Лекторій під дубами і корковим деревом

Як я святкував славний День Незалежності нашої славної Матері-України.

Учора,у великий День Української  Незалежності (Слава Богу – 26-ий за нашимновим літочисленням після розвалу СРСР), на малій батьківщині моєї дружини – вАндрушівці, що на Житомирщині, мене враз запросили на врочистості дотрадиційного там місця торжеств – в історичний Терещенський парк побіля однієїз шкіл райцентру. Ще й на таку дивну пору – на 16.00 по обіді. Можна було бзнічев`я подумати – на закуску з випивкою. Одначе я в цю дармівщину просто такине повірив, і на всякий випадок в рідних, що називається, перекусив…

Поки хвилювався – збирався, виїжджав, тещинусусідку підбирав, яка побажала в центрі міста також побувати, дещо припізнився– на хвилин десяток до призначеного терміну. О-йо-йой, тільки під’їхали, а вжелюди з місцевої бібліотеки бігом назустріч біжать, промовляють: «поспішіть…народ заждався, а ви за нашим сценарієм усе відкриваєте…»  «Я?» «Ось заразпобачите…»

У колишньому могутньому парку знаменитогозаводчика-цукровара над двома красивими озерами, яким уже літ та літ без ліку,де прижилися десятки різноманітних екзотичних дерев, як червоний канадськийклен, кедр, коркове дерево, до прикладу, і інші (більше про це читайте-дивітьсятут,розставили звідкілясь доставлені стільці, облаштували столик-президію змікрофоном. Над головами крислате зелене гілля дерев – дощ далеко не одразупроб’ється. Лекторій з екзотикою – краще не придумаєш. Справжній гейт-парк надГуйвою-рікою. Вона тут же, за віковічними деревами наповнила пузате водоймищеводяною гладдю з рибою й раками - краса непереквітна... Далеко не всюди подібнезустрінеш...

Кілька років тому, досліджуючи питання демографіїтих, хто багато літ свого часу потрудився в маєтку-школі, розміщеній у тутешніхТерещинських покоях, під незмірними стовбурами правічних дерев і їх розлогим гіллям,я продемонстрував це наочно: вчителі, котрі щодоби тут проводили чимало годин звікувалидалеко за дев’яносто. Починаючи з колишнього беззмінного директора школи МиколиМиновича Лялюшко. Він відміряв на білому світі всі 99-ть!

…Люди справді ж бо зібралися під густими йдрімучими кронами. Всі стільці в імпровізованому залі зайняті, багато мешканціврайцентру стоять поруч, неподалік люд алеями проходжується, готовий приєднатисядо оказії. За пів сотні метрів, в обрамлені парку - стадіон у запаху дбайливовикошеної травиці. На ньому, під стіною школи, за яку десятиліттями служитьколишній маєток панів Терещенків, завершують споруджувати сцену. Після моговиступу у «залі під кронами», все переміститься туди, на стадіон, під сцену. Прозвучить, як сказали, славень-гімн України, буде вручення нагород,пісні і танці аматорів. Тут, в жревній Андрушівці, з цим, як ніде, мабуть,чудово. Принагідно скзажу, що всю цю сценічну красу і аматорську масовістьзакладав тут свого часу мій покійний тесть Іван Онисимович Дем`янюк - він понадтридцять літ завідував районним відділом культури району. Сама міністр культуриСРСР Катерина Фурцева, права руки Микити Хрущова, викликала його особисто вКремль і там за удатну роботу вручила посвідчення в вогнистій колінкорівськійобгортці. Це було на рівні ледве не державного ордена. Якось теща моя, ледве не92-літня Лариса Михайлівна, показала мені цю сімейну реліквію. І я такожгорджуся цією родинною славою...

Мене повели у президію зеленого лекторію, алеведуча руками замахала, на стілець у першому ряду показує. 

«Туди сідайте… Я вас представлю спершу. А тодіпокличу, ви й вийдете…» 

«А польку-бабочку при виході станцювати можна?» -в такт їй весело запитую. Бачу всі довкруги після слів моїх оживилися,притихли, з увагою спостерігають за всім дійством. Напевне, думають, чи будемій танець із присіданнями чи ні... Що ж, нехай поміркують…

Словом, поїхали, стартувало торжество, боголовний лектор приїхали... Мікрофон, чую, служить чудово. Працює не голосно,все добре, розбірливо чути. І з динамиків традиційно, як таке буває під часпредставлень  майбутніх виступаючих на торжествах, полилася солодка ватащодо гостя. Такий же ж, мовляв, заслужений-перезаслужений він, всімазнаний-перезнанний - і журналіст, і письменник, публіцист, політолог. Ямимоволі аж підріс у власних очах. Думаю: такому пурицу, яким змалювали менетут, танцювати не варто – просто не солідно. Їй-право. Ведуча зачитує всівидані мною книжки, а про останню («Постаті з вирію») чомусь не обмовилась ісловом. Либонь, недочитала десь, звідкіля виписувала попередні дані. Мабуть жеж, з Вікіпедії.  О, яка ж чудова знахідка для мене її неточність, це ж хіддля виступу, – подумалося. Треба розповісти, вирішив, про останнє моє дорогедітище. Бо, чесно кажучи, попервах і не знав, про що ж промовляти перед такоюсолідною і шанованою аудиторією. Про політику – не хочу й заїкатися, про справидержавного будівництва також, щоб не наговороти такого, що всі про це будутьбалакати потім, позаяк, гадаю,  всім це уже остогидло, тому, власне, й нателеканали тепер принципово не ходжу. А ось про літературу, про справиписьменницькі, це, мабуть, буде цікаво всім: не часто ж літератури сюдиприїжджають...

Отож, повідав я насамперед про нову мою книжку.Вона народилося, в яскраві палітурки обрядилася -  http://vinnychany.kiev.ua/!_ata/data/151.pdf,якось дуже швидко, фактично на початку нинішнього року, і вже поїхаладо самих Сполучених Штатів Америки, бере там участь у конкурсі на кращу книжку2016 року серед творів про борців за Незалежність України. Якраз у ці дні чинавіть години члени журі зважують на терезах все, що створено автором. Вирішують, чи вартий твір відзначення премією Фундації УкраїнськогоВільного Університету, чи ні!

Розповів я людям під ошатними деревамивіковічного парку про повернені мною Україні імені доктора права, гуцула,сотника Української галицької армії, автора книжки – наукового трактату «Заправа мови» (1932 р.), в’язня сталінських таборів на Північній Колимі РоманаДомбчевського; про його дружину – львівську журналістку, активісту прадавньої ібойової колишньої «Просвіти» Ірину/Ірену Домбчевську; про їхню дочку – ХристинуНавроцьку – заступника голови Союзу українок Америки. Думаю, що людям булоцікаво. Бо це справді вельми хвилююча історія, власне, показова трагедія однієїукраїнської сім’ї, яку вчинила радянсько-комуністична, московітська влада щодоукраїнців, котрі просто хотіли жити в своїй рідній державі, розмовляти рідноюмовою…А виявилися відтак розвіяні кремлівським буревієм поза далекі моря-океани:пана Романа замордували в Україні, заборонивши повертатися до рідної Галичини.Наклавши табу на право займатися юриспруденцію, і це, підкреслю, - докторуправа, писати статті, публікувати їх… Аби якось і за щось жити,він у віці понад 60 літ їде до мами-Одеси, влаштовується вантажником уморському порту. З розпуки і голоду, холоду помирає 1952 року.

Тим часом дружина, пані Ірина/Ірена, доостаннього свого подиху – до 5 серпня 1964 року, все шукає-розшукує чоловіка. Пишезапити до керівництва Радянського союзу з єдиною фразою: «Де доктор права РоманДомбчевський?» Подібного тривожного листа організовує від імені першогозаступника Генерального секретаря ООН, але і на цей запит ніякої відповіді ненадходить. Така роздрай-доля, влаштована українцям ворогами-московітами…

Окрім книжки про цю сім`ю трагічної долі япідготував і розмістив розповіді про пана Романа і пані Ірину/Ірену у Вікіпедії.Почитайте, ви здригнетесь від болю за наших рідномовців…

Коли я повернувся додому родичі запитали, чипочастували мене у Терещенському парку.

-Ні, - сказав я. – Хоча й корками, здається,пахло, але про головне забули…

(За світлину дякую милій пані, яка прислала її намою адресу).