Матвій Вайсберг, Шмуель Йосеф Аґнон та "Хлопчик у смугастій піжамі".
Я щиро переконана, що є такі теми та дати, які людство повинно пам'ятати незалежно від календарного плину. Мова про один з найстрашніших злочинів минулого - Холокост. Але пам’ять не має бути чимось плинним. Вона має бути живою. Тому цьогорічні роковини Міжнародного дня пам’яті жертв Холокосту 27 січня в Україні стались особливими.
Мала честь відвідати відкриття спільного проєкту Національного центру "Український Дім" та Національного історико-меморіального заповідника "Бабин Яр" в партнерстві з Посольством Держави Ізраїль в Україні, “Натів” Ізраїльським культурним центром в Україні, Почесним консульством Держави Ізраїль у Західному регіоні України — виставки "В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг". І ось якими думками хочу поділитись.
Пам’ять саме складне з відчуттів людини. Коли в одному сенсовому контексті звучать слова “Холокост” та “сенс”, відразу на думку приходить творець Третьої віденської школи психотерапії - австрійський психіатр, психотерапевт і філософ єврейського походження Віктор Еміль Франкл та його метода логотерапії, змальована в автобіографічному романі “Людина у пошуках сенсу”. Але саме ця подія викликала у мене зовсім іншу згадку. Цитату з роману Джона Бойна “Хлопчик у смугастій піжамі”: “Ще ніколи у своєму житті він не був таким брудним, а тому почувався пречудово”. Я задумалась про нормальність серед безглуздя, про людяність, там де людські якості втратили межі існування.
В проєкті нестандартно запропоновано осмислення пам’яті про цю трагедію через тексти громадських діячів, цитати людей, які її пережили, архівні кіноматеріали, першу у світі симфонію про Холокост, написану Дмитром Клебановим, та роботи тепер вже офіційно Заслуженого художника України Матвія Вайсберга. Тут Холокост, трагедія Бабиного Яру та сучасний досвід війни постають єдиним екзистенційним викликом людяності у світі, де життя стало крихким, де так легко втратити межі нормальності.
Особисто мене протягом відвідування події не полишали питання “Як людина знаходить сенс там, де світ розбитий? Як віднайти нормальність там, де панує безглуздя? “
Як відповідь на ці питання звучала акапельна пісня-молитва "Eli, Eli" у виконанні Заслуженого академічного ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України.
Особливе місце для мене в експозиції займає серія “Чужі доми”, про втрачене життя цілого пласта культури, яка вже була показана в різних виставках автора, зокрема і у міжнародному освітньому проєкті “Рік Аґнона в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка”, створеного Посольством Держави Ізраїль в Україні, “Натів” Ізраїльським культурним центром в Києві, Почесним консульством Держави Ізраїль у Західному регіоні України, Київським національним університетом імені Тараса Шевченка та Центром досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства та експонувалась на початку навчального року в Головному корпусі Київському національному університеті імені Тараса Шевченка протягом місяця.
Чому? Відповідь проста.
Нобелівський лауреат Шмуель Йосеф Аґнон, уродженець українського Бучача, також рефлексує трагедії Холокосту словами своєї Нобелівської промови “А хто не загинув у першій війні – дехто похований живцем зі своїми сестрами в ямі, що самі собі вирили за наказом ворога. А більшість згоріла в печах Освенциму зі своїми сестрами, що своєю вродою прикрашали наше місто й ніжними голосами наспівували мої вірші.”
Я не дарма приводжу саме цю цитату Аґнона, бо будь-яка форма знищення в суспільстві одних людей іншими призводить до появи глибинного дисбалансу. На одній стороні важелів - безкарне зло, що як безодня затягує ще глибше, хоча, здається, вже глибше немає куди. Ми дивимось на жахливі фото врятованих з концтабору смерті, але в сьогоденних фото врятованих полонених по всьому світу ми бачимо ті ж самі сліди жорстких тортур, голоду, приниження людської гідності. На іншій чаші важелів - люди, що залишаються вірними своїм принципам та совісті у самих жахливих ситуаціях.
Чому я згадую проєкт “Рік Аґнона в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка” - тому що діти, молодь це і є наше справжнє майбутнє, майбутнє України. А сенси, що закладаються такими освітніми та творчими проєктами як "В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг" - це зерна майбутнього сенсу живої пам'яті, що виросте в здоровому суспільстві, яке зможе вчасно зупинити безглуздя страшних трагедій.
