Аналіз того, як в Україні презумпцію невинуватості підмінено винуватістю
Презумпція невинуватості є одним із фундаментальних принципів правової держави. Вона прямо закріплена в Конституції України, Кримінальному процесуальному кодексі та міжнародних договорах, обов’язкових для нашої держави. Формально - її ніхто не заперечує. Фактично - вона дедалі частіше перестає працювати.
В українській правозастосовній практиці поступово сформувалася інша, не задекларована модель - презумпція винуватості. Вона не проголошується відкрито, але проявляється на кожному етапі взаємодії людини з правоохоронною системою - від першого протоколу до судового рішення.
Це не проблема окремих суддів чи слідчих. Йдеться про системний зсув у правовому мисленні, наслідки якого стають помітними лише тоді, коли людина вже опинилася в ролі “того, хто має виправдовуватися”.
Що насправді означає презумпція невинуватості
У правовій теорії презумпція невинуватості - це не декларативна формула. Вона має цілком практичний зміст і включає кілька ключових елементів.
По-перше, обов’язок доказування повністю покладений на державу, а не на особу. По-друге, будь-які сумніви щодо доведеності вини мають тлумачитися на користь людини. По-третє, суд зобов’язаний зберігати нейтральність і не виходити з того, що позиція державного органу є більш достовірною за замовчуванням.
Коли хоча б один із цих елементів випадає, презумпція невинуватості перестає бути реальним механізмом захисту і перетворюється на формальну згадку в рішенні суду.
Де ламається принцип: протокол як «доказ істини»
Практичний злам презумпції невинуватості відбувається задовго до судового розгляду. Найчастіше - в момент складання протоколу або іншого процесуального документа представником держави.
У багатьох категоріях справ такий документ сприймається не як версія подій, що підлягає перевірці, а як об’єктивно встановлений факт. Суд, замість критичної оцінки доказів, часто виходить із презумпції правильності дій правоохоронного органу.
У результаті змінюється сама логіка процесу: держава вже не доводить вину, а людина - змушена доводити власну невинуватість.
Цей підхід особливо поширений у справах про адміністративні правопорушення, домашнє насильство, порушення громадського порядку, а також у “масових” кримінальних провадженнях.
Суд між незалежністю і лояльністю до держави
Окремої уваги потребує роль суду. Формально суд залишається незалежним і неупередженим. Однак у реальній практиці часто спостерігається інше явище - інституційна лояльність до держави.
Пояснення особи нерідко сприймаються як зацікавлені, тоді як позиція правоохоронного органу - як більш об’єктивна. Психологічно суддя часто орієнтується на першу версію подій, зафіксовану в матеріалах справи, і надалі лише перевіряє, чи немає грубих підстав її відхилити.
У такій моделі судовий розгляд перетворюється з інструменту перевірки на механізм підтвердження вже сформованого обвинувачення.
ЄСПЛ і українська практика: паралельні реальності
Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував: будь-яке перекладання тягаря доказування на особу є прямим порушенням презумпції невинуватості. Суд послідовно критикує автоматизм санкцій, формальний підхід до доказів і надмірну довіру до позиції держави.
Втім, в Україні виконання рішень ЄСПЛ часто обмежується виплатою компенсацій. Системні висновки не трансформуються в повсякденну судову практику, а порушення продовжують відтворюватися.
Чому суспільство приймає презумпцію винуватості
Не можна ігнорувати й суспільний фактор. Презумпція винуватості значною мірою підтримується запитом на “швидке покарання” та демонстративну жорсткість держави. Людина, яка захищається, часто сприймається як така, що “викручується”, а не як носій процесуальних прав.
У результаті формується негласний компроміс: держава обіцяє порядок і контроль, а суспільство погоджується на зменшення правових гарантій, не усвідомлюючи довгострокових наслідків.
Замість висновку: тест на зрілість правової держави
Презумпція невинуватості в Україні не скасована і не змінена законодавчо. Вона втратила реальний зміст у практиці. Повернення до цього принципу потребує не нових декларацій, а зміни правового мислення - насамперед у судах.
Презумпція невинуватості - це не привілей для порушника і не перешкода для правопорядку. Це механізм захисту кожного від свавілля держави. І саме здатність її забезпечити є справжнім критерієм зрілості правової системи.
Авторська позиція
Попри критичність викладених тез, як науковець і громадянин я переконаний: Україна має потенціал повернутися до повноцінного правового балансу в післявоєнний період. Війна неминуче зміщує акценти в бік безпеки та контролю, але вона не може і не повинна стати виправданням для остаточного розмивання фундаментальних правових принципів.
Після завершення воєнного стану перед українською державою постане складне, але необхідне завдання - відновити довіру до права як до цінності, а не лише інструменту примусу. Саме в цей період презумпція невинуватості має повернути собі не декларативний, а реальний зміст - як основа судової незалежності, процесуальної рівності та правової держави.
Я вірю, що повоєнне відновлення України можливе не лише в економічному чи інфраструктурному вимірі, а й у правовому полі - через переосмислення ролі суду, відповідальності держави та пріоритету прав людини як фундаменту демократичного суспільства.
