Компенсація громадянам України з боку країни-агресора
Світовий правовий порядок, значною мірою сформований після Другої світової війни, внаслідок Третьої світової війни остаточно зруйнований.
Безперечно, цей процес руйнації міжнародного правоустрою, який виник після 1945 року і був розбудований переможцями Другої світової війні на основі протиборства та співіснування двох систем – капіталістичної та комуністичної – відбувався протягом декількох десятиліть, і вже давно не відповідав реаліям. Навіть сам факт, що лише 5 країн є постійними членами Ради Безпеки ООН, з правом вето, виглядає повним анахронізмом. Особливо це стає очевидним, коли дивишся на присутність серед них РФ – країни, яка взагалі з доволі спірних міркувань, всупереч Статуту ООН, там знаходиться.
Єдиний аргумент — наявність в неї другого за розміром потенціалу ядерної зброї. В усьому іншому — це середня за економічним потенціалом країна Третього світу, з деградуючою економікою та зі зростаючою депопуляцією.
При цьому, Рада Безпеки ООН фактично ні на що не впливає. Все залежить від того, в якій мірі ті чи інші країни готові визнавати, доволі ритуально, необхідність ухвалення цим органом консенсусного рішення.
Цей орган, як і в цілому ООН, протягом багатьох десятиліть не могли запобігати збройним конфліктам в світі. Більш того, рішення про їхнє силове припинення, чи навпаки — ініціювання, відбувалось за бажанням, чи, якщо хочете, політичної волі однієї чи групи країн.
Але головне — попри публічне проголошення людського життя найбільшою цінністю, свободи людей та їхнього вільного вибору способу життя, ця цінність та це право, по великому рахунку, протягом всіх повоєнних десятиліть нічого не вартували. Більш того, навіть якщо хтось з державних діячів був покараний за масове вбивство людей, порушення їхнього права на свободу, то про компенсацію за їхнє вбивство, насилля та знущання над ними, мови не йшлося.
Життя безцінне, тому за його позбавлення нічого платити нікому не доводилось.
За, мабуть, фактично єдиним прикладом, про який згадаю трохи згодом.
Парадокс у тому, що у системі міжнародного правопорядку існують процедури відшкодування знищеного збройними конфліктами майна, але за вбивство, каліцтво, зґвалтування та знущання над людьми нічого платити жодній державі не доводилось.
Очевидно, що однієї з фундаментальних змін, яка має бути сформована після Третьої світової війни — це обов'язкова, безумовна виплата компенсації за порушення права на життя, якщо таке сталось внаслідок збройної агресії держав проти інших держав.
Так, життя безцінне. Але за насильницьке вбивство, зґвалтування, знущання над людською гідністю державу, з вини якої це сталося, потрібно змусити платити.
Це має стати нормою, якої зобов'язані дотримуватися всі держави світу.
Ніхто не повинен отримати індульгенцію на порушення права людини на життя, на гідне ставлення до них.
Також жодна держава не повинна допомагати уникати будь-якій іншій державі матеріальної відповідальності за порушення права людини на життя, на гідне ставлення до них.
Ось чому дуже важливо, щоби українська влада зробила все, щоби скрупульозно, з бухгалтерською точністю були задокументовані всі факти вбивств, ґвалтувань, знущань та страждань українських громадян внаслідок зовнішньої збройної агресії.
Українська держава від імені українських громадян повинна подати позови до країни-агресора у міжнародних судах, в яких має вимагати виплату компенсації за порушення їхніх фундаментальних прав, передбачених Загальною декларацією прав людини.
Так, життя безцінне, але за кожного вбитого, внаслідок зовнішньої збройної агресії, країна-агресор повинна заплатити, умовно, 2-3 млн доларів США. За дії, які призвели до інвалідності третьої групи — 500 тис доларів США, другої — один мільйон доларів США, першої — 1,5 мільйона доларів США. При цьому, додатково має бути компенсовані всі заходи з лікування таких осіб з інвалідністю. За кожну вбиту чи постраждалу людину, яка не досягла 18, а може і 21 року, компенсація має бути удвічі, а можливо і втричі, більше.
По кожному задокументованому факту зґвалтування, знущань над українськими громадянами має бути сплачена компенсація постраждалим особам у розмірі сотень тисяч доларів.
Також всім громадянам України додатково має бути виплачена компенсація у розмірі 15-20 тисяч доларів США країною-агресором за сам факт страждань, які виникли внаслідок зовнішньої збройної агресії.
До речі, виставлення подібного позову може сприяти поверненню в Україну незаконно вивезених дітей. Бо документальне підтвердження їхнього народження в Україні та подальше зникнення після початку збройної агресії має розцінюватись як їхнє вбивство. Коли виникне обов'язок сплатити за них додаткові сотні мільярдів доларів, у російських можновладців виникне бажання всіх їх добровільно повернути в Україну.
Всі ці позови мають стосуватись усіх осіб, які станом на 20.02.2014 року були в Україні. Тобто, з часу визнаної самою РФ дати окупації Криму. Дати, яку можна вважати датою початку зовнішньої збройної агресії РФ проти України.
Багато хто може розцінити написане, як мрійництво, яке не можна буде реалізувати, бо немає відповідних міжнародних процедур та прецеденту.
Але, по-перше, коли ще у 1942 році правники почали готувати обґрунтування майбутнього притягнення лідерів нацистської Німеччини за факт геноциду єврейського народу, це теж вважалось чимось нереальним для реалізації. Нічого подібного в міжнародній практиці до того не було.
По-друге, певним прикладом прецеденту компенсації за навмисне масове вбивство громадян одних держав іншою можна вважати історію “з терактом, у результаті якого 21 грудня 1988 року над шотландським містом Локербі був підірваний літак Boeing 747-121 авіакомпанії PanAm, що прямував рейсом №103 за маршрутом Франкфурт-на-Майні - Лондон - Нью-Йорк - Детройт.
Від вибуху у загальній кількості загинуло 270 людей, серед них пасажири, екіпаж і мешканці міста на місці падіння літака.
Після тривалого слідства були висунуті звинувачення у скоєнні цього злочину проти працівників лівійських спецслужб. За результатами судового рішення Лівія погодилася виплатити компенсацію родичам постраждалих.
Режим Каддафі визнав свою відповідальність в організації вибуху над Локербі, однак погодився виплатити компенсацію постраждалим у розмірі 10 мільйонів доларів для кожної родини тільки після зняття санкцій проти Лівії” (інформація з Вікіпедії).
Як бачимо, визнання судом свідомого факту вбивства громадян призвело до того, що режим Каддафі згодом під тиском санкцій погодився виплатити дуже значну компенсацію родинам загиблих внаслідок теракту.
Тому, якщо, у першу чергу, демократичні країни світу зберігатимуть максимально жорсткий санкційний режим по відношенню до РФ до часу визнання нею рішень міжнародних судів, у тому числі в частині готовності виплатити компенсацію за порушення прав українських громадян, передбачених Загальною декларацією прав людини, тоді це стане можливим.
Але щоби досягти подібного результату, вже зараз українські правники, із залученням міжнародно визнаних юристів та адвокатів, повинні почати готувати правове обґрунтування для відповідних позовів у міжнародних судах до країни-агресору.
Отже, РФ зобов'язана заплатити за все і за всіх!
Тільки, коли з'явиться потужний прецедент та юридична практика позовів за скоєння зовнішньої агресії, тоді ми побачимо справді фундаментальні зміни світового правового порядку і визнання норм Загальної декларації прав людини основоположним документом міжнародного права, а не просто пустою декларацією, яку можна безкарно порушити на основі права сильного.
P.S.
Прохання не тільки лайкати, але і поширювати цей пост.
