У цій статті я розберу, як працює цей механізм, які в нього зуби, де його слабкі місця і як зробити, щоб він не просто гарчав, а кусав.
Утвердження фінальної версії статуту Спеціального трибуналу щодо злочину агресії Росії проти України — це не просто ще один пункт у стрічці новин. Це перехід світового правопорядку з площини наївної віри до механізму справедливості. Це юридична відповідь людства на питання, чи можна безкарно спустошити суверенну країну в центрі Європи у XXI столітті.
Я адвокат, який може стверджувати, що бачив усе: від заплутаних судових баталій до цинічних спроб уникнути відповідальності. Але є справи, які змінюють правила гри, де закон стає не просто папером, а мечем, що рубає вузли несправедливості. Спеціальний трибунал щодо злочину агресії проти України, створений 25 червня 2025 року угодою між Радою Європи та Україною, – це саме той меч. Без рожевих окулярів, без прикрас – тільки факти, логіка і правда.
Без права на помилку: чому трибунал – це історичний удар
24 лютого 2022 року Росія не просто кинула виклик Україні – вона плюнула в обличчя міжнародному праву. Злочин агресії, визначений у Статуті трибуналу як планування, підготовка чи здійснення акту, що грубо порушує Статут ООН, – це не просто юридична категорія. Це тисячі смертей, зруйновані міста, вирвані з корінням життя. Трибунал створений, щоб назвати винних поіменно і змусити їх відповісти. Як адвокат, я знаю: безкарність – це отрута, яка роз’їдає суспільство. Трибунал – це антидот, але чи вистачить йому сили, щоб спрацювати?
Юрисдикція: хто в прицілі
Статут трибуналу чіткий, як постріл: він судить тих, хто мав реальну владу – політичних і військових босів, які планували чи віддавали накази. Не солдатів, а тих, хто тримав у руках кермо. Жодна посада – президент, прем’єр чи генерал – не дає індульгенції. Навіть амністія, дарована деінде, тут не спрацює. Це принцип, який я поважаю: закон не кланяється титулам.Але є заковика. Якщо обвинувачений – чинний глава держави, уряду чи міністр закордонних справ, трибунал призупиняє справу, доки той не залишить посаду або не буде знято імунітет. Це логічно з точки зору дипломатії, але, чорт забирай, це може стати лазівкою для затягування. Як адвокат, я бачу тут ризик: час грає на руку винним, а жертви чекають справедливості роками.
Закон, що не гнеться
Статут трибуналу – це не просто текст, а юридична машина, яка працює на кількох рівнях. У першу чергу – це власні норми і правила процедури та доказування. Якщо їх недостатньо, трибунал звертається до міжнародних договорів, звичаєвого права чи навіть українського кримінального законодавства. Це гнучкість, яка дозволяє не загрузнути в формальностях. Статут посилається на резолюцію ООН 3314 (XXIX) від 1974 року та інші документи, що стосуються України, називаючи агресію не просто злочином, а війною агресії – найтяжчим порушенням.Як юрист, я ціную цей підхід. Закон має бути живим, здатним адаптуватися до реальності. Але реальність – це не лише тексти, а й люди, які їх застосовують. Чи зможуть судді, прокурори та інші гравці витримати тиск? Бо тиск буде – і політичний, і фінансовий.
Удар по безкарності: структура, що не підлягає компромісам
Перше, що впадає в око в новій редакції Статуту Трибуналу — це цілковите ігнорування концепції персональних імунітетів. Те, що раніше зупиняло правосуддя — статуси, портфелі, дипломатичні регалії — тепер більше не є щитом. Президент, прем'єр-міністр чи міністр закордонних справ РФ можуть стати фігурантами обвинувачення не після того, як закінчиться війна, а відразу після втрати посади.
Це — злам. Статус голови держави більше не дорівнює індульгенції.
У міжнародній практиці таке рішення — рідкісне. Міжнародний кримінальний суд, який діє за Римським статутом, має свої обмеження — саме тому він поки не здатен розглядати злочин агресії без рішення Радбезу ООН. Росія ж — постійний член із правом вето. Цей тупик і став поштовхом для створення нової інституції. Статус незалежного міжнародного трибуналу — це не просто юридичний трюк. Це — обхід заблокованого шлюзу справедливості.
Імунітет — не бронежилет: прецеденти минулого
Мені відомо, як міжнародне право рідко дозволяло собі ставити під сумнів імунітети глав держав. Проте винятки були. Суд над Чарльзом Тейлором, колишнім президентом Ліберії, який попри свій статус був екстрадований і засуджений за злочини проти людяності Спеціальним судом по Сьєрра-Леоне, став доказом, що імунітет — не бронежилет. Тейлор був президентом, коли розпочалося розслідування. Але був лише громадянином, коли трибунал виніс вирок.
Спецтрибунал щодо злочину агресії Росії вбудовує цей підхід у свій фундамент.
Від імені всього людства: універсальність юрисдикції
Ще один принциповий аспект — міжнародна правосуб’єктність трибуналу. Це не національний суд. Не гібридна структура, створена угодою між кількома країнами. Це — окрема інституція міжнародного права, яка не залежить від волі окремої держави, зокрема — не підпорядкована Україні.
Юридично це означає, що вироки трибуналу не лише мають міжнародне визнання, а й стають офіційною позицією міжнародної спільноти щодо того, хто й коли розв’язав війну. Навіть якщо обвинувачені фізично перебуватимуть за межами юрисдикції, сам факт обвинувального акту — це вже вирок в очах історії, дипломатії, архівів, підручників, підписаних меморандумів.
Це такий собі Нюрнберг без капітуляції.
Машина правосуддя: як усе влаштовано
Трибунал – це не один суддя з молотком, а складна структура: палати, офіс прокурора і реєстр. Палати включають досудового суддю, судову палату з трьох суддів і апеляційну з п’яти. Судді обираються за жорсткими критеріями: бездоганна репутація, досвід у кримінальному та міжнародному праві, незалежність. Жодні два судді не можуть бути з однієї країни, а склад має відображати географічну та гендерну різноманітність. Це не просто політична коректність – це гарантія, що трибунал не стане чиїмось маріонеткою.
Офіс прокурора – це мозок операції. Прокурор, якого обирають за рекомендацією незалежної консультативної групи, має бути не лише профі, а й стійким, як скеля. Він розслідує, збирає докази, готує обвинувачення. Реєстр забезпечує адміністративну підтримку, захист свідків і жертв, а також права обвинувачених через окремий підрозділ захисту. Все виглядає як добре налагоджений механізм, але я знаю: диявол криється в деталях. Бюрократія, брак грошей чи політичні ігри можуть усе зіпсувати.
Право на бій: захист і справедливість
Статут трибуналу – це не лише про покарання, а й про права. Обвинувачені мають презумпцію невинуватості, право на справедливий суд, адвоката, перекладача. Принцип ne bis in idem захищає від повторного судового переслідування за той самий злочин, якщо попередній процес не був фіктивним. Це залізобетонні гарантії, які я, як адвокат, поважаю.
Жертви і свідки – не менш важливі. Статут створює підрозділ для їхнього захисту: від охоронних заходів до психологічної підтримки і навіть переселення. Це критично, бо свідчити проти можновладців – це як підписати собі вирок у деяких країнах. Але чи вистачить трибуналу ресурсів, щоб захистити всіх? І чи не стане захист свідків формальністю, коли справа дійде до реальних загроз?
Час «після»: чи можливо заочне правосуддя?
У Статуті не передбачено негайного заочного засудження лідерів РФ, які ще при владі. Це важлива межа — Трибунал не йде шляхом політичного популізму. Але він залишає двері відчиненими. Як тільки втрачається посада — відкривається шлях до суду. Це означає, що політична стабільність агресора — лише тимчасовий заслон від обвинувального акту. Його не вічність рятує, а тільки час. І час, як ми знаємо, завжди спливає.
Така позиція — юридично виважена. Вона не підриває легітимність суду, не створює простору для апеляцій про «переслідування чинного глави держави», і водночас не дає уникнути вироку назавжди.
Докази як зброя: особливості процесу
Те, що Трибунал матиме змогу самостійно розслідувати, а не спиратися виключно на матеріали інших інституцій — критично важливо. Це не лише питання довіри, а й якості доказів.
На відміну від гібридних судів, де розслідування часто проводять національні органи, Спецтрибунал створить власний офіс прокурора. Це гарантує незалежність процесу — і контроль за якістю доказової бази. У справі злочину агресії важливі не лише факти вторгнення, а й політичні рішення, накази, стенограми засідань, протоколи генералів. А отже — критично важливий рівень доступу до джерел інформації, свідків, а також міжнародна співпраця з розвідками союзних країн.
Хибна надія на амнезію
Коли я дивлюся на те, як Трибунал прописує свою місію, я розумію: його не злякати часом. У міжнародному праві строки давності не застосовуються до злочину агресії. Вони не стираються з часом, як не стирається біль у тих, хто втрачав близьких під завалами багатоповерхівок чи в окопах навколо Авдіївки.
Ті, хто сьогодні вважає, що час усе покриє туманом, як це не раз бувало в історії, глибоко помиляються. Світ, який колись не помітив Голодомору, не розумів Бучі, тепер навчений. І створення Трибуналу — прямий доказ того, що урок вивчено.
Проблеми на горизонті: що може піти не так
Трибунал – це крок до справедливості, але дорога до неї встелена шипами. Перше: його юрисдикція обмежена злочином агресії. Воєнні злочини чи злочини проти людяності – це до Міжнародного кримінального суду. Це може розпорошити зусилля і залишити прогалини. Друге: міжнародна співпраця. Статут передбачає механізми взаємодії з державами, але що, якщо ключові гравці відмовляться допомагати? І третє: виконання вироків. Якщо винні залишаться на волі, а вироки – на папері, трибунал ризикує стати пустим звуком.
Як змусити трибунал працювати
Щоб трибунал не став черговим бюрократичним монстром, потрібні конкретні кроки. Перше – залізна фінансова підтримка. Без грошей усе зупиниться. Друге – тісна координація з МКС та іншими міжнародними органами, щоб уникнути дублювання і плутанини. Третє – прозорість. Люди мають бачити, що трибунал працює, а не ховається за зачиненими дверима. І нарешті, потрібна політична воля. Без неї навіть найкращий механізм залишиться музейним експонатом.
Попереду — питання екстрадиції, арештів, визнання юрисдикції окремими державами. Але фундамент закладено. Тепер світ не може вдати, що не знає, хто напав. Не може прикритися юридичною казуїстикою. Обвинувальні акти Трибуналу стануть офіційною правовою відповіддю на запитання: хто є винним у війні.
І в цій конструкції найбільша надія не в покаранні. А в тому, що нові агресори — у майбутньому — десять разів подумають, перш ніж натиснути на важіль війни. Бо знатимуть: Трибунал чекає.
Я адвокат, який вірить у закон, але не сліпо. Спеціальний трибунал – це не просто суд, це шанс показати, що агресія має ціну. Це голос для тих, хто втратив усе, і кулак для тих, хто думав, що уникне відповідальності. Але щоб він запрацював, потрібні не лише статті Статуту, а й мужність, ресурси і воля.
Мене часто питають, навіщо всі ці трибунали, коли ракети ще в небі, а солдати ще в окопах. Але саме тому — що вони ще там — ми маємо будувати цей фундамент зараз. Бо кожна війна колись закінчується. І саме тоді світ спитає: хто дозволив?
Трибунал — це не лише про вироки. Це про те, щоб пам’ять мала юридичну силу.
І якщо ми справді хочемо збудувати світ, де агресія — злочин, а не метод політики, ми маємо говорити мовою права. Жорсткою. Холодною. Але чесною.
