В даній статті обгрунтовується доцільність гарантування права на заповіт безпосереднім учасникам цивільно-правових відносин, які мають правовий статус заповідача.
Правом назаповіт володіють окремі суб’єкти цивільно-правових відносин. Який правовий статус гарантований такимособам?
На мою думку, право на складення заповіту гарантованофізичним особам, які володіють правовий статус заповідача, а не правовий статусспадкодавця. Доцільність вищезазначеного наукового підходу ми спробуємопідтвердити за допомогою таких суджень.
Не кожен спадкодавець є заповідачем, алекожен заповідач є спадкодавцем. Даному судженню притаманне своє обгрунтовуючепояснення.
По-перше, цивільно-правовим відносинам властивапевна юридична суть. Зокрема зазначені стосунки спрямовані на вчасне та ефективнезадоволення майнових і/або немайнових інтересів їхніх учасників.
По-друге,переліку безпосередніх суб’єктів цивільно-правових відносин не властива строга вичерпність.Зокрема у відповідності до ст. 2 ЦК України правом на взяття особистої участі утаких суспільних стосунках володіють: фізичні та юридичніособи, держава Україна, Автономна республіка Крим, територіальні громади, іноземнідержави та інші суб’єкти публічного права. У свою чергу, право на складеннязаповіту надано далеко не всім власникам, а лише тим фізичним особам, яківолодіють повною цивільною дієздатністю. Зокрема, безпосередня вказівка провказаний факт отримала своє закріплення в певних законах, наприклад, у ч. 1 ст. 1234ЦК України.
По-третє, суб’єктний склад спадкодавців тасуб’єктний склад заповідачів не є тотожними. Більше того, 1-ий, на відміну від2-го, є істотно ширшим. Дане судження пояснюється тим, що спадкодавцем та заповідачемможе бути фізична особа незалежно від її раси, статі, національності, місцяпроживання, майнового стану, політичних вподобань, різновиду занять та іншихчинників. Однак не потрібнозабувати, що між правовими статусами вищевказаних осіб існує принциповарізниця. Юридична сутність такої різниці полягає в тому, що заповідачобов’язково повинен володіти повною цивільною дієздатністю, а спадкодавець можебути дієздатним, обмеженодієздатним чи недієздатним. Тому 1-ий має право наскладення заповіту, а 2-ий – ні.
По-четверте, якщо чинне законодавствогарантуватиме право на заповіт учаснику правових відносин, який володієправовим статусом спадкодавця, то настануть певні юридичні наслідки. Вказанесудження пояснюється тим, що даний правочин зможуть вчиняти різні суб’єкти, підякими в свою чергу необхіднорозуміти фізичних осіб, які: 1) мають повну цивільну дієздатність; 2) напідставі рішення суду визнані обмеженодієздатними чи недієздатними. Аленаведений підхід є неприйнятним. Зазначене судження пояснюється тим, що фізичнаособа, яка складає заповіт, повинна відповідати певним вимогам. Зокремазгаданий суб’єкт зобов’язаний усвідомлювати значення своїх діянь, а такожкерувати ними. Фізичні особи, які на підставі рішення суду визнаніобмеженодієздатними чи недієздатними, зазначеній вимозі не відповідають, так яккожен з них на підставі вмотивованого медичного висновку страждає на певнупсихічну хворобу (наприклад, шизофренія, імбецильність, ідіотія), якаперешкоджає йому адекватним чином сприймати навколишню дійсність. Томузаповіти, складені названими суб’єктами, беззаперечно є нікчемними. Іншимисловами, до участі в прийнятті наявної спадщини будуть закликатися спадкоємціза законом, не спадкоємці за заповітом. Але чи можуть співпасти суб’єктніпереліки зазначених нами учасників цивільно-правових відносин? Така можливістьбезумовно існує. Однак ймовірність її настання – невелика, про що в свою чергусвідчить юридична практика.
Таким чином, зусього сказаного можна дійти обґрунтованого висновку, що право на заповіт має безпосереднійучасник цивільно-правових відносин, якому вітчизняним законодавством гарантованоправовий статус заповідача. Інші особи, зокрема спадкодавець, вчиняти згаданийправочин не можуть.
