у співпрацю з ними та прохання про допомогу в областях. Схожі тенденції спостерігаємо і в ставленні до закінчення війни на Донбасі, і до призначення своїх людей на керівні посади. Як наслідок, написаний на папері захопливий та оригінальний сценарій потрохи перетворюється в абсолютно сіру та пересічну для української політики реальність.
Попри те, що станом на сьогодні і президент, і провладна партія «Слуга народу» зберігають перші місця в усіх політичних рейтингах, це зовсім не означає, що їхня діяльність є політично вивіреною та правильною. Як людина, що вийшла з професійної медіа-спільноти, Зеленський прекрасно знає як правильно «упакувати та продати товар». Однак, з точки зору державності ця діяльність викликає чимало запитань. Більше того, високий рівень підтримки далеко не завжди є запорукою політичного довголіття. Адже, в будь-який момент хаотичний та позасистемний спосіб управління може дати збій та зіграти злий жарт проти його суб’єктів. А зацікавлених в такому розвитку подій є чимало.
Останніми місяцями з політичного забуття починають повертатися вже призабуті «класичні», однак дуже амбіційні гравці. І мова зараз не про екс-регіоналів та інших проросійських ворогів України, якими повинна займатися СБУ та прокуратура. Повномасштабну політичну боротьбу Зеленському вже зараз намагаються нав’язати і Яценюк та Гройсман, які після минулорічних парламентських виборів пригальмували публічну діяльність та вичікували вдалого моменту для запуску своїх нових проєктів. Сьогодні ж як один, так і інший вбачає в помилках владної команди можливість для власного повернення на велику політичну сцену. Очевидно, що їхніми аргументами на свою користь стане потреба держави в стабільності, досвідчених управлінцях та системних кадрах. І якщо найближчим часом у владі нічого не зміниться, з кожним днем тези «класичних» політиків ставатимуть все переконливішими.
