Без шансу на справедливість? Суди та правоохоронці очима громадян та USIP
Українське правосуддя давно підкорене політичними та економічними елітами держави. Це стверджує United States Institute of Peace. Та доводить на найбільш виразних і вражаючих прикладах.
Впливовий аналітичний центр, що діє при Конгресі США, розглянув прояви особливого виду корупції, притаманного й Україні – поглинення елітою. Публікація продовжує висвітлювати основні моменти цього масштабного та різноаспектного дослідження.
Тут розповідалося, що означає термін «поглинення елітою» взагалі та стосовно судової сфери. Тут – як взаємодіють між собою олігархи, політики, суддівські клани. На черзі – нарис про способи забезпечення ними лояльності ключових інституцій у судовій та правоохоронній системах.
ВРП і ВККС проти ГРД і принципових суддів
Склад Вищої ради юстиції (попередниці ВРП – Вищої ради правосуддя) визначали виборні посадові особи, такі як президент і народні депутати, або призначені ними персони, зокрема міністр юстиції, генеральний прокурор, та Всеукраїнська конференція прокурорів. Частину членів ВРЮ обирали судові органи, адвокати та вчені-юристи, зазвичай під впливом політичних діячів. Після реформ 2017 року стандарт Ради Європи – «судді, обрані суддями» – номінально надав широту повноважень судовій владі. Проте вплив політичних áкторів не зник.
З’їзд суддів (представницький орган, що складається з делегатів, обраних від судів усіх рівнів та юрисдикцій) визначає 10 членів ВРП та 6 суддів Конституційного Суду.
У 2018 році шляхом таємного голосування з’їзд обирав чотирьох членів ВРП із 23 кандидатів. За день до того громадськості став відомим список осіб, за яких делегати мусили віддати голоси. Назавтра ці четверо й були обрані.
У 2019 році журналісти поширили аудіозаписи, на яких Богдан Львов (голова судів: Вищого господарського, згодом – Касаційного господарського у складі Верховного Суду, і водночас заступник голови Верховного Суду) інструктував делегатів, як голосувати.
Павло Гречківський та Олексій Маловацький
У 2019 році з’їзд адвокатів обрав Павла Гречківського та Олексія Маловацького до ВРП вдруге, хоча таке прямо забороняє Конституція (вперше Гречківського делегував у 2015 році з’їзд адвокатів, а Маловацького – парламент). Обидва мали тісні політичні зв’язки з «Блоком Петра Порошенка». Повторне, незаконне, призначення відбулося за сприяння партнерів з правлячої партії. Як найвпливовіші члени (Маловацький наостанок – і як в.о. голови ВРП) вони формували сумнівну практику ВРП.
Традиційно контрольована суддівськими кланами, політиками та олігархами ВРП захищала корумпованих суддів і тих, чия доброчесність викликала сумніви, натомість переслідувала суддів незалежних, зокрема викривачів корупції.
Дисциплінарні процедури ВРП використовувала й для тиску на суддів Вищого антикорупційного суду. Наприклад, відкрила дисциплінарне провадження стосовно слідчого судді під час розгляду ним питання про продовження строку, необхідного для завершення розслідування у справі Павла Вовка (див. далі). Інші судді ВАКС теж публічно заявляли про упередженість ВРП.
Усупереч нормам закону ВРП відмовлялася відстороняти від виконання обов’язків суддів, які ймовірно вчинили злочини. Затягувала дисциплінарні провадження проти корупціонерів. Залишала на посадах суддів Майдану, котрі незаконно ув’язнювали активістів під час Революції Гідності.
Тим самим у суддівському середовищі усталювали переконання: слухняні будуть заохоченими, того ж, хто не виконає протиправні вказівки згори, покарають.
Яскравий приклад поглинення елітою демонструє Верховний Суд, сформований у ході комплексної судової реформи 2016 року. Добір до нього здійснювала Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС). Створена для сприяння їй Громадська рада доброчесності проводила відповідну перевірку претендентів – з числа суддів, адвокатів, правників-науковців.
44 особи (зі 195 фіналістів конкурсу) у ГРД викликали обґрунтовані заперечення. Проте вето недоброчесності долалося рішенням двох третин складу ВККС. Повноваження запобігти призначенню сумнівних кандидатів мала й ВРП, та вона беззаперечно схвалювала вибір ВККС.
Аналогічно відбувався добір суддів до інших судів (крім Вищого антикорупційного суду).
Корумповані судді активно взаємодіють із корумпованими прокурорами, посадовими особами поліції та інших правоохоронних органів, які переслідують подібні інтереси. Із тим, аби ніхто з них, їхніх покровителів серед політиків чи олігархів, та й усіх, хто має для них важливе значення, не був притягнутим до відповідальності.
Цьому сприяють і гарантовано неефективні розслідування з боку поліції та прокуратури, і цілеспрямовані дії суддів – у рідкісних ситуаціях, коли справа все ж потрапляє до суду. Тоді ризик «посадки» гарантовано нейтралізує «правильний» суддя.
Домовленість про взаємний захист допомагає корумпованим суддям, прокурорам та іншим працівникам правоохоронних органів й у просуванні кар’єрними сходами. Так, слідство могло свідомо звинувачувати у тяжких злочинах невинних осіб, і такі схеми прикривалися судовими рішеннями.
Попри вимоги закону, кримінальне переслідування продовжує залежати від політики та залишається корумпованим. Система є ієрархічною, а прокурори суворо підпорядковані генеральному прокурору, якого пропонує президент і призначає парламент. До 2016 року прокурори мали успадковані від «совка» квазісудові повноваження. Десятиліттями їх використовували, щоб чинити тиск на бізнес заради особистої фінансової вигоди, надаючи подібні «послуги» політикам та олігархам.
Особливо гострі прояви поглинення елітою демонструють Окружний адміністративний суд міста Києва, Конституційний Суд України та сектор кримінальної юстиції.
ОАСК
ОАСК, хоч належав до першої інстанції, слугував доволі специфічним органом, фактично – «другим Конституційним судом». Зосереджував величезні повноваження: міг скасовувати майже всі політичні та адміністративні рішення, забороняти дії ледь не кожної столичної інституції, аж до виконавчої влади національного рівня. Недоступними його контролю лишалися тільки діяльність парламенту, президента й органів суддівського врядування.
Склад ОАСК значною мірою сформував колишній правовий архітектор президента Януковича Андрій Портнов, який проводив у судді підконтрольних йому людей.
У 2010 році ОАСК очолив Павло Вовк. Раніше йому доводилося працювати помічником проросійського депутата Сергія Ківалова, котрий грав помітну роль у політично мотивованих справах. Ківалов стояв за фальсифікацією президентських виборів у 2004 році, що призвело до Помаранчевої революції. За президентства Януковича очолював парламентський комітет з питань верховенства права та правосуддя, що затверджував призначення суддів до 2016 року.
Відверто захоплювався Вовк і Портновим, той, за його словами, став би «великим генпрокурором».
Судовою мафією Вовка і керівництво ВРП, а також деяких суддів Верховного Суду, називали через чималу владу, зосереджену у відповідних інституціях.
У 2020 році Національне антикорупційне бюро оприлюднило «плівки Вовка» – аудіозаписи розмов, що розкрили масову корупцію, неправомірний вплив на інших суддів, органи суддівського врядування, низку державних установ і політиків. Вовк і ще шестеро суддів ОАСК звинувачені у створенні організованого злочинного угруповання з метою взяття під контроль ВККС та ВРП.
Наприклад, Вовк використовував третю особу, аби давати вказівки ВРП, які дисциплінарні справи проти суддів порушувати, які – закривати. Тобто фактично диктував поведінку вищому органу суддівського врядування.
Збіг інтересів членів ВРП і Вовка (разом з іншими суддями ОАСК) зумовлювала потреба в підтримці консенсусу щодо корупційної діяльності з метою отримання всіма ними подальшого зиску.
За оцінкою експерта з громадянського суспільства, ОАСК діяв як «вільна каса», де судові рішення міняли на готівку. Судді та довірені адвокати цього суду пропонували «оптову» послугу, що дозволяла клієнтам купувати три рішення одночасно. Іноді послуга включала розробку юридичної схеми, як нейтралізувати або залишити в силі те чи інше рішення.
Голова ОАСК підтримував також тісні зв’язки з колишнім міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим і його соратниками, з СБУ та Шостим апеляційним адміністративним судом, що переглядав рішення ОАСК. Щонайменше п’ять суддів цього апеляційного суду регулярно відвідували Вовка для узгодження позицій у тих чи інших справах.
ОАСК систематично виносив протиправні рішення антиукраїнського характеру, як-от призупинення реформ в армії чи скасування декомунізації. Окремі дії суду становили пряму загрозу національній безпеці та підривали імідж України за кордоном. Що мало наслідки, зокрема, й для Сполучених Штатів та Європейського Союзу. Скажімо, СБУ, поліція та інші органи забороняли в’їзд до країни членам ОЗГ, переважно з Російської Федерації, а ОАСК скасовував заборони.
У рамках переходу на стандарти НАТО в українській армії Міноборони запровадило нову модель забезпечення та розподілу продовольства, яку ОАСК заблокував.
ОАСК позбавив повноважень виконувачку обов’язків міністра охорони здоров’я – українську американку Уляну Супрун, яка переїхала до Києва під час Майдану, а після вторгнення РФ у 2014 році у Крим організувала тактичні медичні навчання для української армії, поставивши на передову тисячі тактичних аптечок.
На посаді в.о. міністра вона почала комплексне реформування успадкованої з радянських часів та глибоко корумпованої системи охорони здоров’я. Зміни загрожували тим, хто мав вигоду від зловживань у сфері закупівель та управління галуззю – державним службовцям, місцевим фармацевтичним виробникам і директорам клінік.
Намагаючись заблокувати медичну реформу, у 2019 році ОАСК поставив під сумнів законність призначення Супрун і скасував його. Кабмін змушений був надати їй право приймати рішення як в.о. міністра, але не голосувати на засіданнях уряду.
Супрун стверджувала, що постанова ОАСК і, як наслідок, затримка її часткового відновлення на посаді означали, що термінові поставки ліків затримувалися на тижні.
Рішення ОАСК негативно відбивались і на макрофінансовому стані України, не в останню чергу тому, що шкодили співпраці з Міжнародним валютним фондом.
Так, частиною угоди з МВФ, спрямованою на забезпечення макроекономічної стабільності в Україні та її фінансовій системі, стала націоналізація ПриватБанку, який визнали неплатоспроможним. Уряд інвестував понад 5 мільярдів доларів, щоб покрити дефіцит капіталу, створений попередніми власниками (більшість корпоративних банківських кредитів були розподілені між компаніями акціонерів і ніколи не поверталися).
Участь Коломойського у виведенні та відмиванні коштів ПриватБанку розслідує влада США.
Натомість сам олігарх ініціював в Україні і закордоном десятки судових справ, спрямованих на повернення йому банку, і використовує для цього свій політичний вплив та величезні фінансові можливості.
Першим відповів Коломойському ОАСК і в квітні 2019-го під час президентської виборчої кампанії визнав націоналізацію ПриватБанку незаконною. Рішення, що за висновком Нацбанку несло загрозу макрофінансовій стабільності країни, було оскаржене, але його поява за три дні до другого туру виборів продемонструвала готовність суддів ОАСК служити передбачуваному переможцю (Коломойський тоді активно підтримував Володимира Зеленського, а його медіаімперія забезпечувала позитивне висвітлення кандидата).
Деякі неконституційні рішення приймалися під явним впливом Андрія Портнова. За його позовами ОАСК незбагненним чином вдався, наприклад, до перегляду підручників історії, скасував декомунізацію топонімів та відзначення антикомуністичного підпілля Другої світової війни.
ОАСК постановив виключити директора НАБУ як керівника цього органу з держреєстру, чим поставив під сумнів законність його рішень (незалежне управління НАБУ було першочерговою умовою співпраці з МВФ і лібералізації візового режиму з ЄС). Також ОАСК незаконно поновив на посаді колишнього голову Конституційного Суду, відомого своєю поведінкою, далекою від стандартів суддівської етики.
Хоча рішення ОАСК не вважалися остаточними та могли переглядатися вищими судами, деякі з них оскарженню не підлягали. Багато ж, як-от скасування перейменування вулиць чи заборона згадок про Майдан у підручниках, ставали частиною інформаційної війни, створюючи новини, що живили російську та проросійську пропаганду.
Вірогідно, Вовк і його колеги контролюють у популярному сервісі обміну повідомленнями Telegram анонімний канал «Под мантией». Він використовується для заперечення звинувачень стосовно суддів ОАСК та для поширення фейків і мови ненависті на адресу реформаторів, неурядових організацій та активістів, котрі виступають за реформи, та іноземних дипломатів, які підтримують реформи.
Типовий пост «Под мантией»
Коли у 2021 році президент і РНБО ініціювали санкції проти російських пропагандистських телеканалів, належних олігарху та путінському ставленику Віктору Медведчуку, у Telegram-каналі припустили, що дію санкцій вдасться зупинити, звернувшись із позовом до ОАСК, а не до Верховного Суду.
Особливо кричущий випадок – відкриття ОАСК справи за заявою Януковича, колишнього проросійського президента, про те, що його незаконно усунули з посади, хоча строк для відкриття такого провадження давно минув.
У 2022 році, на дев’ятому місяці повномасштабного вторгнення, журналістське розслідування показало, як судді ОАСК планували допомогти РФ повернути президента-втікача на колишню посаду. Перед тим секретар РНБО Олексій Данілов заявив, що судді ОАСК мали легітимізувати Януковича в Україні.
Деструктивна щодо засад державності діяльність суддів ОАСК не залежала від оплати, оскільки вони відчували обов’язок перед тими, хто призначав їх на прибуткові посади.
Ба більше, ці судді бачили своїх природних ворогів у сильних вітчизняних інституціях, таких як Національне антикорупційне бюро та Вищий антикорупційний суд, тож використовували свою владу, щоб підірвати їх, завдаючи шкоди антикорупційним розслідуванням, ставлячи під сумнів повноваження керівників організацій.
Судді ОАСК підтримували стан «організованого хаосу» в країні, доволі ефективно діючи проти держави та її інституцій, перешкоджаючи подальшим демократичним змінам і геополітичному руху України на Захід, згортаючи реформи, зокрема і в секторі безпеки.
Оскільки Вища рада правосуддя не вживала жодних дій щодо притягнення суддів ОАСК до відповідальності, їхня протиправна діяльність залишалася безкарною. У провадженні щодо «плівок Вовка» НАБУ звернулося до ВРП з вимогою відсторонити Павла Вовка та його соратників. У відповідь судді ОАСК виступили із заявою, в якій огудили розслідування та звинуватили НАБУ у «незаконному тиску на суддів».
Повідомлення про пленум ВС
Екстраординарна ситуація зумовила реакцію Верховного Суду, який зазвичай утримується від коментарів з подібних питань. Пленум ВС публічно засудив протиправну поведінку суддів.
У квітні 2021 року НАБУ вилучило кілька мільйонів доларів (та іншу валюту) в офісі Юрія Зонтова, брата Павла Вовка. Слідство доводило, що готівка належала їм обом. Ішлося також про отримання адвокатом Зонтовим 100 тисяч доларів для передачі Вовку як хабара.
Після цих подій президент Зеленський ініціював законопроєкт про ліквідацію ОАСК.
9 грудня 2022-го США ввели санкції проти Павла Вовка і двох його родичів. 12 грудня Верховна Рада проголосувала за «невідкладний» проєкт, який розглядала 20 місяців. Того ж дня президент підписав закон, що набув чинності.
Конституційний Суд України
КСУ був створений у 1996 році. Основна його функція – тлумачення Конституції та перевірка на відповідність їй законів і рішень, прийнятих Верховною Радою, Президентом і Кабінетом Міністрів. Глава держави, парламент і з’їзд суддів призначають по шість суддів КСУ на один 9-річний термін.
На початку КСУ складався з авторитетних юристів і демонстрував справжню незалежність. Політики, олігархи, інші зацікавлені суб’єкти (включно з Росією) невдовзі зрозуміли масштаб повноважень КСУ: він міг не лише скасувати будь-який закон чи рішення уряду, а й назавжди заборонити як неконституційні певні правові механізми, формули, інститути. До того ж рішення КСУ є остаточними та не підлягають оскарженню. Відтак виникли наміри впливу на призначення суддів КСУ, аби отримувати їхні голоси собі на користь.
До конституційних змін 2016 року суб’єкти призначення могли звільнити будь-якого суддю без законних підстав. Президент Кучма у 2003-му змусив КСУ дозволити йому балотуватися на третій термін, попри чітку заборону в Конституції.
Найбільш брутальна спроба підкорення КСУ сталася, коли до влади прийшов президент Янукович. Раніше КСУ визнав неконституційним формування уряду з окремих депутатів, а не з партій, та після виборів 2010 року скасував це рішення. Партія Януковича не здобула більшості в парламенті, тому він змусив депутатів залишити опозиційні сили та ввійти до його нової коаліції. Тоді ж він домігся відставки чотирьох нелояльних до нього суддів КСУ. Заміну їм знайшов з’їзд суддів. Уже за тиждень після їх вступу на посади КСУ скасував поправки до Конституції 2004 року, які більш рівномірно розподіляли повноваження між президентом і парламентом. Фактична зміна державного устрою надала Януковичу майже необмежену владу. Потім він використав свої повноваження, щоб наповнити КСУ іншими лояльними суддями.
Узурпація влада, кримінальні методи управління, відкликання Януковичем угоди про асоціацію з ЄС призвели до масових протестів у 2014 році – Майдану. Під час насильницької спроби влади придушити протести було вбито понад 100 людей.
Після втечі Януковича з країни Верховна Рада скасувала рішення КСУ, а зміни до Конституції 2004 року були відновлені. Парламент звільнив п’ятьох суддів КСУ, закликавши президента та з’їзд суддів вчинити так само щодо призначених ними осіб. З’їзд не дослухався, тому більшість суддів КСУ, які голосували за неконституційні рішення, зберегли свої мандати до закінчення терміну повноважень.
У 2016 році Верховна Рада прийняла поправки до Конституції щодо судоустрою, зокрема зміни до порядку функціонування КСУ, спрямовані на обмеження незаконних утручань. Передбачалися: конкурентний добір суддів КСУ та позбавлення органів, які їх призначають, повноважень щодо відставки – тепер суддю могли звільнити лише дві третини складу КСУ. Теоретично нові положення мали посилити незалежність і підзвітність КСУ. Цього не сталося.
Президент Порошенко та урядова коаліція не були зацікавлені в повній реалізації змін. Гарантії збереження посад отримали всі діючі судді, включно з тими, хто підтримав неконституційний розворот 2010 року. Внаслідок імітації конкурсних процедур парламент продовжив призначати політично лояльних кандидатів. Конкурси, організовані президентом та з’їздом суддів, були непрозорими з тих же причин.
Незалежна антикорупційна інфраструктура, що включала поміж іншого відповідні правоохоронні органи, Вищий антикорупційний суд, відкриті реєстри власності, загрожувала підірвати незаконні впливи на політичну систему, зробити корупцію менш привабливою і більш ризикованою. Що, в свою чергу, мало обмежити можливості поглинення елітою судової влади та правоохоронних органів.
Україна впритул підійшла до можливості конфіскації незаконно набутих активів. Проте за поданням 47 проросійських і проолігархічних нардепів КСУ в жовтні 2020 року визнав неконституційним притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб за неправдиве декларування майна та доходів. Деякі судді КСУ, які підтримали це рішення, мали понести відповідальність за порушення саме тих положень, дію яких скасували. Тобто, судді були прямо зацікавлені у наслідках власних рішень та виносили їх в умовах конфлікту інтересів.
Рішення КСУ серйозно підірвало не лише підзвітність суддів та держслужбовців, а й усю антикорупційну інфраструктуру, створену в 2014 році за підтримки західних партнерів, зокрема США. Національне агентство з питань запобігання корупції більше не могло керувати системою електронного декларування майна та виконувати інші ключові функції.
Раніше у 2020 році КСУ визнав неконституційною статтю 375 Кримінального кодексу, що передбачала відповідальність для суддів за винесення завідомо неправосудних рішень. Зробив це КСУ якраз напередодні винесення вироків у справах десятків суддів, які незаконно засуджували протестувальників під час Майдану. Дії КСУ унеможливили кримінальне покарання таких суддів та відповідальність за правове свавілля.
«Плівки Вовка» свідчать, що за цим та подібними рішеннями стояли судді ОACK, котрі впливали на окремих суддів КСУ. Так, голова ОACK Павло Вовк казав колезі: «Два суди вже належать нам – Конституційний суд і Окружний адміністративний».
Із 15 суддів КСУ лише четверо не підтримали рішення про демонтаж антикорупційної інфраструктури та винесли окрему думку.
Побіжним наслідком кризи став висновок Венеціанської комісії, що судді КСУ схильні до політичних впливів та корупції з огляду на процедуру призначення. Їх добір є значною мірою політизованим, а не конкурсним, як передбачає Конституція.
Проте дотепер триває боротьба за вироблення законодавства, яке б нейтралізувало вказані ризики та враховувало позицію авторитетних представників громадянського суспільства.
Тим часом влада намагалася маневрувати окремими суддями, щоб задовольняти власні інтереси.
На початку 2021 року до КСУ за квотою Верховної Ради призначено Віктора Кичуна, який має тісні зв’язки з Федором Веніславським, представником президента в КСУ. Відбір нового судді був лише номінально конкурентним і прозорим. Під час представлення у Раді Кичун заявив: «Якщо ви мене оберете, то у вас буде ще мінімум один прихильник стримування Конституційного Суду». Така позиція погано узгоджується з принципом політичної нейтральності суддів КСУ.
Олександр Тупицький та Олександр Касмінін
Президент Зеленський намагався усунути двох суддів, яких одними з останніх призначив Янукович – Олександра Касмініна та голову КСУ Олександра Тупицького. Щодо другого стали відомими факти підкупу та впливу на свідка, оформлення суддею володіння землею за російським законодавством в Криму та проживання його матері в окупованому Донецьку.
Зеленський спочатку відсторонив Тупицького, потім видав указ про «скасування наказів про призначення» обох суддів. Однак зміни до Конституції 2016 року не давали президенту подібних повноважень. Судді оскаржили свої звільнення у Верховному та в Конституційному судах.
У відповідь Зеленський офіційно заявив, що розпочне добір суддів КСУ замість усунутих. Керівник Офісу президента Андрій Єрмак закликав послів G7 висунути експертів до нової відбіркової комісії. Дипломати на запит не відповіли. Громадянське суспільство теж не схвалювало дій глави держави.
Попри те, в серпні 2021-го президент почав процес відбору. Процедури дотримувалися формально, кандидати, доброчесність яких викликала сумніви, належним чином не перевірялися. Наприкінці листопада президент призначив двох нових суддів.
Проте КСУ відклав пленарне засідання, на якому ті могли скласти присягу, до часу, коли завершилися повноваження обох «звільнених» суддів, чим уникнув делегітимації суду через неконституційні призначення.
У липні 2022-го Верховна Рада призначила суддею КСУ Ольгу Совгирю, яка входила до партії президента Зеленського та працювала заступником голови парламентського комітету з питань правової політики.
У зв’язку з наданням Україні статусу кандидата ЄС визначив реформу КСУ як пріоритет і умову для переговорів про вступ. Та підкреслив, що реформа має відповідати рекомендаціям Венеціанської комісії. На важливості суттєвого залучення незалежних експертів до процедур добору суддів КСУ наголошують і посли G7.
Сектор кримінальної юстиції
Сергій Стерненко – активіст і блоґер, відомий виступами проти незаконної забудови, зокрема портового міста Одеси, що давно стало притулком для організованої злочинності, а також завдяки протидії російській пропаганді в YouTube та інших соціальних мережах. У 2014 та 2015 роках він організовував проукраїнські мітинги в переважно російськомовному регіоні, де серед значної частини населення відчутними були проросійські настрої. Із вторгненням у 2014 році РФ активно протистояв поширенню так званої «російської весни» та створенню проксі РФ – Одеської народної республіки (чи подібного квазідержавного утворення).
У 2018 році Стерненко пережив низку нападів: жорстоке побиття, за кілька місяців потому – постріл ззаду із «травмата» в голову, ще невдовзі – агресію озброєних ножами осіб. Жоден із замахів не був ефективно розслідуваним. Під час третього Сергій захищався та поранив одного з молодиків, який згодом помер.
Російські та проросійські ЗМІ й політики поширювали дезінформацію, звинувачуючи Стерненка у вбивстві, вимагали його ув’язнення. Медійна кампанія мала на меті: перетворити хлопця на об’єкт ненависті проросійськи налаштованих громадян України, змусити його замовкнути та провчити всіх проукраїнських активістів. Показово, що мейнстрімові українські ЗМІ за два місяці згадали про Стерненка 7 разів, а проросійські – понад 100.
У червні 2020-го Генпрокуратура повідомила Стерненку про підозру в ненавмисному вбивстві. На його захист публічно виступили кілька адвокатів, правозахисників і лідерів думок, біля будівлі Шевченківського райсуду Києва відбулися мітинги.
Коли ж та справа почала розсипатися, прокуратура відкрила проти Стерненка кримінальну справу п’ятирічної давності за статтею про викрадення проросійськи налаштованого депутата місцевої ради Сергія Щербича та його примушування до відставки.
Цю справу суд розглядав з нехарактерною для нього швидкістю. Докази були суперечливими, а суддя Віктор Попревич – небезстороннім, бо раніше публічно висловлював прокомуністичні переконання. ГРД визнала його невідповідність критеріям доброчесності та професійної етики.
За статтею про розбій (нібито заволодіння 300 грн, що становило приблизно 11 доларів, і двома SIM-картами Щербича) Стерненко був засуджений до 7 років і 3 місяців позбавлення волі. За обвинуваченням у викраденні людини минув термін давності.
Вирок наразився на суспільний резонанс. На мітинг перед Офісом президента вийшли десять тисяч. Згодом суди вищих інстанцій скасували це рішення, але до того Стерненко провів кілька тижнів у в’язниці.
В іншій справі підозру у вбивстві журналіста Павла Шеремета оголосили ветерану російсько-української війни, музиканту Андрію Антоненку. Разом із двома іншими особами він був звинувачений у виготовленні вибухового пристрою та закладенні його в автомобіль жертви.
Усіх трьох фактично назвали винними під час прес-конференції за участю міністра внутрішніх справ Авакова, тодішнього генпрокурора Рябошапки та президента Зеленського.
Попри сумнівність доказів і непереконливість висновків експертів – імовірний убивця на відео значно нижчий за Антоненка – судді неодноразово задовольняли клопотання прокуратури про продовження терміну тримання під вартою підозрюваного.
Зрештою, у травні 2021-го, коли прокуратура раптом перестала чинити опір закликам до більш м’якого підходу, Антоненка перевели під домашній арешт – після 505 днів ув’язнення.
Постер на підтримку політв’язнів
Добре відомі громадськості справи Стерненка та Антоненка – лише два приклади суперечливих рішень судів і правоохоронних органів та водночас прояви неправомірного впливу політиків, олігархів та інших агентів на систему правосуддя, що спричинили несправедливі страждання.
Понад 100 осіб, скажімо, були свавільно засуджені до довічного ув’язнення за радянським Кримінально-процесуальним кодексом 1960 року, що діяв донедавна. Багато з них залишаються ув’язненими за злочини, яких не вчиняли. Механізму перегляду їхніх справ за сучасним кримінально-процесуальним законодавством не існує.
Окрім вагомих порушень прав неправомірно звинувачених подібні ексцеси зумовлюють поширення атмосфери несправедливості та незахищеності, а також недовіри до державних інституцій. Так поглинення елітою підживлює насильство в суспільстві.
Активні громадяни, які за інших обставин могли б спрямувати свою енергію на перетворення країни, мусять натомість протистояти несправедливості та судовим переслідуванням.
Тим часом Росія продовжує збройну агресію проти України. Злочини, скоєні ворогом у ході війни, зокрема в Бучі та на інших окупованих територіях, вимагають належного покарання. Та чи спроможна виконати це завдання судова система, котрій не довіряють 79% населення?
= = =
У підготовці публікації взяв участь кандидат історичних наук Ігор Гавриленко.
- Бюджет-2025 прийнятий, але це не точно. Любов Шпак 18:55
- Час затягувати паски Андрій Павловський 17:27
- Строк нарахування 3% річних від суми позики Євген Морозов 13:52
- Судовий захист при звернені стягнення на предмет іпотеки, якщо таке майно не відчужено Євген Морозов вчора о 13:02
- Система обліку немайнової шкоди: коли держава намагається залікувати невидимі рани війни Світлана Приймак вчора о 11:36
- Чому енергетичні та газові гіганти обирають Нідерланди чи Швейцарію для бізнесу Ростислав Никітенко вчора о 08:47
- 1000+ днів війни: чи достатньо покарати агрессора правовими засобами?! Дмитро Зенкін 21.11.2024 21:35
- Горизонтальний моніторинг як сучасний метод податкового контролю Юлія Мороз 21.11.2024 13:36
- Ієрархія протилежних правових висновків суду касаційної інстанції Євген Морозов 21.11.2024 12:39
- Чужий серед своїх: право голосу і місце в політиці іноземців у ЄС Дмитро Зенкін 20.11.2024 21:35
- Сталий розвиток рибного господарства: нові можливості для інвестицій в Україні Артем Чорноморов 20.11.2024 15:59
- Кремль тисне на рубильник Євген Магда 20.11.2024 15:55
- Судова реформа в контексті вимог ЄС: очищення від суддів-корупціонерів Світлана Приймак 20.11.2024 13:47
- Як автоматизувати процеси в бізнесі для швидкого зростання Даніелла Шихабутдінова 20.11.2024 13:20
- COP29 та План Перемоги. Як нашу стратегію зробити глобальною? Ксенія Оринчак 20.11.2024 11:17
-
Що вигідно банку – невигідно клієнту. Які наслідки відмови Monobank від Mastercard
Фінанси 26874
-
Мінекономіки пояснило, як отримати 1000 грн єПідтримки, і порадило задонатити їх на ЗСУ
Фінанси 16441
-
В Україні збанкротував ще один страховик
Бізнес 9755
-
Курс євро впав на 47 копійок: Який курс долара НБУ зафіксував на понеділок
Фінанси 9736
-
Селена Гомес, Демі Мур та Єва Лонгорія: найкращі образи найуспішніших жінок Голлівуду – фото
Життя 9300