Зеленський – Імператор Галактичної Імперії або що стоїть за звільненнями чиновників?

«Під час війни не можна говорити погано про своїх. Ніколи», – каже хороший* російський актор Сергій Бодров. Наївний мемасик став консенсусом в Україні на час війни – не можна критикувати Президента та його рішення, навіть якщо ці рішення порушують українське законодавство.

Усе почалось із голосних кадрових рішень – усунення голови СБУ Івана Баканова та відсторонення Генеральної прокурорки Ірини Венедиктової. У неділю вночі. Причини розмиті – нібито інфільтрація колаборантів в силові структури. Можливо, це справді так, але ж таке рішення потребує аналізу, висновків та громадської дискусії. Хоча б тільки тому, що згідно із законом Президент може звільнити Генпрокурора лише за згодою Верховної Ради, тобто після широкого обговорення у Парламенті.

Влада, не давши розгорнутих відповідей, гнала далі – забрала громадянство у Геннадія Корбана (хоча Конституцією України та Законом «Про громадянство України» передбачено принцип неможливості позбавлення громадянства у громадянина України) і, як пише TheWashington Post, почала конфліктувати з регіональними лідерами, намагаючись обмежити повноваження мерів. 

Відсутність логічних та обґрунтованих відповідей та уникнення дискусії породжує запитання. А можливо, пан Зеленський просто розпочав підготовку до президентських виборів і усуває супротивників та популярних політиків? А що? Війна – саме час, щоб, порушуючи закони, домогтися політичних цілей і посилити позиції на владному Олімпі. Тим більше ознаки узурпації влади та тенденція до авторитарної вертикалі влади у Володимира Олександровича помічені давно. Після спецоперації "Усунення та відсторонення" весь силовий блок країни опинився під прямим контролем Офісу Президента. При цьому складається враження, що Володимиру Зеленському та його слугам можна гратися в політику під час війни, а українцям заборонено ставити незручні питання – війна ж бо.  

Наш Президент любить звільняти й не вперше одноосібно ухвалює рішення про відставки чиновників або прибирає неугодних. Щойно вступивши на посаду, Володимир Олександрович другим же указом звільнив Віктора Муженка з посади начальника Генерального штабу та Головнокомандувача ЗСУ, розігнав Верховну раду, «вигнав чорта» з міської ради Борисполя, прогнав партнера по партії Дмитра Разумкова – список можна продовжувати. Симптоматично, що більшість таких рішень – незаконні. Не зважаючи на обіцянку «піти з посади, якщо порушузакон», Президент діє «за щучим велінням, за моїм хотінням», а не за буквою закону.

Причини відставок незрозумілі. Але здається, щойно політик чи чиновник починає набирати популярність і вплив, та не демонструє лояльність, як Президент бачить у ньому загрозу й усуває. Втілення авторитаризму. 

Чи були Іван Баканов та Венедиктова популярними? І так, і ні. Чи був Геннадій Корбан замішаний в інтригах? А хто у цій країні не замішаний в них?

Втім, пан Зеленський та його слуги не лише позбавляються впливових і не лояльних, а й готові «добивати» тих, хто впав з владного Олімпу, сатирою та хамством. Тільки через те, що колись перейшли дорогу йому чи його друзям, наприклад, олігарху Ігорю Коломойському. Полум'яний, у прямому значенні слова, приклад – пісня про Гонтарєву"Горіла хата, палала”, яку виконав "Вечірній квартал”, глузуючи зі смуги невдач колишньої голови НБУ Валерії Гонтарєвої, яка розгребла авгієві стайні української банківської системи. Або хамовитий тролінг першої заступниці Міністра охорони здоров'я Уляни Супрун, на яку повісили бирку «доктор Смерть».

Що робили й роблять українці, коли Президент, порушуючи закони, без пояснень, усуває чиновників чи популярних політиків? Мовчать, обурюються у Фейсбуці або, як раніше, сміються на концертах «95 кварталу». Сміються не розуміючи, що ржуть над собою, як в тому анекдоті – «Ти в курсі, але не в долі». Діє правило – хліба та видовищ.

Латиноамериканські диктатори 20-го століття жили під гаслом: «Для друзів – амністії, для моїх ворогів – весь тягар закону». Якщо раніше команда Президента не толерувала критику, то що буде після очевидної перемоги України у війні? Вони візьмуть за основу тезу – переможців не судять. І тоді Зеленський стане Дартом Сідіусом, Імператором Галактичної Імперії Україна?

Чи цього хочуть українці? З початком повномасштабного вторгнення Росії до України соціологічні дослідження демонструють одностайність підтримки пана Зеленського українцями. У грудні 2020 року, за даними Gradus, лише 30% респондентів емоційно ставилися до Президента, як до партнера — шанували, довіряли, відчували його надійність. Сьогодні таких близько половини громадян. 

Громадяни України сприймають владу, як рівного партнера, а от як сприймає владу український народ, ми можемо судити лише за непрямими доказами. Та це сприйняття далеко не партнерське.

Чи про авторитарну країну після перемоги мріють українці? Аж ніяк ні. «Душу й тіло ми положим за нашу свободу іпокажем, що ми, браття, козацького роду!», – співаємо ми у гімні. Козацька держава – осередок рівності та свободи – відродилася під впливом французької революції. В основі українського націоналізму – ідеали та ідеї свободи проти будь-якого тиску на свободи особистості – мовні, політичні чи економічні. 

У 1948 р. у зверненні «Хто такі бандерівці й за що вони борються» написано: «проти поневолення в будь-якій формі одного народу іншим. Ми за цілковите здійснення ідей вільних національних держав усіх народів світу… ми за знищення в Україні нового експлуататорського паразитичного класу – класу більшовицьких вельмож, що складається із заправ партії, МВС та МДБ, адміністрації, армії». 

Похвально, що за роки цілі не змінилися. Значить, громадяни тримають цілі у фокусі й рано чи пізно їх досягнуть. Чи через сміттєву люстрацію, чи через фізичне усунення, чи за допомогою судів. Правда для цього доведеться, мабуть, оббити стіни, підлогу і стелю залу суду шкурами продажних суддівських шкур.

Народ, щоб залишитися в майбутньому, змушений буде перетворюватися на націю, брати відповідальність за політику, взаємодіяти та контролювати владу, ставативладою. «Гуртом легше і батька бити», як каже народна мудрість. Інструкції щодо побиття баті, патерналістичноголевіафана української держави можна розбити на два рівні.

На першому – кожен із нас має стати відповідальним громадянином – чітко визначитися з економічною, а не ідеологічною моделлю розвитку країни та регіону. Активно брати участь у виборах, як виборець чи кандидат. Фінансувати незалежні медіа і прагнути працювати на себе, а не на дядька, будь то корпорація чи держава. Свобода особистості – це насамперед економічна свобода. 

Другий рівень – це планування та впровадження стратегії щодо збільшення політичного впливу у селі, регіоні, країні. За точним рецептом відправляю охочих до першої книги «Спогади» Нестора Махна, який докладно розповідає про захоплення влади у Гуляйполі винятково методами риторики, політики та ораторського мистецтва.

А завершити свою колонку я хочу реплікою Галини Старовойтової, російської політичної та громадської діячки, правозахисниці, застреленої у 1998 році КДБ у власному будинку: «Політиків треба міняти так само часто, як і пелюшки, а головне, з тієї самої причини…»

* - хороший тому, що мертвий