Баланс між обставинами злочину та розміром застави

Розмір застави в Україні: дотримання стандартів ЄСПЛ чи лотерея під впливом резонансу?

Застава залишається одним із наріжних каменів системи запобіжних заходів, покликаних гарантувати, що підозрюваний не ухилятиметься від правосуддя. Від її правильного застосування залежить не тільки ефективність кримінального провадження, а й дотримання фундаментального права на свободу, закріпленого Конституцією та статтею 5 Європейської конвенції з прав людини. Саме тому визначення розміру застави - завдання, що потребує виняткової обережності з метою збереження балансу між необхідністю забезпечити належну процесуальну поведінку людини та потребою дотримання її фундаментальних прав, зокрема права на свободу. Однак, як тільки суспільний запит на «невідворотність покарання» перетинається з високим медійним тиском, застава втрачає свій процесуальний сенс і перетворюється на приховану форму репресії.

Кримінальний процесуальний кодекс прописує чітку матрицю оцінки: суд бере до уваги обставини кримінального правопорушення, майновий та сімейний стан особи, а також ризики, перелічені у статті 177 Кримінального процесуального кодексу. Примітно, що чинний КПК взагалі не виокремлює тяжкість злочину як самостійний критерій для визначення розміру застави; вона може лише опосередковано враховуватись у межах аналізу загальних «обставин кримінального правопорушення» (ч. 4 ст. 182 КПК).

Проте у практиці, наприклад, Вищого антикорупційного суду саме звернення до «тяжкого» чи «особливо тяжкого» злочину часто служить стартовим майданчиком для виходу за межі, встановлені статтею 182 КПК. Більше того, нерідко сама лише тяжкість інкримінованого діяння, безвідносно до конкретних доказів, використовується і для штучного обґрунтування наявності процесуальних ризиків, зокрема ризику переховування, що також спотворює мету та підстави застосування запобіжного заходу. За корупційними епізодами з великим інформаційним резонансом суди оперують штампом «особлива суспільна небезпека» й піднімають планку застави на десятки мільйонів гривень. Коли ж ідеться про провадження, що не перебуває під прожектором ЗМІ, навіть кваліфікація за особливо тяжкою статтею може завершитися порівняно скромною сумою.

Диспропорційність особливо яскраво проявилася у двох ухвалах того самого суду. За підозрою у легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом (тяжкий злочин), підозрюваному встановлено п’ятнадцятимільйонну заставу; натомість за підозрою у заволодінні майном шляхом зловживання службовим становищем в особливо великих розмірах (особливо тяжкий злочин), суд обмежився двома мільйонами. Формально другий злочин тяжчий, однак саме в першому випадку застава виявилася кратно вищою. Така різниця не пояснюється доведеними ризиками переховування і не відповідає принципу рівності перед законом.

Статистичний зріз за лютий 2025 року підсилює контраст: середня застава у справах про тяжкі злочини - близько 6,4 млн грн, тоді як щодо особливо тяжких - лише 4,8 млн грн. Це демонструє, що тяжкість злочину на практиці не використовується для забезпечення логічної пропорційності (де більш небезпечне діяння могло б обґрунтовувати вищу межу застави за інших рівних умов), а слугує радше ситуативним аргументом для виправдання бажаної суми.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що застава - це процесуальна, а не каральна міра. У справах «Істоміна проти України» та «Gafa v. Malta» Суд підкреслив: розмір має бути доступним для конкретної особи; якщо сума завідомо непідйомна, це дорівнює непрямій відмові у звільненні. Виняток, підтверджений рішенням «Mangouras v. Spain», можливий лише за по‑справжньому екстраординарних обставин, коли, наприклад, завдані збитки становлять загрозу публічному інтересу надзвичайних масштабів. Українська практика, натомість, часто переносить логіку «екстраординарності» на буденні білокомірцеві, корупційні провадження, не аналізуючи водночас майновий стан підозрюваного та альтернативні запобіжні заходи, передбачені статтею 194 КПК.

Надмірна застава має й побічний, але вагомий ефект: вона спонукає підозрюваних укладати угоди про визнання винуватості чи відмовлятися від активної позиції захисту, аби скоротити фактичне перебування під вартою. Це деформує змагальність і штучно зменшує частку виправдувальних вироків, що, у свою чергу, негативно впливає на якість доказової бази в цілому. Застава, покликана забезпечити явку, фактично змінює баланс сил у процесі.

У межах чинного законодавства суд має право виходити за верхню межу застави тільки у «виключних випадках». Однак у практичних ухвалах нерідко бракує конкретизації, що саме робить справу «виключною» і як обрана сума співвідноситься з ризиками, платоспроможністю й іншими можливими запобіжними заходами. Натомість лунає посилання на «суспільний резонанс» або «значні збитки», які самі по собі не підтверджують необхідність перевищувати визначені межі. Такий підхід щодо збитків, до того ж, суперечить засаді презумпції невинуватості, оскільки фактично покладає на підозрюваного значний фінансовий тягар ще до визнання його вини судом. Такі ухвали не відповідають тому рівню «особливої ретельності», якого вимагає ЄСПЛ, і створюють підґрунтя для подальших успішних скарг до Страсбурга.

Корекцію ситуації варто почати з вироблення єдиних методичних орієнтирів. Необхідно сформулювати індикативні діапазони для кожної категорії злочинів, а також перелік обставин, що об’єктивно виправдовують відступ від встановлених розмірів. Тяжкість злочину може залишатися базовим, але не самодостатнім орієнтиром і обов’язково повинна співвідноситися із доведеними ризиками переховування, впливу на свідків або повторного правопорушення. Гнучка прив’язка до реального майнового стану й можливості сплатити суму зробила б заставу справді альтернативою триманню під вартою, а не його завуальованим безальтернативним триманням під вартою.

До появи подібних стандартів українська практика й надалі коливатиметься між символічними та астрономічними величинами, залежно не від кримінально‑процесуальних факторів, а від інформаційного контексту та суб’єктивних судових уявлень. Лише чітко мотивована, пропорційна та доступна для особи застава реалізує свою істинну мету - гарантію належної процесуальної поведінки й водночас додержання права на свободу. Повернення до такого балансу не лише зменшить кількість скарг до ЄСПЛ, а й укріпить довіру суспільства до правосуддя, демонструючи, що фінансова вимога спирається на право, а не на резонанс чи популізм.