Треба ж такому статися: вирішивдещо обмежити себе в їжі, скинути зайву вагу, бо ж незабаром весна, треба вирушатидо свого сільського саду, а там роботи непочатий край. Щоб бути бадьорішим,краще потрудитися на старті врожайного року, конче треба облегшити організм. Іяк сигнал від шлунку – якось знічев’я приснилося чомусь… ружинське масло. Файне,в упаковці. Дивина та й годі. Чув від домашніх на кухні, що воно начебтонайякісніше. Десь у пам'яті, мабуть, закарбувалося це, вночі зблиснуло всвідомості. І, їй-право, це зовсім не реклама…
Прокинувсявранці і гайда обмислювати: що й коли найсмачніше коштував. По світу, славаБогу, я поїздив чималенько: загалом навістив 41-у країну на різних материках,навіть верблюже молоко пив в осібному шатрі Каддафі серед бедуїнів. Бачив багатоманітнішведські столи, ласував їхні щедрості. Але найапетитнішим, звичайно ж, бувсирок «Філадельфія» у США. Я там у готелі мешкав дванадцять діб, і невтримувався від того, аби під час сніданку не набрати з пів кишені їх із щедроїтаці, аби потім цілий день ласувати. Це справді щось було неймовірно апетитне.
Одначетакий сирок - делікатес, а те, чого мені завжди хочеться, як їжі, – не повірите– шніцеля з затрапезної радянської «Чайни» у райцентрі Шаргород (це наВінниччині) далеких, кінця шістдесятих років минулого століття. Я одразу післяшколи пішов трудитися до районної газети, і, звісно ж, став отримуватизаробітну плату. Це давало мені право обідати в громадській їдальні.
УШаргороді тоді якраз відновився район, частину якого відстрочили від Жмеринки,народу на різні посади в державніструктури наїхало звідусіль чимало, і тому обідньої пори в «Чайні» булосправжнє стовпотворіння. На кухню влаштовувались довжелезні черги. Але менініколи не було це ані клопотнечею, ані морокою. Я недавній школярик, прилаштувавшисьу хвості такої людської вервечки, вельми уважно придивлявся до старших, дочиновників і начальників у черзі. І все зазирав на кухню, звідки доносилися лоскітніспокусливі запахи, шкварчання, й гамір дівчат у білих одяганках. Туди раз пораз яструбом влітав маленький чоловічок з товстенними окулярами, немовби лупа,з яких виглядали величезні його банькаті очі. Це був сам товариш Пальтін – головарайонного Харчоторгу. Він завжди галасував, на всіх по-начальницьки покрикував.Від того на кухні всі активніше рухалися. Одначе люд від того навряд чи посувавсяшвидше.
Тутже, на проході до видачі блюд, куди тяглася черга, були ще одні двері. За ними знаходиласятаємнича кімната, котру стиха називали загадковим словом «кабіна». Там, як виуже, сподіваюся, здогадалися, обідало начальство, іноді шикарно раювали різні зальотнічини з області і республіки. Подеколи вже обідньої пори там рікою лилисяконьяки і шампанське. Зрідка лунали пісні. Тоді товариш Пальтін у тісному коридорчику, дегоді було протиснутися між тими, хто поспішав пообідати до закінчення робочої перерви,мотався, як метеор. Подавав різні команди через вікно видачі, але у такийспосіб керувати йому було не вельми зручно, позаяк підлеглим було видно лише чубикпатрона, тому він галасливо влітав через двері на кухню, спотикаючись об нас,хто липнув у черзі. Товариш Пальтін усе очікував того незабутнього моменту,коли нарешті на протвенях досмажиться особливий, шаргородський ексклюзивнийпровіант – телячі чи свинячі мізки. О, це було таке коронне місцеве блюдо, прокотре згодом дізналися всі, хто відвідував Шаргород. Це стало показною фішкоюрайцентру над річечкою Мурашкою. Казали,що подібний делікатес, приготовлений тут, сам тане у роті і сповнює шлунок блаженствомситості.
Маленький,товстенький харчоначальник, коли смажені мізки нарешті були готові, величаво крокував попереду, за ним офіціантка, вспеціально накрохмалених нарукавниках і фартухах високо поперед себе несла тацюз великою тарелю, повною смачної страви, з великою гіркою зелені поруч. Іноді,коли така процесія проходила попри мене, так хотілося хоч би руками вхопити тойгарно підсмажений мізок, кинути до рота.
Алекожному й їжа своя. Не доріс ще я тоді до привілейованої кабіни, до частування ексклюзивнихмізків від харкоманди товариша Пальтіна. Я стояв у черзі по банальний шніцель.Потім дізнався, що готували його з сухарів чи розм’яклого хліба перемішаного з м’ясом,або м’ясним фаршем, цибулею або ж часником, з додаванням яєць. Смажили все це місивов рослинній олії. І навіть казали, щохліба в ньому було начебто більше, ніж іншого продукту. Дарма, і слухати цьогоне хочу. Якби ви знали, яка то була смакота. Особливо, коли шніцель гарнопідсмажений, гарячий, щойно зі сковороди. А за гарнір правила товчена картопляз підливою. Боже, як то було апетитно, всмак! Я запам’ятав ту радість їжі навсе життя, і повсякчас, коли добряче виголоджувався, мріяв про шніцель ізШаргорода. Від Пальтіна.
Згодомтечія життя винесла мене на інші прибережжя: став я служити власкором обласноїгазети «Вінницька правда» по південній групі районів з центром у предківськомуТульчині. Якось так розігралося, що запізнався я з інспектором районногокомітету народного контролю. От він якось і запитує:
-Ави де обідаєте, взагалі-то?
-Табудь-де. Власне, де прийдеться.
-Япорадив би вам ходити до їдальні при м’ясокомбінаті. Скільки не перевіряємо, уних там завжди повний порядок. І чисто, затишно, якісь люди охайні й уважніпрацюють…
Причувавсяя до поради і став вчащати саме туди. А там і справді все влаштованопо-домашньому. І раціон веселий. Якось до душі мені припала одна страва – вудження. Соковита, оманлива страва. І такихвеликих порцій, які викладалося там на порцію, я ніколи не зустрічав. Неїдальня, а принадна частувальня.
ПОЧИНАЮЧИЙ ВЛАСКОР ОБЛАСНОЇ ГАЗЕТИ - 1975 рік
Приглянувсяближче. Працює дві зміни людей. На одній приємні, чемні, і слово скажуть приманливе,припросять до обіду. Супу з вершком налляють. На іншій… На цій я нікого небачив, не чув, окрім чарівниці, що сиділа за касою. Не жінка - справжня Богиня.Гарна, хоч картини з неї пиши. Голосок медовий. Як підходжу на розрахунок зтацею, ноги ватні стають, губи терпнуть, слина немовби клеєм рота цементує. Мені26-ть, їй років 31-32, жінка в самому розквіті своєї виняткової доброти і вроди.Якось зістрибнула з свого трону за касовим апаратом, нахилилася до могопідноса, відклала вбік таріль з бужениною з нього, пройшлася до холодильника,взяла іншу порцію, поклала переді мені. «Ця свіжіша», - сказала, і зашаріласяпо самі вуха. А як ішла, щоб ви побачили…
Необідаю, а серце заспокоюю. «Ні, - думаю, - більше я сюди не прийду: і їйнезручно, і мені ніяково…»
Черездекілька обідів я помітив таку неймовірну особливість. Віддаю я за обід,приміром, купюру в 25 рублів, вона повертає мені здачу. Знаючи, приблизно своїстатки, враз виявляю, що коштів у кишені після обіду у мене не меншає. Що заоказія? Якось уже уважно ставлюся до цього: вручаю знову 25-ть з Ленним накупюрі за обід. Отримую решту і кладу її до окремої кишені. Потім порахував іоторопів: знову маю той самий четвертак, лише іншими купюрами. Без єдиногослова: ні я їй, ні вона мені…
Ставя розмірковувати. Подумав, можливо, хитруни з м’ясокомбінату вирішилипригодувати собі нового власкора обласної газети, бо я вже цілим рядом гострих,дошкульних публікацій місто і район поставив дибки. Але чому ж тоді інша зміна намене байдуже реагує?
Ні,мабуть, усе-таки подібне - приватна ініціатива вродливої панянки. І бачу ж, щоне розбещена вона, дуже скромна жінка, але такий тоненький дриблінг. Навдивовижуприємно, і лячно водночас. Бо дуже ж уже гарна. Вирішив я на тиждень утриматисьвід візитів на обід цієї зміни. А тут мене повідомили. На сусідньомувласкорівському кущі з центром у Жмеринці звільнилася квартира, можна переїжджатитуди, в редакції лишень треба забрати ключі. В Тульчині, після моїх критичнихвиступів навряд чи зміг би я швидко отримати житло.
Нескуштувавши вуджени в останнє, не подякувавши навіть моїй годувальниці, ябігцем отримав ордер на житло і перебрався до міста знаменитої вузлової залізничної станції.Тульчин залишився лише у згадці.
ІзЖмеринки дуже швидко довелося поїхати на дворічне навчання до ВПШа. За тим буларобота власкором газети «Сільські вісті» по групі західних областей України.Звідти перевели в апарат редакції. Якось там сиджу, вичитую, редагую оригінал надісланоївінницьким власкором газети статті про непорядки у Тульчинському районі, про махінаціїна тамтешньому м’ясокомбінаті. І тут, як кажуть, згадав кіт чию ковбасу з’їв. Думаю,я ж тій винятково вродливій жінці навіть спасибі не сказав за обіди. Такийневдячний. Сором розпік мене за минулу невдячність. Відтак, розшукав узаписнику телефон свого давнього знайомого народного контролера у далекомурайцентрі. Прошу його: віднайди, будь ласка, козаче, телефон їдальні м’ясокомбінату. Він каже мені: «Можливо, я за вас тамвсе повирішую?» «Ні, ні, - наполягаю, - повідом лише номер телефону. Я сампереговорю. Вельми делікатна справа…»
-Ах,Галину? – сказали мені на тому кінці з’єднання. – Вона якраз нині працює, заразгукнемо…
-Слухаювас, - почулося в телефоні.
-Цеодин колишній голодний потривожив вас, - випалив я спеціально завчене длярозмови.
-Ятак і зрозуміла, - сказала вона, так начебто ми з нею розмовляємо щодня. Можливо,й сподівалася, що я колись її розшукаю. – Ви ж тепер у Києві мешкаєте, чи нетак? Я газету вашу передплатила, так що маю змогу слідкувати…
Осьподібного, звісно ж, я не очікував, і просто забувся, чого телефоную. Знову неподякував за минуле, просто попросив записати мій номер телефону: а враз їйвдасться побувати в столиці.
-Ами якраз збираємось до Києва. З дочкою повеземо здавати документи в інститут…
Поминулоз пів року. Якось під обід у мене на робочому столі задзеленчав телефон. Утрубці обізвалася моя пасія з Тульчина. Виявляється, вона із дочкою тут, уКиєві. А в мене така колотнеча з вільним часом, просто ніколи голови вгорупідвести: потрібно за графіком здавати в друкарню канун (це матеріали наступногономера газети). Я тоді відповідав за формування першої і другої полос видання.Прошу, милих тульчинок під’їхали поближче до видавництва. Вискакую нарешті навулицю. Сидять дві вродливих ляльки в тіньочку на лавочці. Моя знайома зовсімне змінилася, виряджена, як модель з обкладинки журналу. Поруч з нею юнакрасуня. Великі очі під довгими віями. Повів я їх до журналістської їдальні.Коли всілися, я зніченій дочці кажу: «Колись один голодний молодий чоловікприїхав до одного міста, і одна добра, щедра душа його ситно нагодувала. І нехотіла брати за те навіть гроші… Так що я винен твої матері одинадцять обідів…»
Япоглянув на пані Галину, і дуже пошкодував за те, що сказав подібне. Вона всяпочервоніла неймовірно. Їй явно було від почутого зле. Вона, мабуть, ніколи недумала, що я при її дочці відважуся обнародувати подібне. Можливо, я видав її якусь приватну, потаємну таємницю. Цілком ймовірно, що вона могла думати, буцімто цей заїжджий журналіст зовсім не помітив, що вона йому в кишенях просто міняла куп`юри, годуючи його за рахунок, як кажуть, закладу, а точніше б сказати, - м`ясокомбінату...
Дочка великими очима спантеличено зиркала, то на матір, то на мене…
Якміг я рятував ситуацію. Пояснив, що насправді ми жодного разу навіть не розмовляли.Оце практично вперше. І це справді було чистою правдою. Поступово ситуація за столом нормалізувалася. Ми навітьзлегка жартували, особливо після того, коли я почав розповідати, які курйози трапляються у журналістській роботі. Я нарешті зумів подякувати пані Галині за давню її підтримку в їхньому краю, вибачитись за зайву відвертість. За годину мої землячки поспішили на поїзд, я зводившиїх до своєї редакції, розповівши, як робиться потужна, професійна газета (вона тоді видавалася накладом 2,5 млн. примірників), провів панянок лише до метро.Мене чекали невідкладні редакційні справи. Вони поїхали. І, схоже, назавжди змого життя…
Такаісторія з шаргородським шніцелем і тульчинською вуджиною.
