Леся Українка: як англійська література заговорила українською – всупереч заборонам

Леся Українка була людиною, для якої знання мов не – привілей, а норма. У родині Косачів, що мала балканське коріння, вважалося соромно знати лише одну мову.

Леся Українка була людиною, для якої знання мов не — привілей, а норма. У родині Косачів, що мала балканське коріння, вважалося соромно знати лише одну мову. Мови відкривали світ, а світ, своєю чергою, розширював мислення.

У сім’ї говорили українською, італійською, французькою, знали латину, давньогрецьку та англійську. Саме в такому багатомовному середовищі Леся зростала — без страху перед складними текстами й без сумнівів у можливостях української мови.

Та мови були для неї не лише інструментом пізнання світу, а й способом говорити про найінтимніше — про любов, біль і втрату. Леся надзвичайно тонко відчувала почуття, її романи з чоловіками були глибокими, емоційно напруженими, сповненими внутрішньої драми.

Родина, яка виховала читачку світу

Любов до літератури Лесі прищепили найближчі люди. Її мати — Олена Пчілка, письменниця й перекладачка, — з дитинства формувала в доньки повагу до українського слова й переконання, що воно здатне переосмислити світову класику.

А дядько Михайло Драгоманов відкрив Лесі європейську філософію, історію та літературу, навчив мислити широко й критично, не замикаючись у межах однієї культури.

Це було виховання інтелектуальної свободи — рідкісної й сміливої для того часу.

Любов як джерело творчості

Особисті почуття Лесі Українки ніколи не були поверхневими. Її любов — це завжди напруження духу, жертовність і гранична щирість. Найглибшим і найболючішим став зв’язок із Сергієм Мержинським.

Саме в ніч, коли Леся сиділа біля ліжка смертельно хворого коханого, народилася поема «Кассандра» — написана, за її словами, за одну ніч. У цій трагедії — не лише античний сюжет, а й особистий досвід жінки, яка знала, що таке любити без надії й бути поруч до кінця. Це свідчення того, наскільки гостро Леся відчувала кохання і як уміла трансформувати особистий біль у тексти світового рівня.

Переклад як свідомий культурний вибір

Для Лесі Українки переклад не був другорядною справою. Вона перекладала з англійської, бо розуміла: без світової літератури, перекладеної українською мовою, культура не може розвиватися повноцінно. Це був її особистий внесок у перекладацьку справу, який згодом дав поштовх новому поколінню перекладачів.

Серед авторів, яких вона переклала найбільше, — Джордж Ґордон Байрон. Його поезія свободи, внутрішнього бунту й трагізму була Лесі особливо близькою. «Коли сниться мені, що ти любиш мене…» та поема «Каїн» у її перекладах заворожують з перших рядків, зберігаючи байронівський трагізм, цинізм і глибину погляду на людину. І досі ніхто в Україні не переклав Байрона так переконливо, як це зробила Леся Українка понад сто років тому.

Леся Українка перекладала не «для галочки». Вона ретельно працювала з ритмом, образами, інтонаціями, домагаючись того, щоб український текст звучав природно, сильно й самодостатньо.

Переклади, які забороняли

Частину перекладів Лесі Українки не дозволяли друкувати. Українська мова в інтелектуальному, філософському й європейському контексті викликала підозру імперської цензури.

Та це її не зупиняло. Леся перекладала навіть тоді, коли тексти не мали шансів бути опублікованими одразу. Вона працювала на майбутнє — для читачів, які ще не могли вільно послуговуватися українською, але обов’язково мали таку можливість отримати.

До останнього подиху

Леся Українка перекладала до самої смерті. Навіть у періоди важкої хвороби вона працювала з текстами, бо переклад для неї був не тягарем, а способом залишатися в діалозі зі світом.

Через англійську літературу вона вплітала українську культуру в європейський контекст — тихо, наполегливо й дуже точно.

Чому це важливо сьогодні

Леся перекладала не заради визнання, не заради статусу і точно не заради спокійного життя. Вона перекладала з віри — у мову, яка має право звучати, у культуру, яка не повинна мовчати, у читача, якому залишила опору.

Саме тому її тексти й сьогодні звучать так живо — не як музейна класика, а як тиха, дуже особиста розмова з людиною, яка точно знала, чому слова мають значення. Леся прожила лише 42 роки. Усього 42. За цей час вона встигла створити літературну спадщину, яка й досі заворожує силою мистецтва, змінює мислення, формує нас — навіть тоді, коли ми цього не усвідомлюємо.

Ми ніколи не дізнаємося, що написала б Леся Українка у 80 років — бувши, досвідченою, прожитою, вистражданою мисткинею. І в цьому — одна з найбільших українських втрат. Але ми точно знаємо інше: вона писала шедеври, бувши, молодою жінкою, смертельно хворою, закоханою, самотньою, сильною. Вона була єдиною жінкою-драматургом свого часу у світі, який не чекав на жіночий голос, але був змушений його почути.

І, можливо, саме тому сьогодні так важливо знову й знову повертатися до Лесі. Бо вона — не про минуле. Вона про те, як багато може людина, коли вірить у слово. І як багато ми втрачаємо, коли такі люди йдуть занадто рано.