Яким бачать завершення війни українці та що треба зробити для того, аби мир був справедливим.
Великдень – це завжди про тишу після бурхливих буднів, про перемогу життя над смертю, про воскресіння як можливість почати все заново. Але цього року ця тиша інша. Вона сповнена тривоги, і в ній особливо гостро чути гул дронів, сирен і шепіт дипломатичних кулуарів. Ми стоїмо на роздоріжжі війни – і це не просто переломний момент, це точка, в якій кожна наша дія здатна кардинально змінити історію. Цьогоріч для багатьох українців Великдень вкотре став символом надії: що після болю і втрат настане день, коли життя знову переможе.
Поворотний етап
«Переговори йдуть успішно», – говорять нам, але діти продовжують гинути на дитячих майданчиках. «Є прогрес», – чуємо ми, але люди вмирають просто в тролейбусах. «Війна майже закінчилась», – обіцяють із телевізорів, але росіяни дедалі жорсткіше тиснуть на фронті. Читаючи такі новини, важко позбутися відчуття когнітивного дисонансу.
Але якщо на мить відкинути емоції, то доводиться визнати – посилення терору під час переговорного процесу закономірне. Терор – це головна і єдина зброя росії, її спосіб «переконувати». Зараз війна вступає у поворотний момент саме через активізацію «миротворчих» зусиль США. Росіяни чудово це розуміють і намагаються встигнути захопити хоча б ще клаптик нашої землі, аби мати козир на переговорах. Саме тому вони б’ють без розбору по цивільних, намагаючись посіяти страх і паніку, традиційно посилюючи обстріли перед святами, важливими датами чи дипломатичними зустрічами. І хоч ця тактика не досягає своєї мети – українці не здаються і не просять про пощаду – ворог вперто її використовує. На жаль, нам слід бути готовими до того, що це триватиме ще достатньо довго.
Мир за будь-яку ціну?
«Мир на умовах росії небезпечніший за війну» – ця фраза після суперечки в Овальному кабінеті не раз звучала з вуст європейських чиновників. З одного боку, це звучить цинічно – особливо коли мова йде з комфортних кабінетів безпечних столиць, які не тероризують дрони та ракети. Але з іншого – українці й самі не готові на мир будь-якою ціною.
Це підтверджують і соціологічні дані. За результатами опитування групи «Рейтинг» у лютому 2025 року, 91% українців виступають проти переговорів між США та росією без участі України. 78% – проти виведення ЗСУ з Донецької, Луганської, Херсонської і Запорізької областей. 82% – не погоджуються з тим, щоб ці регіони, разом із Кримом та Севастополем, були визнані російськими у міжнародних договорах. І навіть нейтральний, позаблоковий і без’ядерний статус України не підтримує 56% опитаних.
Водночас дедалі більше людей погоджуються на прямі переговори з рф – таких вже 64%. А 81% вважають, що завершення війни можливе через компроміс на переговорах за участі третіх країн.
Ці цифри змушують замислитись: що ми маємо на увазі, коли говоримо «до закінчення війни»? Ми не живемо в умовах гібридного конфлікту – ми у повноцінній війні. Тож і її завершення не буде однозначним. Ще складніше дати відповідь на інше питання – що для нас означає Перемога?
Перемога крізь різні призми
На війні ти перемагаєш, коли ворог падає замертво. Якщо ти підбив танк, а екіпаж устиг втекти – це ще не перемога. Якщо поранив – теж не перемога, бо він повернеться у стрій. Справжня перемога – це коли загроза ліквідована повністю. І водночас ми розуміємо: знищити всю росію як джерело цієї загрози – поки що неможливо.
У тилу перемогу часто уявляють інакше – як повернення до кордонів. Але до яких саме? Тут є розбіжності.
За даними Центру Разумкова (березень 2025 року), лише 30% вважають перемогою повне відновлення кордонів станом на січень 2014 року. 17% – знищення армії рф і внутрішній колапс у самій росії. 22% – повернення до статус-кво на 23 лютого 2022 року. 11% – визволення всіх територій, окрім Криму. І ще 10% – просто припинення бойових дій, навіть якщо ворог залишиться на частині наших земель.
На перший погляд — картина неузгоджена.Але є й те, що об’єднує: 74% українців вірять у Перемогу. Це не просто цифра — це ресурс, з яким потрібно працювати. Саме на цій вірі маємо будувати переговорні позиції, внутрішню мобілізацію, мотивацію, готовність боротись.
Це спільне завдання — для влади, армії, тилу. Для кожного. Бо іншого вибору в нас немає. Особливо зараз — на четвертому році великої війни.
