Ми живемо у примхливий час. Споконвічні традиції й усталені норми видаються порожніми словами. Десятиліття політкоректності демонструють хитке положення цивілізації, яку ми успадкували від пращурів...
Нарешті вляглися пристрасті пов'язані з так званим правом каталонців на самовизначення. Купа "експертів" в галузі націотворчих проблем за цей тиждень вилили стільки агонії та пристрасті, що вартувало б на справжню офензиву з повернення Криму і Донбасу. Ми ж спробуємо заглянути у корінь проблеми, не акцентуючи увагу на подіях нинішніх.
Будь-яка імперія універсальна. Однак імперія в своєму розвитку спирається на "стрижневий народ", той народ, який несе основне навантаження з обслуговування імперської інфраструктури – сплачує найважливішу частину податків, служить в армії. "Стрижневий народ" не тільки несе імперський тягар, а й отримує основні преференції. В Іспанії, колишній морській імперії на два континенти, цим народом завжди були і залишаються іспанці (кастильці), попри всю повагу до каталонців! Проте економічно саме автономний регіон Каталонія є найбільш розвиненим, у той час як Ла-Ріоха чи Естремадура є відносно відсталими регіонами.
Повернемось на 500 років у минуле. Середина XV ст. каталонські землі належать королівству Араґон. У 1469 р. король Араґона Фердинанд ІІ одружується з королевою Кастилії Ізабеллою ІІ утворивши династичний союз. У 1516 р. їхній онук Карлос І об'єднав два королівства в могутню імперію Іспанію, хоча кожне з них зберігало власні політичні установи, судочинство, закони та валюту. Процес унітаризації затягнувся на довгі 200 років. Тож у 1714 р. герцог Анжуйський Філіп, що став переможцем у війні за іспанську спадщину, посів трон у Мадриді та скасував бунтівним каталонцям привілеї автономії, адже вони були на боці його супротивника Карла VI Габсбурґа.
Потім був Наполеон І Бонапарт, який приєднав Каталонію до Французької імперії у 1808 р., але Ватерлоо наздогнало його у 1815 р. нагородивши нищівною поразкою. Колись заможний північно-східний регіон Іспанії запалав пожежами повстань та відгомонами карлістських війн. У 1870-х рр. життя в єдиній Іспанії потроху входить у мирне русло: економіка повертається у свій звичний стан; будуються залізниці; набувають розвитку промисловість і банківська справа. Це був період повільної кристалізації каталонської національної ідентичності, який особливо зачепив середній та робітничий класи. Тож не дивно, що саме марксистська ідеологія і досі превалює у соціально-політичному житті Каталонії.
Вибухом справжньої політичної осібності Барселони від Мадрида варто вважати добу іспанської громадянської війни 1936-1939 рр., тоді каталонський регіональний уряд обрав республіканську сторону. Тому не дивно, що після перемоги Франсіско Франко було поновлено унітаризм та скасовано будь-яку форму автономії. Демократичні права і свободи на іспанську землю повернулись по смерті каудильйо, чим заклали міцний ґрунт для спраглого каталонського сепаратизму, вдягнутого у троцькістські шати. Він до тепер розхитує слабку іспанську єдність, але ще не достиг справжнього здійснення тези: "Divide et Impera!".
Що ж маємо на сьогодні? Каталонію сміливо можна б було назвати іспанським Донбасом, але не Кримом: розвинена промисловість; регіональна еліта грає за власними правилами; використання незадоволених громадян як виборців на псевдореферендумі; тощо. Та якщо ж у Барселоні прагнуть мати контроль над місцевим парламентом і регіональним урядом без жодної закордонної помочі, то у Донецьку і Луганську бажають керувати всеукраїнськими органами влади, безпосередньо дрейфуючи у бік ненаситного Кремля за його ж військової присутності.
Ті ж, хто бачать у подіях в бунтівній Каталонії боротьбу за національне визволення, мають право на таку думку. Навіть попри те, що організатори та головні пропагандисти ідеї каталонської незалежності є відвертими послідовниками культурмарксистської ідеології, більшість населення – це аполітичні католики. Зауважимо, що каталонці є окремим від іспанців етносом зі своєю мовою, культурою і традицією, скажімо як чехи та словаки. Проте навіть такий аргумент не є доволі вагомим у ситуації, коли на світовій політичній шахівниці вже діють усталені міжнародні правові норми.
І все ж не можливо на 100% передбачити розв'язку в далекій Іспанії. Це точно не буде правом нації на самовизначення. Адже на незаконному волевиявленні активна меншість зуміла скористатись пасивністю більшості у грі не за правилами! Водночас Мадрид та вся Іспанія сказали своє тверде "Ні!" каталонському сепаратизму – не тільки багатотисячними вуличними акціями єдності чи закликами короля і прем'єр-міністра до миру, а й силою правоохоронців, що мали наказ не допустити проведення референдуму.
Проте, чи витримає єдина Іспанія подальшу ескалацію конфлікту з боку каталонських сепаратистів і тиск партнерів по ЄС, які будуть намагатися замирити ситуацію примусовими поступками по збільшенню прав автономії на кшталт іракського Курдистану? А може демократична система, напоєна ліволіберальними ідеями, все ж прогнеться і відпустить бунтівний регіон у вільне плавання? Сподіваємось, що ні! Як Україна хоче повернути Крим і Донбас, так Іспанія не дасть шансів Каталонії здійснити сецесію жодним шляхом. До того ж міжнародної підтримки незалежності Каталонії на підставі результатів псевдореферендуму у жовтні 2017 р. немає, як не було і весною 2014 р.
На останок зауважимо, що розкол європейських країн на окремі регіони, особливо за наявності ошалілої путінської орди, фактично загрожує Європі не кризою, а цивілізаційним розпадом. Адже учень марксистсько-ленінської кузні прагне запалити світову пожежу, щоб на білому коні увійти переможцем-загарбником у зруйновані Київ, Берлін, Париж, Мадрид... Розрізнена Європа, яка ввижається жахіттям далекого майбутнього, вже стукає скривавленими руками у наші двері нині. Вона буде аморфним міждержавним утворенням, загальний ринок, політика і людські ресурси, якого контролюватимуться ззовні. Якщо не зупинити цю сепаратистську гангрену сьогодні, завтра можна втратити не тільки єдність, а й незалежність і свободу.
