Новий законопроєкт №13260 закриває "вікно можливостей" для СЗЧ. Чому попередні зміни не спрацювали та які ризики чекають військових?
Верховна Рада зробила чергову спробу врегулювати проблему самовільного залишення частини (СЗЧ), ухваливши у першому читанні законопроєкт № 13260. Цей документ покликаний виправити помилки попередніх законодавчих ініціатив, які, попри гучні гасла про «декриміналізацію», не лише не вирішили проблему, а й, можливо, поглибили її. За версією деяких депутатів та військових, рік популізму та хибних рішень призвів до зростання кількості випадків СЗЧ та негативно вплинув на мобілізацію.
Спробуємо розібратися, що пропонує новий законопроєкт, чому попередні механізми виявилися неефективними, і чим насправді ризикували військові, користуючись спрощеною процедурою повернення.
1. Суть змін у законопроєкті № 13260: закриття «вікна можливостей»
Аналіз порівняльної таблиці до законопроєкту свідчить про намір законодавця кардинально змінити підхід до відповідальності за СЗЧ та дезертирство (ст. 407, 408 КК України).
Ключова пропонована зміна - виключення частини 5 статті 401 Кримінального кодексу України. Саме ця норма була правовою підставою для звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовців, які вперше вчинили СЗЧ під час воєнного стану та виявили бажання повернутися на службу.
Натомість законодавець пропонує внести до Прикінцевих та перехідних положень КК України тимчасовий механізм (пункт 24), який матиме зворотну дію в часі та поширюватиметься лише на правопорушення, вчинені до набрання чинності новим законом.
Звільнення від відповідальності буде можливим у двох випадках:
1. Якщо військовий вперше вчинив СЗЧ до ухвалення закону, і в процесі досудового розслідування чи суду подав клопотання про намір повернутися на службу за згодою командира.
2. Якщо військовий вперше вчинив СЗЧ до ухвалення закону, добровільно повернувся до частини і прослужив після цього щонайменше три місяці. Цей пункт фактично легалізує статус тих, хто вже скористався спрощеними процедурами повернення, що діяли з серпня 2024 року.
Отже, після остаточного ухвалення законопроєкту № 13260 будь-які нові випадки СЗЧ не матимуть спеціальних умов для звільнення від відповідальності, що означає повернення до повноцінної криміналізації цих діянь.
2. Хибний термін та бездіяльність: дві причини провалу попередніх змін
Попри те, що з листопада 2024 по серпень 2025 року до війська повернулося, як стверджує керівник ДБР, понад 29 тисяч військовослужбовців, ця цифра не відображає реального масштабу проблеми.
Попередня редакція закону не спрацювала як ефективний інструмент масового повернення з двох ключових причин.
Причина перша: фатальна помилка комунікації та підміна понять
Влада та провідні ЗМІ з самого початку хибно трактували законодавчі зміни, називаючи їх «декриміналізацією СЗЧ». Це створило вкрай небезпечну ілюзію, ніби самовільне залишення частини перестало бути злочином. Насправді ж було запроваджено не декриміналізацію, а інститут звільнення від кримінальної відповідальності - складну юридичну процедуру, яка:
Не скасовує факту вчинення злочину.
Передбачає обов’язкове судове провадження.
Залишає за судом право, а не обов’язок, ухвалити рішення про звільнення.
Ця підміна понять мала зворотний ефект: замість стимулу повернутися, вона стала сигналом про безкарність, що лише спонукало до збільшення кількості випадків СЗЧ.
Причина друга: параліч системи через бездіяльність ДБР
Сам механізм звільнення від відповідальності був практично недієздатним через системну бездіяльність Державного бюро розслідувань. Процедура звільнення могла бути ініційована лише в межах зареєстрованого кримінального провадження. Прокурор мав скласти клопотання до суду, отримавши згоду підозрюваного та командира частини.
Однак практика свідчить, що ДБР реєструє лише мізерну частину повідомлень про СЗЧ. Наприклад, згідно з офіційною відповіддю однієї з військових частин, за період з березня по грудень 2024 року було зафіксовано 1856 випадків СЗЧ. При цьому від ДБР частина отримала лише 108 витягів з Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР). Це становить менше ніж 6% від загальної кількості повідомлень.
Відсутність відомостей в ЄРДР означає відсутність досудового розслідування. Без нього військовослужбовець, навіть маючи бажання повернутися легальним шляхом, просто не міг цього зробити. Він не мав статусу підозрюваного, не знав, до якого слідчого чи прокурора звертатись, адже юридично його справа не існувала. Механізм, прописаний у законі, розбивався об стіну інституційної неспроможності.
3. «Армія+»: спрощене повернення чи відкладена відповідальність?
Запропонований владою спрощений механізм повернення через додаток «Армія+» подавався як швидке та ефективне рішення. Військовий подавав рапорт, прибував до відділу ВСП і поновлювався на службі в резервній частині.
Проте цей шлях є вкрай ризикованим для самого військовослужбовця.
Головна проблема полягає в тому, що адміністративна процедура повернення через
«Армія+» не припиняє і не анулює кримінального провадження за фактом СЗЧ. Командування частини зобов'язане повідомити ДБР про злочин. Факт добровільного повернення не усуває складу злочину, передбаченого ст. 407 або 408 КК України.
Таким чином, складалася парадоксальна ситуація: військовий повертався на службу, виконував бойові завдання, а кримінальне провадження щодо нього могло продовжувати розслідуватися. У будь-який момент йому могла бути вручена підозра, а справа — скерована до суду.
З точки зору кримінального права, такий підхід є абсолютно коректним. Злочин, передбачений ст. 407 КК України, вважається закінченим з моменту самовільного залишення частини або нез'явлення на службу. Тобто склад злочину вже наявний. Подальше добровільне повернення є позитивною посткримінальною поведінкою, яка не скасовує факту вчинення злочину, але є важливою обставиною, що враховується судом. Саме тому закон передбачав не автоматичне закриття справи, а спеціальну судову процедуру звільнення від відповідальності. Розслідування повинно тривати, щоб встановити всі обставини, а повернення військового є лише однією з них - хоча і ключовою для можливого звільнення від покарання.
Єдиним законним шляхом уникнення покарання залишалася процедура звільнення від відповідальності через суд. Але, як було зазначено вище, вона майже не працювала. Більше того, навіть у разі розгляду справи суд не зобов’язаний автоматично звільняти особу від відповідальності - це його дискреційне право.
Отже, запропонований механізм був не стільки реальним вирішенням проблеми, скільки пасткою, яка створювала для військових ілюзію безпеки, залишаючи їх під загрозою кримінального переслідування в майбутньому.
Вирішення проблеми СЗЧ лежить не в площині тактичних законодавчих маневрів, а у вирішенні більш стратегічних питань.
