Триста в бою - мільйон розважалося на мітингах

Чому Героїв Крут називають ще "Лицарями абсурду"?

        Ось уже 99 років від того морозяного дня, як у полі на Чернігівщині озлоблені й п’яні московіти намагалися сходу зім’яти, розіп’яти горстку молодих людей, які стали на захист України. Пізніше стане відомо, що сили у протистоянні були такими: проти трьохсот оборонців лізло на станцію Крути понад шість тисяч головорізів.

Мене у цій величезній трагедії вже давно цікавило: чому українців було лише триста? Та й то переважно дітей? Документи показують, що тієї пори, січня 1918 року, Україна мала на озброєнні не менше мільйона вояків. З досвідом окопів, бойових дій. А на оборону рубежів України, в бік Бахмача вийшли тільки рожевощокі парубчаки Першої української військової школи, Студентська сотня і чота Гайдамаків. Там були гімназисти і студенти двох Київських університетів. При чому, частина останніх стали в стрій під загрозою відрахування з вишів. Ви розумієте: вони пішли у бій, під кулі, бо якби не полізли на смерть, могли потрапити під втрату статусу студента. Ну точно, як вчиняли в радянські часи за відмову збирати буряки чи картоплю в колгоспі.

А що ж з мільйонним українським військом, яке й не думало вирушити назустріч московітським окупантам?

Саме в той час, коли спалахнув бій під Крутами, і впали мертвими перші юнаки-українці, у Києві відкрилося водночас аж три військових з’їзди. Солдати, склавши рушниці в піраміди, і собі мітингували. З’їзди, в унісон настроям у казармах, не зважаючи на те, що Росія кинула в наступ каральні війська і їх не було кому зупиняти, проголосили «нейтралітет». Усі говорили про розподіл землі, про повернення додому.

Тієї пори влада знаходилася в руках Центральної Ради, яку окупували соціалісти. Їхній вождь Володимир Винниченко повсюдно твердив: «Російські соціалісти ніколи не підуть війною проти українських соціалістів». Під цим лозунгом він закликав до розпуску української армії. Той же Винниченко тим же менторським тоном повчав: «Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій». Цим явно підштовхувався процес анархії. Про це ж свідчить і той факт, що недавно ще українізовані полки на очах перетворювалися на скопище волоцюг і бандитів з великої дороги. А дотримання «нейтралітету» в їх виконанні виглядало вельми дивно. Коли, до прикладу, Студентський курінь і юнаки старшинської школи прямували до Крут, їх у дорозі зробив спробу роззброїти й пограбувати… полк імені Тараса Шевченка. Як не парадоксально, але факт, котрий замовчується і до нині.

Живорізи московітського полковника Муравйова 29 січня 1918 року спростували всі дурнуваті тези В. Винниченка. Московітам байдуже було, хто правив у Києві, їм потрібна була Україна цілком. До речі, ще до смерті українців під Крутами, Симон Петлюра, розуміючи всю загрозливість ситуації від російського наступу, різко заперечив головному українському соціалісту, на знак протесту проти цього безумства вийшов з уряду і відправився на Полтавщину формувати українську армію.

У тридцятих роках минулого століття, в українських колах поза межами СРСР, героїв Крут стали називати «лицарями абсурду». Адже всі вони, необстріляні юнаки, виступаючи проти російської навали, напевне ж, знали, що з поля бою не повернуться живими. Але не зважаючи на це, як згодом напише майже ровесник загиблих студентів, відомий публіцист і поет, літературний критик Євген Маланюк: „Саме від Крут не тільки психологічно, але хронологічно починається тип новітнього українця» .

Частина юних вояків полягла на полі бою, ще частина була розстріляна, потрапивши до більшовицького полону. Коли на основі Брестського миру в Києві отаборилися українські та німецькі війська, була споряджена спеціальна місія, яка виїхала на місце бою під Крутами. Вона звідти доставила лише сімнадцять домовин, які були захороненні на Аскольдовій могилі. Згодом московіти у дикій ярості зрівняли це поховання з землею. У цілому ми знаємо лише двадцять прізвищ з тиз трьохсот, хто загинув за молоду незалежну Україну. Хто ми, як не люди без пам`яті!?

Не судіть мене суворо, я нікого не хочу принизити, нічию смерть недооцінити, коли скажу, що між історичними подіями під Крутами і нинішніми просто таки безглуздими смертями (через бездарність керівництва) при обороні рубежів держави у Східному Донбасі існує тісний зв’язок. Насамперед при подіях у Донецькому аеропорту, в Іловайську, Дебальцевому. Є багато схожого і навіть спільного. Під жорна московської воєнщини знову потрапили нові паладини, рицарі невиправного українського абсурду. Насамперед тому, що історія Крут нас нічому не навчила.

А як вона могла навчити, коли ніхто в нинішній Україні глибоко не знає, що саме сталося під Крутами. Ось візьміть сьогодні громадські активісти, зберіться і прийдіть до Міністерства молоді та спорту. Зайдіть до міністра, попросіть, нехай скличе колегію. І ви задайте чиновникам запитання, хто були ті діти, чиї діти, які безстрашно подалися на вірну смерть за Україну. Щоб вони нині мали кабінети, пости, зарплати, козирні авто, і при цьому здебільшого спілкувалися мовою окупантів. Що є повним абсурдом. Чому це міністерство не виступить ініціатором того, щоб на увіковічення пам’ять Героїв Крут день української молоді стало саме 29 січня?

Пройдіть до міністерства освіти і науки, запитайте чиновників, з яких навчальних закладів були там студенти. Даю тисячу відсотків на те, що ніхто не відповість на це. Подібні запитання можна поставити й у Мінобороні, бо були там курсанти Першої української військової школи. Де стоїть пам’ятна дошка в честь юних українських вояків. Та звісно ж, ніде немає подібної. Тому, власне, й ми говоримо про Героїв Крут лише 29 січня. І чому ще й по нині цей день не став Днем української молоді? Адже молодь розрахувалася за це великою платою?

Україна живе без ідеологічного культу, героїки безсмертних Крут ще й тому, що про події на цій далекій станції в українській літературі є лише один художній твір – роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна», повноформатно виданий 1994 року зовсім мізерним тиражем. Письменник багато років оббивав пороги різних установ, писав листи прем’єрам і главам держави, переконуючи в тому, що твір треба було б перевидати великим накладом. Щоб роман був у кожній бібліотеці і школі. Але хіба ж докричишся до глухих?

Трохи краще з поетичним доробком щодо теми Крут. Я декілька днів перечитував їх, аналізував, пропускаючи крізь серце і душу. Прийшов до однозначного висновку, що краще всіх про це сказав Олександр Олесь, батько відомого українського поета Олега Ольжича. Тіло О. Олеся, як символічно (!), нині похоронять нарешті в українській землі. Ось ці чудові рядки:

Ще до хутора далеко
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Срібло струшував із себе
Може сонцю усміхавсь.

Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів,
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.

Я заснув і став, як камінь,
Коли чую хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.

Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв…

Що з тобою? Де упав ти!?
Зранив голову свою?
Сумно й гордо відповів він:
"Так я впав… але в бою…

Ти не чув хиба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмірали славно ми!!!

Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.

Оточив нас дужий ворог,
Покосив усі квітки,
Обіцяли нам підмогу –
Не наспіли козаки…

Обіцяли нам набої…
Ах, колиб вони були!
Ми б напевне їх розбили,
Бо ми бились, як орли…

Десь захована нам зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати
І ми знайдемо її.

Ну, а ти як прийдеш в місто
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар.
Горда будь, а не тужи!"

А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я отаман… Я вестиму…
Зброю перший я знайду".

Мов крило простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голісно і дзвінко:
"По набої, молодці"!

Наче скошені косою
В полі в чистому квітки,
Як один, почувши голос
Повставали вояки…

"По набої! По набої!"
Заспівали як пташки…
Подивились, попрощались
З білим світом на віки.

І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав.
Срібним лебідем у хмарах
Місяць груди обмивав.

20/І 1923 р.

***

ПС

Не знаю чим би це пояснити, але саме ось ця публікація про Крути, за лічильниками Інтернет сайтів, де була розміщена, набрала найбільше читачів з опублікованого мною в січні 2016-го. Таке, повірте, не завжди буває, коли стаття начебто до офіційної дати привертає підвищену увагу громадян. За цих умов все усім буцімто відомо, що нового може сказати автор? Я подумав, можливо, подібне сталося тому, що я найбільше готувався, роздумував про всі події довкруги Крут при підготовці письменницького відгуку на подію. Але все одно прилетів один коротенький лист, який не міг залишитися без уваги.

Якийсь підприємець з Полтавщини написав. Мовляв, годі піаритись на всенародній трагедії. Все одно справжнім борцем за Україну є дідусь, який не втручаючись ні в які протистояння кожної осені засіває свою ділянку озиминою…

Дрімуча і навіть ворожа хуторянщина. Пропагнада опортуністської безхребетщини. Чому? Тому, що це не що інше, як повернення в 1918 рік. 98 років тому в Києві і довкола його знаходилося конкретно вісімдесят тисяч вояків, які входили в українські корпуси і дивізії. Але всі вони в останні дні січня 18-го мітингували, вимагали «нейтралітету», розпуску армії, бо, як вони заявляли, потрібно йти ділити землю, щоб бува хто кращої раніше не прихопив. Тобто, відповідно до позиції мого полтавського опонента, захисники української держави рвалися у поміч до того дідуся, що сіяв озимину. А тим часом Московщина пішла у наступ. Десятитисячний загін карателів Муравйова, озвірілий проти хохлів, пішов у наступ. І його зупинити не було кому. Київ знайшов лише близько чотирьохсот дітей. Бо вісімдесятитисячна армія, яка за добу з’їдала ціле стадо худоби й свиней, була в нейтралітеті, твердо стояла на облудній, хуторянській позиції полтавського дідуся: не будемо воювати, будемо сіяти ярину та озимину. Хоча українському війську розтрощити потуги людожера Муравйова було, що раз сплюнути. Як результат, п’яні рашівці побили дітей і рушили далі. Згодом вони увірвалися до Києва, затопили його кров’ю, без особливого спротиву дійшли аж до Одеси. Дядьки ділили землю, засівали свої шматки, а їх московіти на десятиліття оповивали комуняцькою пропагандою Леніна-Сталіна, що призвело до засівання Сибіру кістьми українців. До неймовірних мук всього українського народу.

Отака вона психологія дідуся, що тримає повний нейтралітет і засіває безтурботно озимину на своїй ділянці.

ПС №1

Ця стаття, у цій же редакції була опублікована рівно рік тому. Ви, мабуть, і не помітили цього. Ніщо не змінилося, ні на йоту, на жаль. Окрім ще одних похоронів співця Крутів Олександра Олеся. Так ми й живемо, не роблячи ніяких висновків зі своєї істоірї...