Один із найцікавіших і найгостріших жестів вистави — введення жіночого персонажа, якого немає в оригіналі Орфа.
Коли ми чуємо про братів Грімм, у голові автоматично спрацьовує асоціація: казка, дитинство, щось наївне. Але опера «Місяць» — особливо у постановці режисерки Тамари Трунової — руйнує це уявлення. Це не розвага, а аргумент на користь справжнього театру: чесного, без фальші, без загравання з глядачем. І залишає доволі зараз рідкісний, але такий приємний післясмак: тебе зачепили за живе.
Опера «Місяць» (Der Mond) Карла Орфа вперше прозвучала 5 лютого 1939 року в Мюнхені, на сцені Баварської державної опери. Це була одна з перших великих прем’єр Орфа після гучного успіху «Carmina Burana». В основі лібрето — казка братів Грімм, але Орф переосмислив її у властивій йому стилістиці: з акцентом на ритм, примітивізм і театралізовану наївність, що приховує філософську глибину. В атмосфері передвоєнної Європи «Місяць» сприймався як гротескна, іронічна притча — про межі людських амбіцій, про жадобу і про порядок, який порушується, щойно хтось привласнює те, що мало б належати всім.
У 2025 році, на сцені Нацоперети, ця історія звучить не менш гірко.
Режисерка Тамара Трунова показує цей матеріал, як алегорію про сучасність: про владу, ресурси, привласнення (фізичного і матеріального) й світло — те саме, за яке ми сьогодні боремось і буквально, і метафорично.
У центрі сюжету — Місяць, який четверо чоловіків викрадають і ділять між собою. У версії Трунової — це вже не просто фантазія. З одного боку, можна сприймати це, як притчу про спільне благо, яке хтось вирішив зробити приватною власністю. З іншого, як перемогу маскулінності, вакханалії над здоровим глуздом. На тлі світла і темряви, але крізь деталізацію пороків. Місяць — це про довіру, мрію, і головне - про свободу. І парадокс: чим більше герої намагаються утримати світло, тим швидше воно перетворюється на отруту.
Складно не помітити політичні конотації. Для країни, яка пережила колоніальний досвід і зараз воює за свої кордони, свої значення, свої ресурси — тема «викраденого світла» болісно точна. Постановка Трунової не моралізує, але ставить пряме запитання: чи можна узурпувати те, що спільне за природою?
Один із найцікавіших і найгостріших жестів вистави — введення жіночого персонажа, якого немає в оригіналі Орфа.
У світі, де діють винятково чоловіки — карикатурно мужланські, агресивні, жадібні, — жінка є маркером витісненого: емоційності, емпатії, права бути почутою. Її присутність на сцені — нагадування про інше — заглушене, зневажене, але все ще живе.
На цьому тлі постає ширше питання: що це за світ, де жінка — тиха, вразлива — завжди на периферії, а центр зайнятий чоловічим привласненням?. Це — коментар до сьогодення, в тому числі до театрального середовища, де питання аб’юзу, сексуального насильства й системного приниження жінок давно вже не можна замовчувати.
Трунова не нав’язує жодних висновків. Але створює структуру, в якій ці висновки глядач робить сам. І де маскулінність — це не про силу, а про деструкцію, яка знищує і себе, і інших.
Український переклад Яни Іваницької зберігає ритмічну, майже заклинальну структуру Орфівського тексту, але звучить живо і зрозуміло. Це рідкісний випадок, коли класичний твір не втрачає глибини, але при цьому не виглядає «нафталіновим».
Музично вистава зібрана, точна, насичена ритмом. Орф написав твір, де звук і сенс — одне ціле. На сцені хор — не фон, не електорат чи підпорядкована маса людей, а жива сила, що спостерігає і реагує. Наче спільнота, яка вже все бачила — і все пам’ятає.
Сценографія побудована на контрасті темряви й світла. Ніякого надміру — лише найнеобхідніше. Місяць, як об’єкт на сцені, змінює свою форму — і значення. Світло тут не романтичне, а отруйне. Бо привласнене світло — вже не світло.
Чоловіки, які крадуть Місяць, виглядають як шаржі на чиновників, силовиків, можновладців. Вони впізнавані. І саме тому — страшні. Бо зло тут не демонічне, а банальне. А історія — не про фантастичну подію, а про механізм, який ми бачимо щодня: захоплення спільного заради приватного.
Світло не можна присвоїти
«Місяць» Трунової — це опера для тих, хто звик думати. Вона не дає відповідей, але чітко формулює запитання. Що ми вважаємо спільним? Хто і як вирішує, кому це належить? І що стається зі світлом, коли його замкнути в руках? Це вистава про владу, про відповідальність, про пам’ять і про нас.
