Черговий програш України в ЄСПЛ у справі, що стосувалася порушення прав довічно засуджених

Діючий в Україні механізм заміни довічного ув’язнення більш м’яким покаранням порушує положення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Виграш у Європейському суді з прав людини в інтересах свого клієнта завжди є приємною подією у професійному житті кожного адвоката.

Оскільки маю можливість поділитися такою новиною зі свого професійного життя, не буду тримати в секреті правову позицію у цій справі, хоча вона й базувалася на вже існуючому рішенні ЄСПЛ "Петухов проти України (№ 2)" (заява № 41216/13).

Окремо зауважу, що, не дивлячись на безперспективність виконання цього рішення Україною найближчим часом, адвокатська спільнота, яка представляє інтереси довічно засуджених, не залишає віри у можливість зміни законодавства в частині пом'якшення невідбутої частини покарання довічників, як це рекомендує Комітет міністрів Ради Європи.

А тепер до справи. Європейський суд з прав людини 2 грудня 2021 року виніс рішення у справі «Сьомак та інші проти України» («Syomak and Others v. Ukraine», заява № 1691/21).

Цим рішенням вкотре було визнано, що механізм заміни довічного ув’язнення більш м’яким покаранням, у тому вигляді у якому він передбачений в українському законодавстві, порушує положення ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та не відповідає європейській кримінально-виконавчій практиці, що здійснюється відповідно до стандартів, прийнятих Радою Європи.

Процес захисту прав засудженого почався у 2019 році, коли було подане клопотання про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким.

Згодом була подана й апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції, яким відмовлено у задоволенні клопотання.

Основною вимогою апеляційної скарги була заміна невідбутої частини покарання для засудженого Ісакова Р. І більш м`яким, а саме строком на 25 років.

Клопотання та скарга ґрунтувались на багатьох доводах, але ключовим був довід про те, що механізм пом’якшення довічного ув’язнення, передбачений у ст. 87 КК України, а саме внаслідок акту про помилування Президента України, виходячи з низки нормативно-правових актів, а також  зокрема зі справи ЄСПЛ «Пєтухов проти України» (№ 2), порушує положення ЄКПЛ.

Ні Комісія у питаннях помилування при Президентові, ні сам Президент України не зобов’язані давати обґрунтування у відмові клопотанню про помилування, що породжує правову невизначеність для засудженого у питанні що саме він повинен зробити для помилування.

Крім цього, національне законодавство не визначає конкретного механізму дій для засудженого, слідуючи яким, особа матиме право на помилування.

Очевидно, що це стає причиною невизначеності, що здатна спричиняти страждання для засудженого, в чому і можна вбачати порушення ст. 3 ЄКПЛ, а саме здійснення катування.

Як наслідок, не маючи жодного конкретного алгоритму дій, що можуть призвести до пом’якшення покарання, у засуджених зникає мотивація для виправлення.

Проте судами як першої, так і апеляційної інстанцій було відмовлено у застосуванні практики ЄСПЛ, як джерела права, та прямих норм Конституції України, з посиланням на те, що вони не наділені повноваженнями законодавчої влади, а чинним законодавством процес помилування через рішення суду не передбачається.

Така позиція суперечить положенням Віденської конвенції про право міжнародних договорів, де у ст. 27 зазначається, що учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею договору, а Конвенція, безперечно, є таким договором.

Це вказує на те, що суди не можуть відмовлятися від застосування ратифікованих Державою законів, навіть, не зважаючи на невідповідність їхніх положень внутрішньому законодавству. Ця ж норма закріплена і в Конституції України.

Якщо Україна не хоче перетворитися на ще одну країну, договори з якою, як відомо, не варті паперу, на яких вони написані, тоді ніхто не стане заперечувати, що держава повинна діяти виходячи з принципу «pacta sunt servanda» («договори повинні виконуватися»), як одного із засобів забезпечення принципу «верховенства права», що передбачений у ст. 8 Конституції України.

Україна, як зазначалося раніше, ратифікувала Конвенцію, а, отже, відмовляючись від застосування ратифікованих же нами законів, ми відмовляємося виконувати положення власної Конституції.

Не маючи іншого вибору, оскільки відповідно до частини четвертої ст. 532 КПК України, ухвала апеляційного суду оскарженню не підлягає, скаржник був вимушений подати заяву до ЄСПЛ проти України, яка, як наслідок, була об’єднана з шістьма іншими заявами довічно засуджених осіб.

І ось, наприкінці 2021 року через рік після подання скарги, ЄСПЛ виносить рішення, в якому зазначає, що розглянуті заяви, дійсно, вичерпно відображають порушення Україною ст. 3 ЄКПЛ.

Замість висновку. Навіть попри те, що це рішення може і не стати тим поштовхом, який призведе до застосування національними судами безпосередньо практики ЄСПЛ, хотілося б вважати, що воно стане згаданим поштовхом для втручання законодавчої влади у сферу цієї проблеми.

Тим більше, що очікує на друге читання проєкт Закону про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини, де серед положень зазначаються внесення змін до ст. 87 КК України, якими таки передбачається можливість пом’якшення невідбутої частини довічного позбавлення волі, що дає надію мінімізувати невизначеність, що присутня в теперішньому законодавстві, і, як наслідок, покінчити зі застосуванням катування до засуджених на довічне позбавлення волі.