Цікаві наслідки рішення КСУ від 27.10.2020 (щодо е-декларування)

Нещодавнє рішення Конституційного Суду України продовжує перебувати "у топі" тем для правових і "не дуже" дискусій.

У цей же час суб'єкти декларування намагаються зрозуміти, яким чином існувати в нових умовах та де та межа, за якою починається правопорушення.

Заходи фінансового контролю стосовно публічних службовців є «наріжним каменем» антикорупційної діяльності держави.

Основним напрямом, звичайно, є так зване е-декларування та пов’язані із ним додаткові заходи, зокрема повідомлення про суттєві зміни в майновому стані.

Відповідно до положень частини 2 статті 52 Закону України «Про запобігання корупції», у разі суттєвої зміни у майновому стані суб’єкта декларування, а саме отримання доходу, придбання майна або здійснення видатку на суму, яка перевищує 50 прожиткових мінімумів, встановлених для працездатних осіб на 1 січня відповідного року, зазначений суб’єкт у десятиденний строк з моменту отримання доходу, придбання майна або здійснення видатку зобов’язаний повідомити про це НАЗК. Зазначена інформація вноситься до Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та оприлюднюється на офіційному веб-сайті НАЗК.

З початку роботи системи е-декларування восени 2016 року і дотепер саме неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про суттєві зміни в майновому стані є найрозповсюдженішим порушенням, яке допускають декларанти.

Про назване свідчить і судова практика у справах про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією.

Однак, Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України „Про запобігання корупції“, Кримінального кодексу України № 13-р/2020 від 27.10.2020, визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину 2 статті 52 Закону України «Про запобігання корупції».

Зазначені положення Закону втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, тобто з 27.10.2020.

Тобто норма, за невиконання або неналежне виконання якої декларанти  притягувались до відповідальності за частиною 2 статті 172-6 КУпАП, визнана такою, що не відповідає Конституції України та втратила чинність.

З огляду на те, що цитоване положення частини 2 статті 52 Закону №1700 безпосередньо застосовувалось судами під час розгляду справи вказаної категорії, оскільки саме за порушення положень цієї норми судом особи притягувались до відповідальності, визнання цієї норми неконституційною впливає на суть прийнятих рішень та може, на думку автора, слугувати підставою для перегляду таких судових рішень в якості виключної обставини.

Обґрунтування цієї позиції засноване на такому.

Частина перша статті 55 Конституції України зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист.

Названа норма Конституції України відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.

На це вказується також у Рішенні Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9-зп, згідно з яким відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідні рішення Конституційного Суду України констатують можливість перегляду та оскарження судових рішень у всіх випадках, крім тих, коли закон містить пряму і конкретну заборону на такий перегляд та оскарження.

Рішенням Європейського суду з  прав людини від 1976 року у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» суд закріпив висновки, що для цілей Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, поняття «кримінальне обвинувачення» має автономне значення, а не обмежується лише кваліфікацією «криміналу» згідно з національним законодавством, встановивши окремі критерії для визначення поняття «кримінальне обвинувачення» - так звані «критерії Енгеля»:

- критерій національного права, тобто, чи підпадає певне протиправне діяння під ознаки злочину згідно з національними нормами відповідної держави. Цей критерій є «не більше ніж відправною точкою», а отримані таким чином відомості мають лише формальну цінність;

- критерій кола адресатів, тобто якщо відповідальність поширюється на невизначене коло осіб, то правопорушення підлягає кваліфікації як кримінальне;

- критерій мети та тяжкості наслідків: разі, якщо у санкції наявний саме елемент покарання, а передбачені санкції є достатньо суворими, скоєне правопорушення розглядається за природою кримінального злочину.

Застосування згаданих критеріїв для оцінки кваліфікації порушення/обвинувачення як «кримінального» має на меті встановити наявність для особи додаткових гарантій, передбачених Конвенцією та задля невиконання яких (спрощення процедури  до  притягнення до відповідальності тощо) державою застосовано інший порядок, аніж встановлений кримінальним та кримінально-процесуальним законом.

Аналізуючи практику ЄСПЛ («Лутц проти Німеччини», «Карелін проти Російської Федерації», «Гурепка проти України», «Лучанінова проти України» та інші справи) у контексті застосування до проваджень у справах  про адміністративні правопорушення «критеріїв Енгеля», зазначаємо, що значну роль у розширенні сфери застосування п. 2 ст. 6 Конвенції грає тлумачення двох ключових понять цієї статті - "кримінальне обвинувачення" і "суперечки про громадянські права". У справі "Кадубец проти Словаччини" представник держави-відповідача наполягав на тому, що в цій справі йдеться про адміністративний проступок, а не про кримінальне звинувачення, і, отже ст. 6 не може бути застосована. Однак Європейський суд з прав людини не погодився з аргументом відповідача, хоча і визнав, що внутрішнє право країни не вважає кримінальними діяння, за вчинення якого був покараний заявник. Проте ця обставина, на думку Суду, не має великого значення, так само як і те, який державний орган розглядав справу.

Аналізуючи крізь призму «критеріїв Енгеля» негативні наслідки у разі притягнення до відповідальності за вчинення правопорушень, пов’язаних з корупцією, передбачених частиною 2 статті 172-6 КУпАП, зауважую, що за наведеними критеріями мають застосовуватись  правил та гарантії, визначені в якості обов’язкових до дотримання у провадженнях по кримінальним обвинуваченням.

Зокрема, аналіз диспозиції та санкції ч.2 ст. 172-6 КУпАП дає підстави стверджувати те, що це правопорушення відповідає критерію кола адресатів та критерію мети та тяжкості наслідків.

Такі висновки ґрунтуються на суворості стягнення/покарання за вчинення таких діянь, за змістом та розміром тотожні кримінальному покаранню у вигляді штрафу, а так само іншими негативними наслідками, передбаченими профільними законами «Про державну службу», «Про запобігання корупції», тощо (як приклад, заборона особі, яку притягнуто до відповідальності за правопорушення, пов’язані з корупцією, займати посади державної служби протягом трьох (!!!) років з дня притягнення до відповідальності), які за своїм змістом тотожні окремим кримінальним покаранням (позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю) та окремим кримінально-правовим наслідкам (судимість).

Наведене вказує на те, що при розгляді зазначеного вище правопорушення повинні застосовуватись принципи кримінального судочинства.

За таких обставин автор вважає, що провадження у справах про адміністративне правопорушення, передбачене частиною 2 статті 172-6 КУпАП, вважається кримінальним у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до нього мають застосовуватись норми кримінального процесуального законодавства, які передбачають перегляд рішення за нововиявленими обставинами та містять перелік даних обставин.

Відповідно до положень статей 459 та 460 КПК України судові рішення, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті за виключними обставинами за відповідною заявою учасників судового провадження.

Відповідно до пункту 1 частини 5 статті 461 КПК України, заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано протягом тридцяти днів із дня офіційного оприлюднення рішення Конституційного Суду України, яким встановлено неконституційність закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого судом при вирішенні справи.

Очевидно, що визнання неконституційною норми, за порушення якої особи притягувались до відповідальності, є виключною обставиною, а з урахуванням «кримінальної» суті названого правопорушення, заяви про перегляд судових рішень у таких справах мають розглядатись судами із застосуванням положень кримінального процесуального законодавства.

Наразі Єдиний державний реєстр судових рішень не містить рішень у такій категорії справ, на підставі яких судову практику можна було б проаналізувати.

Однак зважаючи на «активність» правоохоронців у попередніх роках, очікується значна кількість заяв про перегляд постанов за частиною 2 статті 172-6 КУпАП на підставі рішення Конституційного Суду України № 13-р/2020 від 27.10.2020.