Звернення до українського суду з позовом до держави-агресора

Щодо судових рішень, якими задоволені позови про компенсацію шкоди від окупації ОРДЛО.

     На сторінці сайту http://sila-prava.org/uk/klyuchovi-dosyagnennya-ta-sudova-praktika/міститься перелік судових рішень, отриманих за участю руху «Сила права» вінтересах осіб, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федераціїпроти України та окупації частини територій нашої країни (станом на 19.02.2018р.). Ця громадська організація, надаючи практичну допомогу постраждалим відагресії РФ, застосовує два етапи судової процедури: 1) встановлення юридичного факту,що вимушене переселення певної особи з окупованої території Донецької (абоЛуганської) області відбулося внаслідок збройної агресії Російської Федераціїпроти України, та окупації Російською Федерацією частини території Донецької(або Луганської) області; 2) відшкодування шкоди, яка спричинена особівнаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України. 

     Проаналізувавшияк самі рішення, так і підстави їх ухвалення, якими керувались суди, можнадійти до таких висновків.

        1.Щодовстановлення юридичного факту. 

     Згідно ч.1 ст.1,ч.1 ст.4 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщенихосіб», який набрав чинності більше 3 років тому, внутрішньо переміщеною особоює громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває натериторії України на законних підставах та має право на постійне проживання вУкраїні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результатіабо з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасовоїокупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайнихситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаютьсязагальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про нихміститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара ОрганізаціїОб’єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва вЄвропі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця,Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтахзазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державнимиорганами прийнято відповідні рішення. Факт внутрішнього переміщенняпідтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, щодіє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.

     Таким чином,отримання особою довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи єдостатнім доказом факту, що така особа вимушено перемістилась з окупованоїтериторії Криму або Донбасу внаслідок збройної агресії РФ, тому визнання такогофакту в судовому порядку є зайвим, хоча така практика і існує. Втім, починаючиз 24.02.2018 р., згідно норм Закону України «Про особливості державної політикиіз забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованихтериторіях у Донецькій та Луганській областях», факт збройної агресії РФ на цихтериторіях прямо встановлюється законом, і відтепер у будь-яких випадках непотребує окремого доказування.

        2.Щодовідшкодування шкоди.

     Можливістьподання позову до держави-агресора і раніше не суперечила загальним нормам ЦПКУкраїни, а з 24.02.2018 р., згідно ч.17 ст.28 ЦПК,  позови про захист порушених, невизнаних абооспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб (в тому числі провідшкодування шкоди, завданої внаслідок обмеження у здійсненні права власностіна нерухоме майно або його знищення, пошкодження) у зв’язку із збройноюагресією Російської Федерації, збройним конфліктом, тимчасовою окупацією територіїУкраїни, надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру можутьпред’являтися також за місцем проживання чи перебування позивача.

     Що стосується вжеіснуючої судової практики з цього приводу, то зазвичай, у вступній частинірішень судів першої інстанції вказується, що певна особа подала позов доРосійської Федерації про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройноїагресії Російської Федерації проти України (викладаються обставини справи, тасуть позовних вимог). Щодо участі відповідача вказується, що він повідомлявсячерез Посольство Російської федерації в Україні, у судове засідання нез'явився, причини неявки суду не відомі. Рішенням вирішено стягнути з державиРосійська Федерація на користь позивача певну суму (інтервал доволі широкий – від декількох тисяч гривень, докількох десятків тисяч євро). Також наявні посилання, що при вирішенні вимогпозивача, суд також застосовує практику Європейського суду з прав людини,зокрема рішення у справі Луізідоу проти Турецької Республіки (CASE OF LOIZIDOUv.TURKEY (Article50), (40/1993/435/514) 28 July 1998), згідно якого вирішенозобов'язати сплатити компенсацію позивачу, зокрема й за моральні стражданнячерез незаконну окупацію частини Кіпру турецькими Збройними Силами.

     Таким чином,наявна судова практика свідчить по потенційну можливість будь-якої особи, щопрямо чи опосередковано постраждала від російської агресії, стягнути здержави-агресора певну суму коштів на відшкодування матеріальної та моральноїшкоди.

    Але виникає цілкомслушне питання – а як такі рішення виконати? Адже ми всі твердо впевнені, щодобровільно РФ такі рішення не виконає – принаймні, за діючої там влади.

    Теоретично існуєдекілька шляхів примусового виконання таких рішень.

     1.Зверненнястягнення на активи РФ, що знаходяться на території України.

    Виконання рішеньсудів, та інших уповноважених органів на території України здійснюєтьсядержавними та приватними виконавцями, у відповідності з вимогами Закону України«Про виконавче провадження». У випадку наявності майна, що належить РФ тазнаходиться на території України, на нього може бути звернено стягнення взагальному порядку, передбаченому цим законом.

    2.Зверненнястягнення на активи РФ, що знаходяться на території інших держав.

    Така процедураможе бути здійснена на підставі міжнародних договорів, учасником яких є Україна.Оформлення відповідних документів у таких випадках здійснюється згідно вимог«Інструкції про порядок виконання міжнародних договорів з питань наданняправової допомоги в цивільних справах щодо вручення документів, отриманнядоказів та визнання і виконання судових рішень», затвердженої спільним наказом Міністерстваюстиції України та Державної судової адміністрації України від 27.06.2008 р. №1092/5/54. Ця Інструкція визначає порядок опрацювання доручень про врученнядокументів, отримання доказів, вчинення інших процесуальних дій, а такожклопотань про визнання і виконання судових рішень на виконання чиннихміжнародних договорів України з питань надання правової допомоги в цивільнихсправах. Інструкція використовується у разі наявності міжнародного договору зпитань надання правової допомоги в цивільних справах, чинного у відносинах міжУкраїною та іноземною державою.

     Звернення довиконання рішення українського суду на території окремих країн колишнього СРСР(включно з РФ) здійснюється згідно положень «Конвенції про правову допомогу іправові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.».     

     Зокрема, в ційКонвенції зазначено, що зобов'язання про  відшкодування  шкоди, крім   тих,   що випливають  з договорів і інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони,  на території якої  мало місце дія  або  інша обставина,  що  послужила підставою для вимоги про відшкодуванняшкоди, а по цих справах  компетентний судДоговірної Сторони,  на території якоїмало місце дія або інша обставина,  щопослужила  підставою  для вимоги  про відшкодування шкоди.Тобто суд України компетентний розглядати позов за внутрішнім законодавствомУкраїни до будь-якої іноземної особи, яка спричинила шкоду будь-кому натериторії України. Водночас, в цій Конвенції немає жодного згадування про такийсуб`єкт юридичноївідповідальності, як держава – учасник Конвенції. Тобто, якщо позов будезаявлений до умовного громадянина РФ Гіркіна, громадянина РФ Шойгу, або ПВК«Вагнер», то формально є шанси звернути до виконання рішення українського суду,наприклад, на території Республіки Казахстан, і навіть (теоретично) на територіїРФ. А щодо стягнення з держави, як боржника за судовим рішенням – то такий правовиймеханізм цією Конвенцією не передбачений. Таким чином, звернути до виконаннярішення українського суду проти РФ на території країн колишнього СРСР, щопідписали цю Конвенцію, неможливо.

     Що стосуєтьсяінших країн, то й досі відсутні угоди про взаємне виконання судових рішень міжУкраїною і такими країнами як США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Франція,Німеччина, Швеція, Норвегія тощо. Але з метою виконання рішення українськогосуду можна звернутись до судів таких країн в порядку, що визначений їхвнутрішнім законодавством.

     Так, у Швеції можназвернутись з позовом на загальних підставах, а рішення українського суду можнавважати звичайним доказом. У Великобританії – доволі складна процедура, алерішення може бути виконане, якщо рішення є остаточним, і український суд мавюрисдикцію в цій справі. Водночас, підставою для відмови є випадок, якщовідповідач не взяв участі у розгляді справи, не подав заперечення, чи в іншийспосіб не погодився на юрисдикцію суду. У Німеччині у допуску до виконанняможуть відмовити, зокрема, якщо іноземний суд не мав юрисдикції щодо розглядусправи. У Нідерландах, як у більшості країн ЄС, визнання рішення іноземногосуду можливе, якщо сторони добровільно передали справу на розгляд цього суду,шляхом укладання угоди (пряма згода), або шляхом участі у розгляді справи(непряма згода). У підсумку, головною причиною відмови у виконанні рішенняукраїнського суду в таких випадках буде не обґрунтованість самого рішення (заусталеним звичаєм, іноземні суди не вважають можливим фактично переглядати такісправи по суті, виконуючи не властиву їм функцію апеляції по відношенню до судуіншої країни), а відсутність компетенції українського суду на розгляд певноговиду справ.

     Для правильногорозуміння цього питання слід звернутись до такого міжнародного документа, як «КонвенцияОрганизации Объединенных Наций о юрисдикционных иммунитетах государств  и их собственности» (офіційна публікаціяросійською мовою). Згідно ст.5, п.  ч.2ст.6  цієї Конвенції, «Государствопользуется иммунитетом,  в отношении себяи своей собственности,  от  юрисдикции судов другого государства с учетом положений настоящей Конвенции.Разбирательство  в  суде государства  рассматривается каквозбужденное  против  другого  государства,   если   это  другое государство   a) указано вкачестве стороны в таком разбирательстве; b) не указано  в качестве стороны вразбирательстве,  однако это   разбирательство   фактически  преследует   цель   затронуть собственность,  права, интересы  или  деятельность такого другого государства». Цеозначає, що будь-яка держава не може бути відповідачем в суді іншої держави, завинятками, встановленими цією Конвенцією. Виняток встановлений, зокрема, ст.12Конвенції, де зазначено: «…государство не может ссылаться  на иммунитет  от  юрисдикции при разбирательстве   в   суде другого  государства,  который обычно обладает компетенцией рассматривать  дела,  касающиеся денежного возмещения  в  случае смерти или причинения телесного повреждения какому-либо лицу илинанесения ущерба имуществу или его утраты  в результате  действия или  бездействия,  которое предположительно может  быть  присвоено государству,  если  такое  действие   или бездействие имеломесто полностью или частично на территории этого другого  государства и  если  автор действия   или   бездействия находился   на  этой  территории  в момент  этого  действия или бездействия». Це формулювання по суті відповідає значній частині випадківзаподіяння шкоди внаслідок збройної агресії РФ на території України, тому такісправи можуть розглядатись українськими судами. Тобто рішення українськогосуду, за умов дотримання встановлених процедур розгляду справ такої категорії,буде вважатись ухваленим із дотриманням чинних норм міжнародного права.

     Що стосуєтьсявиконання такого рішення, то згідно ст.19 Конвенції, «Никакие принимаемые   после  вынесения   судебного   решения принудительные меры,  такие, как  обращение  взыскания, арест  и исполнение решения, вотношении собственности государства не могут быть  приняты в  связи  с  разбирательством   в   суде  другого государства, за исключением случаев, когда и в той мере, в какой:  a) государство  прямо согласилось  на  принятие таких  мер, которые указаны: i) вмеждународном соглашении;         ii) варбитражном соглашении или в  письменном  контракте; или  iii) в заявлении  перед  судом или в письменном сообщении послевозникновения спора между сторонами; либо     b) государство зарезервировало или обозначило  собственность для    удовлетворения    иска,   являющегося    объектом    этого разбирательства; либо c) было  установлено,  что   собственность   непосредственно используется  или предназначается  для использованиягосударством для  иных  целей, чем  государственные  некоммерческие  цели,  и находится   на   территории государства  суда  при условии,  что принудительные мерыпосле вынесения судебного решения могут  быть приняты  только в отношении собственности, которая имеет связь с образованием,  против   которого   было   направлено    судебноеразбирательство».

     З урахуваннямзмісту цієї статті можна дійти висновку, що рішення судів України, відповідачему яких буде безпосередньо РФ як держава, на території інших держав не будутьдопущені до виконання, якщо РФ прямо, або опосередковано не погодиться з компетенцієюукраїнського суду, тобто виконати таке рішення за межами України фактичнонеможливо. І єдиний юридичний механізм притягнення РФ до відповідальності – цезвернення до міжнародних судів. На поточну дату, єдиним міжнародним судом,юрисдикція якого у справах з участю РФ беззаперечно визнається у світі, є ЄСПЛ,який розглядає справи на підставі положень «Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод». У цій Конвенції міститься ціла низка прав і свободлюдини, які були порушені, і надалі порушуються державою-агресором, іпідлягають захисту в національних судах як України, так і РФ. Водночас, згідновимог ст.35 Конвенції,  суд може братисправу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засобиюридичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права.Тобто перед тим, як подавати скаргу до ЄСПЛ, за звичайною процедурою спочаткутреба звернутись до компетентного органу (суду) РФ, і отримати остаточнерішення. Вочевидь є зрозумілим, що звернення до суду РФ з позовом до держави,та ще й з приводу її збройної агресії (яку ця держава категорично заперечує), єлише втратою коштів та часу. Звернення ж до українського суду в такому випадкуне має жодного сенсу, оскільки не підпадає під формулювання, що передбаченест.35 Конвенції.

     Але є виключенняіз загального правила - в разі невичерпання національних засобів правовогозахисту заявнику необхідно буде довести, що такі засоби захисту були неефективними.Така можливість існує. Зокрема у справі  «Чірагов та інші проти Вірменії» Судом булаприйнята до розгляду скарга громадян Азербайджану проти Вірменії, безпопереднього розгляду справи у компетентних судах цих країн. З цього приводу уп.119 рішення Суду вказано: «Слід також відзначити, що Республіка Вірменіязаперечила, що її  збройні  сили або  інші  владні органи брали  участь  у подіях,  які призвели до скарг уцій справі, або що Вірменія здійснює – або коли-небудь  здійснювала - юрисдикцію  над Нагірним  Карабахом  та навколишніми територіями. З огляду на такеспростування участі або юрисдикції, було б нерозумно очікувати, щоб заявникиподали вимоги стосовно реституції або компенсації до вірменських судів таорганів». Якщо в тексті цього рішення умовно замінити «Вірменія» на «РФ», а«Нагорний Карабах» на «ЛДНР», то з огляду на прецедентну практику Суду, єпозитивна перспектива подання скарги до ЄСПЛ, без будь-якої судової процедури внаціональних судах РФ або України.

      У підсумку можназробити такі висновки.

     1.Рішенняукраїнських судів про стягнення з РФ шкоди, заподіяної збройною агресією та окупацієютериторії, можуть бути реально виконані лише на території України за рахунокмайна, що належить РФ, як державі. З огляду на те, що таке майно зазвичайналежить установам РФ, що мають дипломатичний імунітет, або має титульнимвласником іншу особу (не державу), перспективи звернення стягнення на  таке майно є примарними. Звернення ж довиконання таких рішень за кордоном буде суперечити основним засадамміжнародного права, і навряд чи буде допущене компетентними органами іншихдержав. 

     2.Единою судовоюустановою, до якої можна звертатись з приводу дій держави-агресора, на сьогодніє лише ЄСПЛ. З огляду на прецедентну практику Суду, заявник повинен абоспочатку звернутись до суду РФ і отримати остаточне рішення (цілкомпередбачуване – про повну відмову у всіх вимогах), або звернутись безпосередньодо Суду, обґрунтувавши неефективність захисту своїх прав в судах РФ.  Рішення українського суду в цьому сенсі є вочевидьнедоречним, хоча може використовуватись як один із доказів щодо фактівпорушення прав заявника.

     3.З огляду навикладене, на поточний час звернення до українських судів з позовами до РФ фактичноє лише марним витрачанням часу і коштів, а також джерелом завищених очікувань.  І залишається сподіватись, що для громадськихорганізацій, які пропагують такі дії, це – не лише звіт про витрачені гранти, адля політичних сил, які стоять за такими ініціативами, це – не лише спробанабути електоральної популярності.