Авторські блоги та коментарі до них відображають виключно точку зору їхніх авторів. Редакція ЛІГА.net може не поділяти думку авторів блогів.
29.11.2018 16:20

Правове регулювання насилля у сім’ї в контексті останніх змін до КК України

Адвокат, к.ю.н., начальник юридичного департаменту ТОВ "Авіста Капітал"

Згідно з Конституцією України та визнаними Україною міжнародними правовими договорами держава має зобов’язання перед інститутом сім’ї щодо її розвитку та захисту.

Відповідно до статті 16 Загальної декларації прав людини сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Статтею 23 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначено, що сім’я, як союз чоловіка й жінки, є природним і основним осередком суспільства та має право на захист з боку суспільства і держави. Згідно зі статтею 51 Конституції України сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

6 грудня 2017 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству над жінками та домашнього насильства і боротьбу з цими явищами», однак зміни вступлять в силу лише 1 січня 2019, окрім норми про обтяжуючі обставини, яка вступила в дію з 11 січня 2018 року.

Тож варто зупинитися на нормах КК України, де змін та доповнень зазнали статті як Загальної, так і Особливої частин.

По-перше, законом введено пункт 6-1 до статті 67, відповідно до якого при призначенні покарання обставиною, які його обтяжують, визнається вчинення злочину щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах. Істотним недоліком вказаної норми є те, що законодавчо не визначено поняття «близькі відносини», що на практиці під час застосування інституту призначення покарання викликатиме не одностайність у судових рішеннях.

По-друге, Загальну частину КК України доповнено розділом ХІІІ-1 «Обмежувальні заходи», зокрема статтею 91-1 передбачено, що в інтересах потерпілого від злочину, пов’язаного з домашнім насильством, одночасно з призначенням покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, або звільненням з підстав, передбачених цим Кодексом, від кримінальної відповідальності чи покарання, суд може застосувати до особи, яка вчинила домашнє насильство, один або декілька обмежувальних заходів, відповідно до якого (яких) на засудженого можуть бути покладені такі обов’язки:

1) заборона перебувати в місці спільного проживання з особою, яка постраждала від домашнього насильства;

2) обмеження спілкування з дитиною у разі, якщо домашнє насильство вчинено стосовно дитини або у її присутності;

3) заборона наближатися на визначену відстань до місця, де особа, яка постраждала від домашнього насильства, може постійно чи тимчасово проживати, тимчасово чи систематично перебувати у зв’язку з роботою, навчанням, лікуванням чи з інших причин;

4) заборона листування, телефонних переговорів з особою, яка постраждала від домашнього насильства, інших контактів через засоби зв’язку чи електронних комунікацій особисто або через третіх осіб;

5) направлення для проходження програми для кривдників або пробаційної програми.

Заходи, передбачені частиною першою цієї статті, застосовуються до особи, яка на момент вчинення домашнього насильства досягла 18-річного віку. Заходи, передбачені частиною першою цієї статті, можуть застосовуватися на строк від одного до трьох місяців і за потреби можуть бути продовжені на визначений судом строк, але не більше як на 12 місяців. Контроль за поведінкою засуджених, до яких застосовано обмежувальні заходи, здійснює орган пробації за місцем проживання засудженого, а в разі вчинення злочину військовослужбовцем – командир військової частини.

У разі невиконання обмежувальних заходів статтею 390-1 суб’єкта злочину можна буде притягнути до кримінальної відповідальності на підставі статті 390-1 КК України: умисне невиконання обмежувальних заходів, передбачених статтею 91-1 КК України, або умисне невиконання обмежувальних приписів, або умисне ухилення від проходження програми для кривдників особою, щодо якої такі заходи застосовані судом, – караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до двох років.

Виникає ряд питань щодо механізму контролю за поведінкою засуджених, його процесуальний характер, які повноваження матимуть органи пробації чи командири військових частин щодо цього тощо.

По-третє, насильство в сім’ї відтепер криміналізоване. Відповідно до нової статті 126-1 домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи, – карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до двох років.

Відповідно до статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Тому у контексті цієї норми виникає питання розмежування насильства в сім’ї, що охоплюється статтею 126-1 КК України та статтею 173-2 КУпАП, оскільки у цьому випадку виникає конкуренція норм. Проаналізувавши вище вказані статті, можна виокремити певне правило кваліфікації діяння: якщо насильство не спричинило тілесних ушкоджень, то кривдник буде нести адміністративну, а не кримінальну відповідальність, та не одностайності у кваліфікації не уникнути.

Варто зазначити й те, що не уникнути й помилкової кваліфікації діяння не як домашнього насильства, а відповідно до диспозицій однорідних злочинів, передбачених розділом ІІ та іншими розділами Особливої частини КК України, наприклад, тілесні ушкодження (ст. 121, 122, 125) «Побої і мордування» (ст. 126), «Погроза вбивством» (ст. 129) тощо. І знову безліч питань щодо категорії «близькі відносини».

По-четверте, ще однією новелою закону є криміналізація такого діяння, як примушування до шлюбу. Відповідно до ст. 152-1 КК України примушування особи до вступу в шлюб або до продовження примусово укладеного шлюбу, або до вступу у співжиття без укладання шлюбу, або до продовження такого співжиття, або спонукання з цією метою особи до переміщення на територію іншої держави, ніж та, в якій вона проживає, – караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або щодо особи, яка не досягла шлюбного віку згідно із законодавством, або щодо двох чи більше осіб, – караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк

Про доцільність криміналізації цього діяння в нашій державі з романо-германською правовою системою говорити досить складно, адже не існує статистичного базису, що її б підтверджував. До того ж, таке діяння більш характерне для країн Сходу (переважно мусульманських) і нібито в силу міграційних процесів у світі криміналізація цього діяння є цілком виправданою. Однак не без сумніву, оскільки сам по собі примус до шлюбу без настання небезпечних наслідків не тягне на те, щоб вважатися злочином.

По-п’яте, зазнали змін і диспозиції статей 152 та 153 КК України. Відповідно до нового закону замість «насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом» вводиться термін «сексуальне насильство». Зґвалтування і сексуальне насильство відрізнятимуться за ознакою «проникнення або не проникнення в тіло іншої людини». Виникає питання чому саме ця ознака обрана для розмежування цих двох злочинів. До того ж законодавець пом’якшує відповідальність за зґвалтування неповнолітніх – нижня межа санкції у вигляді позбавлення волі вже не 10 років, а 8.

Внесені зміни до статей 152 та 153 стосуються й їх кваліфікуючих ознак. Наприклад, частина 2 статті 153 наразі має таку конструкцію: «Зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153-155 цього Кодексу, або вчинення таких діянь щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, або щодо особи у зв’язку з виконанням цією особою службового, професійного чи громадського обов’язку, або щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, – карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років». Вважаємо, що не є правильним в контексті насильства в сім’ї змінювати конструкції тих статей, що стосуються більш широкого кола осіб. До того ж злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи є одними із небагатьох видів суспільно небезпечних діянь щодо яких за десятиліття вироблено величезний масив практики, що має сталий характер, а внесення відповідних змін поставить перед судом досить багато запитань.

Особливої уваги заслуговує примітка до статті 152: «Згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин». Який сенс вкладено в дефініцію «супутні обставини»? Чи можна, враховуючи вказані обставини, визнати недобровільною згодою результат «вільного волевиявлення»? В якій формі повинно відбуватися «волевиявлення»? Незрозуміло.

Таким чином, можна зробити висновок, що не всі нововведення законодавця є доцільними та обґрунтованими (наприклад, зниження нижньої межі у санкції щодо зґвалтування неповнолітніх), а до того ж мають ряд суперечностей. 

Відправити:
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишею і натисніть Ctrl+Enter.
Останні записи