Звільнені, але не врятовані. Чому пекло полону для жінок не закінчується на пункті обміну

Ми всі бачили ці кадри. Сльози, прапори, квіти, перші дзвінки рідним. День обміну полоненими - це завжди національне свято. Але що відбувається, коли камери вимикаються?..

Ми всі бачили ці кадри. Сльози, прапори, квіти, перші дзвінки рідним. День обміну полоненими - це завжди національне свято, момент колективного катарсису. Але коли камери вимикаються, а кортежі роз’їжджаються - для звільнених з російських катівень починається нова, не менш жорстока війна: з бюрократією, підірваним здоров'ям і тавром, яке пече сильніше за шрами…

За останні три роки наша команда працювала з жінками, які повернулися з полону, на етапах медичної, психологічної та соціальної реабілітації. І ми знаємо, які прогалини в системі перетворюють повернення додому на нову травму, та що можна і варто змінити вже зараз.

«Санаторний» підхід до лікування пекла

За узагальненими даними моніторингу OSCE/ODIH та координаційних штабів, станом на 1 грудня 2025 року відбулося 70 обмінів, у межах яких приблизно 6 266 громадян України були звільнені з російського полону. З них приблизно 5 863 особи становили військовослужбовці, і 403 – цивільні особи. А за даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненим, у 2025-му було проведено ще 10 обмінів та повернуто 2080 військових та 230 цивільних.

Скільки серед них жінок - достеменно невідомо. Та я чітко памʼятаю жовтень 22-го. Тоді додому з російського полону повернулися одразу 108 жінок. Це був момент, коли вся країна побачила жіноче обличчя полону. Але за ці 3 роки так і не налагодила повноцінну систему їх повернення до життя.

Офіційна статистика звітує про «успішне проходження реабілітації» у 90% звільнених. Але що стоїть за цією цифрою?

Найчастіше це стандартний набір: терапевт, загальний аналіз крові, крапельниці і два тижні в санаторії радянського зразка, де психологічну допомогу надає фахівець, який ніколи не працював із наслідками тортур.

Жіночий організм реагує на полон інакше, ніж чоловічий. ​​За польовими спостереженнями лікарів та психологів програм підтримки, у більшості звільнених жінок фіксуються:

• Аменорея (відсутність менструації) - через стрес та голод.
• Гінекологічні інфекції, травми та стоматологічні проблеми - внаслідок відсутності гігієни або насильства.
• Гормональні збої, що призводять до незворотних змін, потребують років дороговартісного лікування, яке держава часто не покриває.

Стигма: питання, які вбивають

Найстрашніше відбувається навіть не в кабінетах лікарів (які часто кажуть: «Радійте, що ви - ціла: руки-ноги на місці»), а на кухнях вдома і в соцмережах. Стигма щодо жінок, які повернулися з полону, трансформувалася, але не зникла.

Суспільство, яке героїзує чоловіків-воїнів, щодо жінок часто вмикає режим жалю або, що гірше, підозри.

• "Як вона вижила серед чоловіків-наглядачів?
• "Чому вона мовчить про те, що з нею робили?"
• "Вона змінилася, стала агресивною".

Чоловіки та родини часто не готові прийняти "нову" людину - з ПТСР, флешбеками, відразою до тактильного контакту. Жінка, яка вижила в пеклі Оленівки чи Таганрога, повертається додому і чує звинувачення у тому, що вона "поламана".

Міжнародний контекст і державна політика

Сексуальне насильство в полоні є воєнним злочином за міжнародним правом. Окрім моральної шкоди, це завдає неймовірної фізичної і психологічної травми. Україна вже має міжнародне зобов'язання надати відповідні послуги для жертв таких злочинів. У 2025 році Верховна Рада зробила революційний крок, ухваливши закон про статус постраждалих від сексуального насильства (СНПК) та репарації. Це перемога. Але це лише верхівка айсберга.

Більшість жінок, які пройшли полон, не готові говорити про сексуальне насильство одразу. А система вимагає довідок тут і зараз. Щоб отримати виплати або інвалідність, жінці треба пройти принизливі кола бюрократичного пекла. Стояти в чергах під кабінетами “експертних команд” (колишніх МСЕК). Доводити, що її хвороби - це наслідок полону, а не "вікових змін".

Реабілітація постраждалих від насильства повинна відповідати міжнародним стандартам допомоги постраждалим від тортур. Це включає не лише медичні послуги, але й надання правової допомоги, психологічну підтримку та забезпечення доступу до соціальних послуг, що гарантують безпеку та гідність.

Україна помалу рухається до системи підтримки звільнених цивільних. Постанова Кабміну №1775 (від 24.12.2025) затвердила Порядок першочергових заходів підтримки цивільних після звільнення. Документ набрав чинності з 1 січня 2026 року і передбачає, зокрема, одноразову виплату - 50 тисяч гривень, психологічну реабілітацію та юридичний супровід. Водночас деякі фахівці звертають увагу на потребу розширення програми - зокрема, на необхідність впровадження системних заходів, зокрема, для працевлаштування. Крім того, більшість жінок після полону не можуть повернутися до роботи роками через хронічний біль, гормональні порушення та ПТСР. Без довгострокової підтримки це перетворює героїнь обміну на людей, приречених на бідність і соціальну ізоляцію.

Хто підставляє плече, поки система не встигає

Поки державна система лише вибудовується, саме громадські організації стали для багатьох звільнених жінок першою реальною точкою опори. Саме вони закривають ті прогалини, які не передбачені жодним порядком чи постановою.

Недержавні центри надають спеціалізовану психологічну допомогу жінкам, що пережили полон і сексуальне насильство, працюють з ПТСР, хронічним болем, розладами сну, дисоціацією. Вони забезпечують конфіденційність, без якої жінки часто взагалі не наважуються звертатися по допомогу.

Саме громадські організації супроводжують жінок у бюрократичному лабіринті: допомагають оформити статус, зібрати документи, пройти медико-соціальні експертні комісії, отримати виплати, оскаржити відмови. Це невидима, виснажлива робота, яка рідко потрапляє в новини, але саме вона визначає, чи зможе людина вижити після повернення.

Окремо формуються спільноти самих постраждалих жінок — групи взаємопідтримки, де вперше можна сказати вголос те, що неможливо вимовити вдома чи в кабінеті лікаря. Досвід інших країн показує: саме такі survivor-led групи стають основою довгострокового відновлення та адвокації змін у політиці.

Але громадський сектор не може і не повинен замінювати державу. Без системного фінансування, інтеграції послуг і довгострокових програм реабілітації навіть найвідданіші фахівці працюють у режимі “гасіння пожеж”.

Що потрібно робити вже вчора

1. Гендерно-чутлива реабілітація. Не "загальна", а спеціалізована. З обов'язковим супроводом ендокринологів, гінекологів та психотерапевтів, що спеціалізуються на травмі зґвалтування та тортур.

2. Робота з родинами. Реабілітації потребує не лише звільнена, а й її сім'я. Чоловіків та дітей треба вчити, як жити з людиною, що повернулася з "того світу".

3. Зміна риторики. Медіа та суспільство мають припинити шукати в очах звільнених жінок лише сліди жертви. Вони - ті, хто вижив (survivors), а не просто "постраждалі". Їхній досвід - це не ганьба, а свідчення неймовірної сили.

Війна для жінки, яка побувала в полоні, закінчується тоді, коли вона перестає здригатися від дотику і починає планувати майбутнє. І поки держава вимірює успіх кількістю обмінів, а не якістю повернення людей до життя — ми виграємо інформаційно і програємо людяно.