Остання порція вражень від пленуму ВССУ по речових правах

Третя й заключна частина питань та коментарів, що виникли внаслідок ознайомлення із пленумом ВССУ від 7 лютого 2014 року № 5.

..... (початок у попередніх публікаціях) 

10. «…виходячи зі змісту статті 330 ЦК, добросовісний набувач набуває право власності на майно і в тому разі, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в задоволенні позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, оскільки згідно з частиною другою статті 328 ЦК право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом».

Факт і момент виникнення права власності на майно внаслідок «обмеження віндикації» не варто пов’язувати саме з фактом відмови суду у задоволенні позову (процесуальною дією).

11. «…. володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

– володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

–…. Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється Земельним кодексом України (далі – ЗК), зокрема статтею 119» 

1.      Здається, що знати про «підстави для набуття права власності» не те саме, що знати про наявність права власності (тобто добросовісно помилятись щодо наявності права, а не щодо наявності підстав для набуття права). Скажімо, для набуття права власності на деякі речі потрібен складний юридичний (фактичний) склад. Для набуття права власності треба пройти всі сходинки фактичного складу стосовно набуття права власності на, наприклад, земельну ділянку, причому суворо у визначеній законом послідовності. Тому знати про те, що в тебе є  підстави для набуття права власності може бути замало для того, щоб вважатись добросовісним володільцем.

2.      Здійснення охорони майна не лише не свідчить про приховування майна, як  вказує Суд, в певних випадках є одним із засобів оголошення володіння та власне способом здійснення володіння речами.

3.      Хотілося би прикладів найпоширеніших ситуацій «сингулярного» правонаступництва у контексті розглядуваної ситуації. Цікаво було б розглянути випадки правонаступництва за правочином щодо нерухомого майна, вчиненого давнісним володільцем.

4.      Цікаво, якими статтями, окрім статті 119 ЗК, на думку Суду, ще регламентуються питання набувальної давності на земельні ділянки. Якщо Суд припускає застосування до цих відносин ст. 344 ЦК, то про це слід було сказати безпосередньо, зазначивши на співвідношення із ст.119 ЗК. Проте з буквального прочитання того, що написав суд, виходить, що він мав на увазі інші статті ЗК. Якщо так, то інші статті, скоріше за все, стосуються набуття прав на земельні ділянки (державної та комунальної власності) за «загальними правилами». Тобто, фактично, значення інституту набувальної давності на земельні ділянки нівелюється.

12. «Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК, право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду (стаття 214 ЦПК). Виходячи зі змісту статей 335 і 344 ЦК, взяття безхазяйної нерухомої речі на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вона розміщена, і наступна відмова суду в переданні цієї нерухомої речі у комунальну власність не є необхідною умовою для набуття права власності на цей об’єкт третіми особами за набувальною давністю».

1. Дійсно, Суд спробував визначитись у цьому питанні. Водночас, формально, однією з умов набуття права власності на майно за правилами набувальної давності є факт заволодіння чужим (тобто таким, що комусь належить), а не нічиїм майном. Суд виходить з дещо іншого розуміння: чужим, тобто таким, що не належить володільцю (належить будь-кому, або нікому). Може, для потреб обороту таке розуміння є більш адекватним, але тут постає інше питання:

2. Вирішення колізії між нормами щодо безхазяйного майна та набувальної давності (якщо вже поширювати правила про набувальну давність на безхазяйні речі) у запропонований Судом шлях, як на мене, потребує додаткового обґрунтування. Крім того, доречним було б висловитись щодо того, чи може бути безхазяйною земельна ділянка та взагалі, як саме набувати право власності на земельні ділянки за давністю володіння.

13. «Ураховуючи положення статей 16, 344, 396 ЦК, до набуття права власності на майно за набувальною давністю особа, яка володіє майном, має право на захист свого володіння від третіх осіб, які не є власниками майна і не мають прав на володіння цим майном в силу іншої передбаченої законом чи договором підстави. Таким чином, давнісний володілець має право на захист свого володіння відповідно до вимог статей 387, 391 ЦК. Під час розгляду позову про витребування майна із чужого незаконного володіння, пред’явленого давнісним володільцем, застосуванню підлягають також положення статті 388 ЦК за наявності відповідних заперечень з боку відповідача»

Цивільне законодавство містить спеціальну норму про захист прав добросовісного володільця майна – ст. 400 ЦК. Саме цю норму слід застосовувати. Якщо вести мову про об’єкти нерухомості, то висновки Суду вжиті бути не можуть. Як вказувалось вище, право володіння на нерухомість виникає лише після його державної реєстрації. Якщо нема реєстрації, нема речового права, а тому положення про захист права власності та інших речових прав не можуть бути поширені на такого суб’єкта.

14. «…Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади»

Дійсно, враховуючи практику, що вже склалась, Суд визначився щодо «призначення» відповідачами по таких справах органів управління майном територіальних громад. Водночас, таке припущення потребує обґрунтування із посиланням на законодавство (можливо, із посиланням на норми закону про юридичну долю відумерлої спадщини). Крім того, органи управління майном громади можуть бути різними (з урахуванням вимог Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» та рішень місцевих рад). Тому питання визначення конкретного органу в якості належного відповідача треба розглядати індивідуально у кожному випадку.

15. «…Отже, законом не передбачено можливість визнання права власності на новостворене майно та об’єкт незавершеного будівництва в судовому порядку, якщо право власності на таке майно не було зареєстроване раніше в установленому законодавством порядку»

Здається, під новоствореним майном Суд не мав на увазі самочинно збудовану нерухомість, хоча вона, по суті, теж створюється наново з будівельних матеріалів. Адже ст. 376 ЦК якраз і передбачає можливість набуття права власності на самочинне будівництво за рішенням суду (найчастіше формулюються, як «визнати право власності на…»). Загалом схоже, що Суд мав на увазі, що в подібних спорах можливо захищати своє право іншим чином. Наприклад, якщо державний реєстратор не реєструє за якихось обставин право власності, його можна примусити це зробити в судовому порядку, в порядку адміністративного судочинства. Водночас, на мою думку, це не означає, що особа не може у певних випадках (коли вона виконала всі потрібні дії, але її право не визнають) звернутись із перетворювальним позовом щодо визнання права власності. 

16. «При цьому суди повинні мати на увазі, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно не позбавляє можливості оспорення заінтересованою особою у майбутньому права власності на це майно з інших підстав…»

Здається, що Суд хотів сформулювати якусь думку, але це не дуже вдалося. Право власності, як таке, навряд чи може позбавити когось можливості оспорення.

17. «З метою забезпечення знаходження майна у володінні відповідача на час судового розгляду позову про право на це майно суд за клопотанням позивача може вжити заходи забезпечення позову (статті 151, 152 ЦПК), наприклад, накласти арешт на майно, заборонити відповідачеві вчиняти певні дії (розпоряджатися і/або користуватися спірним майном), заборонити державному реєстратору прав на нерухоме майно вносити зміни до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, передати спірне майно на зберігання третій особі відповідно до статті 976 ЦК (судовий секвестр)».

Враховуючи відсутність законодавчого визначення змісту «арешту майна» та не визначеність його відмінностей від заборони вчиняти дії щодо розпорядження та користування майном, хотілося б, щоб Суд більш детально роз’яснив дане питання (може не в цій постанові, а в якоїсь іншій). Насправді, воно має відношення до реалізації права власності та інших речових прав на майно.

18. «…Факт знаходження майна на балансі особи сам по собі не є доказом права власності чи законного володіння» 

Це дійсно так, проте зазвичай, постановка на баланс здійснюється на певній підставі, а не свавільно (якщо не йдеться про злочин чи інше правопорушення з боку певних осіб). Тому у кожному разі це треба детально досліджувати.

19.  «Під час розгляду позову власника про витребування майна, переданого як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, суд має враховувати, що отримання майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу є відплатним придбанням, оскільки в результаті передання вкладу особа набуває права учасника господарського товариства».

Даний тезис свідчить про те, що Суд схиляється до думки, що будь-яке майно, яке передається до статутного капіталу, передається юридичній особі у власність. Принаймні на це спрямовуються дії особи, що здійснює передачу майна до статутного капіталу.

20. «…Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача» 

У сучасних умовах, при презумпції правомірності набуття права власності та вірності записів, внесених до реєстру (презумпції дійсності оголошених прав), такі висновки Суду виглядають потребують більш широкого пояснення. Здається невиправданим покладати на набувача якісь додаткові обов’язки щодо спілкування із сусідами, звернення до приватних детективів тощо. Йому дійсно достатньо того, що записано в Реєстрі. Як вказують фахівці, дане роз’яснення Суду слід розуміти як таке, що передбачає в окремих випадках можливість все ж поставити під сумнів добросовісність набувача (див.: http://forum.liga.net/Messages.asp?did=245825).

21. «Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.»

Проблема полягає в тому, що сьогодні багато актів законодавства (особливо публічного) висувають по суті непотрібні вимоги до тих чи інших договорів (іноді навіть абсурдних). Формально, такі договори можна вважати такими, що не відповідають усім вимогам дійсності правочину (відсутність якоїсь «істотної» умови може вказувати на оспорюваність договору). Здається, недодержання таких «нібито, істотних» умов договору не має впливати на добросовісність набувача. Утім, суд має у кожному конкретному випадку давати оцінку таким обставинам.

22. Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК до складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК, переходить до спадкоємців власника.»

Видається, що таке право належить виключно власникові речі, або особі, що має речове право. Отже треба зробити застереження, що речові права на нерухомість виникають виключно після їх державної реєстрації. 

23. «Якщо під час розгляду позову про витребування рухомого майна із чужого незаконного володіння судом буде встановлено, що підставою виникнення права власності позивача є нікчемний правочин і відсутні інші підстави виникнення права власності, суд відмовляє в задоволенні позову незалежно від того, чи пред’являвся зустрічний позов про оспорення правочину, оскільки відповідно до частини другої статті 215 ЦК нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким судом. Така сама оцінка може бути надана судом незаконному акту державного органу чи органу місцевого самоврядування, який покладено в основу виникнення права власності особи на рухоме майно»

Не зовсім зрозуміло, що нового роз’яснив Суд у першому реченні. Щодо другого речення. Здається, що Суд стає на позицію про відсутність необхідності окремого оскарження акту владного органу в порядку адміністративного судочинства. У разі його невідповідності закону суди можуть вважати такі акти «нікчемними», без окремого оскарження такого акту в порядку адміністративного судочинства. Але чому тільки щодо рухомого майна?

24. «…Суди під час розгляду спорів про поновлення права на частку у спільній частковій власності повинні враховувати, що якщо частка у праві спільної часткової власності за відплатним договором придбана в особи, яка не мала права її відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, то особа, яка втратила частку, має право вимагати поновлення права на неї за умови, що ця частка вибула з її володіння не з її волі. Під час розгляду такої вимоги за аналогією закону (частина перша статті 8 ЦК) підлягають застосуванню положення статей 387, 388 ЦК. На таку вимогу поширюється загальний строк позовної давності, передбачений статтею 257 ЦК». 

Дуже цікаві висновки суду, до яких, наскільки мені відомо, схиляється практика вирішення подібних питань у Російській Федерації. Але, на мою думку, вони потребують додаткового обґрунтування, виходячи з положень діючого законодавства, Так, традиційно вважається, що витребувати можна лише речі (володіння речами), а не права та частки.  

ПС В цілому, пленум потрібний та актуальний. Проте деякі "роз'яснення" пленуму потребують окремих (зокрема, доктринальних) роз'яснень.