Два рази поганого будівельника не запрошують на будівництво, а ми запросили. То чого тоді ми від них чекаємо?
Цікава штука війна, якщо говорити про неї, зсередини все виглядає трішки по іншому. Вчинки та думки людей дають зрозуміти, хто є перед тобою – людина, чи особа, яка зовні на неї схожа. В повсякдення тут нема того популізму, вірніше він є до першого обстрілу чи непередбаченої ситуації, яка все ставить на свої місця. Ти та інші розуміють хто є хто. Фальш теж є, але дуже швидко виходить на зовні і ВСЕ.
На цьому все припиняється і перед тобою оголені душі і ти вже знаєш, хто з них на що здатний і чого чекати від цих «людей». Все стає зрозумілим, хто перед тобою і це залишиться так до кінця життя, це вже не виправиш. Як правило, люди переступивши один раз через себе, другий чи третій вже переступають легше, а далі взагалі не помічають своїх вчинків, своєї власноручної жертви, совість стає спаплюженою, бажання – чужими.
От вже більше року як відбувся «Майдан гідності»! Я, як і багато людей були його активними учасниками, люди робили все для змін і вірили, думали, що зараз все зміниться. Ми всі пам’ятаємо ті страшні лютневі дні, і тих «лідерів» які були поруч з нами на барикадах, а вірніше їх відсутність поруч. Вони боялись за своє життя, тому вони зараз знаходяться не в зоні АТО, а там в телевізорі, як і тоді в лютому. Нічого не змінилося…
Потім почалась не чистка всієї стайні, я вже не кажу про перебудову, все обмежилось розчищенням місця біля корита, для чергових молодих підсвинків, як і тоді в 2004 році. Пам’ятаєте, кого ми тоді до корита привели, і тільки завдяки людям, простим громадянам щось зрушилось, але так повільно, що практично зупинилось, обіцянки…обіцянки… і все. Пройшло стільки часу, а кардинальних змін нема, тільки віз обіцянок та цяцянок для хлопів, які вірять що «пани», які були все своє життя при владі тій, чи іншій, зараз раптово все змінять.
Порція віри була в «нового» президента, от зараз оберемо і він вмить все змінить. Зламає хребет старій системі та почне будувати нову з нуля, з новою, перспективною всесильною командою, адже їх обрав «Майдан». Слів було багато, але ми як були в лайні так там і залишаємось. Нас годують мріями, які ніколи не здійсняться чи здійсняться, коли ми станемо дійсно державою - міцною економічно, соціально та військово. Потім війна, яку чомусь верхівка не хоче називати війною, бо корито стане пусте, а їсти вони ласі три, а то і чотири рази в день. Як говорить Блаженніший Любомир Гузар : «Цей конфлікт не виник вчора, його послідовно готували років десять. Ті, хто був при владі в Україні, певною мірою були ставлениками Росії. І те, що ми сьогодні маємо на сході — це результат зомбування людей, яких довгі роки годували однією і тією ж брехнею. Вони й повірили» Армія - це щось, ми її 23 роки знищували, так, саме ми своєю пасивністю, небажанням служити, халатним відношенням до військової служби, грабуванням та розпродажем майна. А коли прийшло лихо - всі згадали про доблесну армію. Почитати старі номери вісника «Військо», як і сьогоденні номери – так ми там не те, що москалів, а й американців перегнали в озброєні - на словах звісно. А реальність - інша. За свою помилку у відношенні до армії прості люди, такі як я, заплатили сповна і далі платимо своїми життями, а от люди, які грабували, реформували, продавали армію всі ці роки - все ще при владі, почувають себе достатньо непогано. «Коли вони заплатять за всі заподіяні народні страждання»? – питання риторичне.
Вибори до верховної ради - це черговий плівок на всіх нас. Я не хочу говорити про опозиційний блок який пройшов в Раду, бо це «на голову не налазить», що люди які поставили всю країну на коліна, розповідають про нове майбутнє Нажаль - це клініка, діагноз нашого суспільства. Я про так звану «нову-стару» генерацію, яка обіцяла перед виборами стільки змін, що чесно кажучи при їх рішучості всі реформи можна було зробити до нового року. Але сталося те, що сталося. Така дрібничка, як недоторканість, яку вони обіцяли зняти - так і не змогли найти в собі сили це зробити. Мені подобається риторика деяких горе-депутатів, які починають находити обґрунтування в доречності її існування – от хай на фронт йдуть з цією недоторканістю та доречністю, нехай йому тут вона допомагає, користі буде більше. А ми подивимось як вони будуть рятувати свої палаючі зади.
Коли немає кворуму для прийняття рішень - це просто якась взагалі нісенітниця, чому просту людину за відсутність на робочому місці одразу звільняють, а депутату за це нічого, так ще і зарплату платять. Він на роботі так нехай працює. Так тут два - три прогули і все, звільняється. Все дуже просто, але так незручно для них, а страждаємо за їх зневагу ми всі, наш народ, суспільство.
Нинішні події на Сході України, як і протистояння між її східною і західною частинами, - це наслідок діяльності наших політиків. Всі мабуть пам’ятають, як діти політиків перед виборами, всі, як один стали мобілізованими чи добровольцями. Чомусь прокидання патріотизму не виникало у цих дітлахів на початку літа, а прокинулась свідомість саме перед виборами до корита. А де ці свідомі діти зараз? От я, наприклад, чекаю тут свою демобілізацію в зоні АТО, а де вони, де ці сюжети про діток, як вони боронять Вітчизну. Відповідь неприємна - вони вдома, демобілізовані одразу після виборів. Це все була гра для них та їх батьків, нікого не було в кроваві дні на майдані так їх і тут нема.
Закон один, а виконується для кожного по різному. Поки ми не почнемо будувати нове, а не перебудовувати старе, у нас, нажаль, нічого нового не відбудеться. Два рази поганого будівельника не запрошують на будівництво, а ми запросили. То чого тоді ми від них чекаємо?
