Стандарти доказування у справах про адміністративні правопорушення: аналіз практики

Огляд стандартів доказування в справах про адміністративні правопорушення через рішення судів та практику ЄСПЛ.

Доказування в справах про адміністративні правопорушення часто сприймається як технічна формальність: протокол складено, порушення зафіксовано – і цього начебто достатньо для притягнення особи до відповідальності. Однак практика показує, що саме якість доказів і стандарт їх оцінки визначають результат справи. Адміністративна відповідальність, хоч і вважається «легшою» порівняно з кримінальною, але все ж означає втручання держави у права людини, а отже потребує не меншої процесуальної чіткості. Судові рішення дедалі частіше підкреслюють: навіть у справах «невеликої ваги» доказ має бути належним, допустимим і достатнім, а будь-які сумніви тлумачаться на користь особи.

Це ставить перед юристами й судами важливе завдання – визначити, який саме стандарт доказування є доречним у справах про адміністративні правопорушення, як він співвідноситься з кримінальним чи цивільним процесами, і чи може бути універсальним для всіх категорій справ. Крізь призму судової практики ми бачимо, що формування цих стандартів відбувається поступово, через конкретні рішення, які задають орієнтири для правозастосування. І саме від того, наскільки послідовно та аргументовано суди вибудовують підхід до доказування, залежить не лише результат окремої справи, а й рівень правової культури та довіра суспільства до правосуддя.

Докази: нормативно-правовий аспект

Стаття 251 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначає, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Фактично, КУпАП затверджує, що доказами можуть бути будь-які фактичні дані, наводячи надалі приблизний, але не вичерпний, їх перелік. При цьому, на відміну від процесуальних кодексів, у КУпАП немає визначення щодо форми доказів, їх джерел, належності, достовірності чи інших аспектів. Наприклад, ст. 88 КПК України закріплює, що докази, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомості щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого є недопустимими на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Натомість подібних положень КУпАП не містить. Чи означає це, що на підтвердження вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення можуть використовуватися дані про вчинення цією особою тих чи інших адміністративних правопорушень?

Важливо, що згідно ст. 252 КУпАП орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю. Саме виходячи з цього положення важливою є призма судової практики та прецедентів ЄСПЛ щодо визначення стандартів доказування. Відомо, що КУпАП, прийнятий 1984 року, багато в чому поєднував тоді функцію судів з функцією обвинувачення. Натомість наразі поєднання таких функцій в одному органі порушує ст. 6 Європейської конвенції про права людини – право на справедливий суд. Зокрема, в рішеннях ЄСПЛ у справах «Малофєєва проти Росії» (2013, заява №36673/04) та «Карелін проти Росії» (2016, заява № 926/08) зазначено, що «суд не має права самостійно відшукувати докази на користь обвинувачення, оскільки це становитиме порушення права на захист». В рішенні ЄСПЛ у справі «Купріянов проти Кіпру» (2005, заява № 73797/01) зазначається: «Суміщення ролей заявника, свідка, прокурора і судді може, звичайно ж, викликати об’єктивно виправдані сумніви щодо відповідності провадження до встановленого принципу, відповідно до якого ніхто не може бути суддею у своїй власній справі, і, таким чином, щодо безсторонності суду».

Практичні аспекти доказування: судова практика

1. Стандарт «поза розумним сумнівом»

Важливим стандартом у сфері доказування однозначно є принцип «поза розумним сумнівом», сформований у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ireland v. the United Kingdom» від 1978 року та детальніше роз’яснений у справі «Коробов проти України» (2011, заява № 39598/03). Зокрема, у п. 65 рішення ЄСПЛ зазначив: «Доведення поза розумним сумнівом може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту». Цікаво, що в цьому рішенні ЄСПЛ наголосив на аспекті доказування, який не закріплено в жодному з процесуальних кодексів: докази повинні узгоджуватися між собою.

Окрім цього, ЄСПЛ наголошує, що «поза розумним сумнівом» має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій. У рішенні в справі «Кобець проти України» (2008, заява № 16437/04) ЄСПЛ ще раз підтвердив: «…доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість обвинуваченого доведено поза розумним сумнівом». У п. 282 рішення ЄСПЛ у справі «Авшар проти Туреччини» (2001, заява № 25657/94) суд додає: «У контексті оцінювання доказів як таких, що підтверджують факт поза розумним сумнівом, необхідно враховувати поведінку сторін під час отримання доказів».

Добрим прикладом посилання рішення ЄСПЛ є «свіжа» постанова Хмельницького міськрайонного суду Хмельницького області від 30.01.2026 р. у справі № 686/35999/25, де суд, пославшись на вищезгаданий висновок ЄСПЛ, зазначив у ході справи: «Справа надійшла до суду разом з диском відеозапису. При перегляді відеозапису в судовому засіданні встановлено, що наданий суду запис фіксації портативним відеореєстратором поліцейського факту вчинення ОСОБА_1 правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 130 КУпАП, не містить переконливих доказів наявності у діях особи складу адміністративного правопорушення, а саме факту керування транспортним засобом з явними ознаками наркотичного сп’яніння та відмови від проходження огляду на підтвердження чи спростування такого стану», закривши провадження на підставі п. 1 ст. 247 КУпАП – відсутність події і складу адміністративного правопорушення.

Або, наприклад, у постанові Київського апеляційного суду від 20.01.2020 р. у справі № 372/3538/19 суд зауважив факт порушення порядку складення протоколу про адміністративне правопорушення та порядку ознайомлення особи, що притягається до адміністративної відповідальності, з протоколом та, пославшись на рішення ЄСПЛ, визначив, що в такому випадку вина особи не є доведеною «поза розумним сумнівом», та закрив провадження за відсутністю події і складу правопорушення.

Важливою судовою доктриною, що відіграла роль у закріпленні стандарту «поза розумним сумнівом» є висновки Верховного Суду. Зокрема, у справі № 649/144/19 ВСУ зазначив: «Стандарт «поза розумним сумнівом» означає, що в достовірності факту (винуватості особи) не повинно залишитися розумних сумнівів і всі альтернативні можливості пояснення наданих доказів є надмірно малоймовірними». Водночас обов’язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи вказує на те, що аби визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення має пояснювати всі обставини, що стосуються події, яка є предметом судового розгляду. (Постанови ВСУ в справах № 377/219/20 від 05.10.2022 р.; № 733/1526/19 від 01.04.2025 р.; № 631/268/24 від 12.05.2025 р.; № 369/1391/19 від 19.06.2025 р.).

У справі № 555/2067/18 Верховний Суд зазначив, що «доведеною поза розумним сумнівом вважається та версія, яку було підтверджено належними і допустимими доказами». Така генеза дозволяє зробити висновок, що незважаючи на те, що оцінка доказів проводиться згідно з внутрішніми переконаннями суду, суд все одно повинен керуватися тим, чи є докази належними і допустимим, чи мають вони логічну послідовність і чи не порушено процедури збирання доказів, адже в такому разі, незважаючи на будь-які інші суб’єктивні чи об’єктивні фактори, що могли б вказувати на вину особи у вчиненні адміністративного правопорушення, такі докази повинні бути недопустимими, а провадження у справі – у разі відсутності інших доказів, що підтверджують вину особи – закрито у зв’язку з відсутністю події і складу правопорушення, адже недоведеність події і складу допустимими доказами означає відсутність такої події і складу.

На це, зокрема, вказує і Болехівській районний суд Івано-Франківської області у постанові від 27.01.2026 р. у справі № 339/217/25: «Стандарт доведення вини «поза розумним сумнівом» означає, що при доведенні винуватості особи не повинно залишатися жодного «розумного сумніву» в цьому, тоді як наявність такого «розумного сумніву» у винуватості особи є підставою для його виправдання».

У постанові Святошинського районного суду м. Києва від 01.08.2024 р. у справі № 759/15728/54 зазначається: «У справах про адміністративні правопорушення суддя при оцінці доказів повинен керуватися критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Стандарт доведення «поза розумним сумнівом» означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинене і обвинувачений є винним у вчиненні цього правопорушення. Наявність розумного сумніву щодо обґрунтованості звинувачення не дозволяє будь-якій неупередженій людині, яка міркує з належним розумом і сумлінням, визнати особу винною. Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону. Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих сторонами обвинувачення і захисту допустимих доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій».

2. Принцип «in dubio pro reo»

Стаття 62 Конституції України встановлює принцип презумпції невинуватості, який, зокрема, підкріплюється ст. 251 КУпАП, яка покладає обов’язок збирання доказів і, відповідно, доказування вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення на осіб, уповноважених на складання протоколу відповідно до ст. 255 КУпАП. З цього погляду цікавим є висновок Верховного Суду від 22.06.2023 р. у справі № 752/5417/19: «Факт складання поліцейським протоколу не вказує на фактичну вину особи в ДТП. Протокол є носієм доказової інформації, яка в подальшому може бути використана органом, який здійснює розгляд справи про адміністративне правопорушення з метою прийняття рішення щодо наявності або відсутності складу адміністративного правопорушення в діях особи. Протокол фіксує обставини та факти виявлених порушень законодавства та не є рішенням, що створює правові наслідки і не змінює стан суб’єктивних прав особи, оскільки таким рішенням є постанова, яка приймається на підставі протоколу». Додатково до цього висновку Велика Палата Верховного суду у п. 55 постанови від 22.01.2025 р. у справі № 335/6977/22 зазначає: «Оцінку доказів патрульний поліцейський повинен здійснити такою мірою, як це потрібно для визначення ймовірної особи, дії якої містять ознаки складу адміністративного правопорушення. Висновки поліцейського є вірогідними та не мають для суду заздалегідь визначеного значення. Дії особи, стосовно якої складено протокол про адміністративне правопорушення, ймовірно місять ознаки адміністративного правопорушення, але остаточні висновки, зокрема й про дійсно винну у правопорушенні особу, має зробити виключно суд».

Важливим у цьому контексті також є висновок Верховного Суду від 08.07.2020 р. у справі № 177/525/17, в якому наголошується, що «сам факт визнання особою вини у порушенні Правил дорожнього руху не є достатнім доказом правомірності рішення суб’єкта владних повноважень без наявності інших належних і допустимих доказів. Відповідач зобов’язаний довести правомірність винесеного ним рішення, і така відповідальність не знімається навіть у разі згоди особи з порушенням». Цей висновок Верховного Суду чітко окреслює фундаментальний принцип доказування: згода чи визнання вини особою не може підміняти собою належну доказову базу та бути єдиним доказом вини. Орган, на якого покладено обов’язок збирання доказів на користь вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення, завжди зобов’язаний підтвердити правомірність свого рішення допустимими доказами, інакше воно не витримує перевірки на законність та справедливість.

Конституційний Суд України зауважив, що «елементом принципу презумпції невинуватості є принцип «in dubio pro reo», згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на користь її невинуватості. Презумпція невинуватості особи передбачає, що обов`язок доведення вини особи покладається на державу (рішення КСУ від 26.02.2019 р. № 1-р/2019).

Такої ж позиції притримується і ЄСПЛ, зазначаючи, що принцип «in dubio pro reo» (сумніви повинні застосовуватись на користь обвинуваченого) є певним видом презумпції невинуватості («Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії» (1988); «Цалкіціс проти Греції» (2017)). Питання з точки зору цього принципу може виникнути, якщо рішення національних судів, які визнають заявника винним, не є достатньо аргументованими («Меліх і Бек проти Чеської Республіки» (2008); «Аджич проти Хорватії» (2019)).

Така позиція лише підкріплює силу стандарту «поза розумним сумнівом», адже у випадку недостатності доказів, які підтверджують вину особи поза розумним сумнівом, існують сумніви щодо вини особи у вчиненні адміністративного правопорушення. Виходячи з цього, можемо встановити, що обидва принципи тісно пов’язані між собою.

3. Мотивованість судового рішення

Відповідно до п. 30 Рішення ЄСПЛ у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (2001, заява № 49684/99): «Суд повторює, що відповідно до його усталеної прецедентної практики, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні належним чином викладати причини, на яких вони ґрунтуються».

У справі «Бендерський проти України» (2007, заява № 22750/02) ЄСПЛ наголосив, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи.

Верховний Суд у постанові від 21.03.2019 р. у справі № 807/1689/14 визначив наступні критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

Такі положення дають підстави для оскарження судових рішень у випадку відхилення судами аргументів щодо принципів доказування в справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, відповідно до ст. 245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом.

Натомість, згідно ст. 293 КУпАП, орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови, що є неповним визначенням повноважень апеляційного суду при розгляді апеляційної скарги на постанову суду у справі про адміністративне правопорушення. Частина 7 ст. 294 КУпАП містить положення, що апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Апеляційний суд може дослідити нові докази, які не досліджувалися раніше, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до місцевого суду або необґрунтованим відхилення їх місцевим судом. Проте часто суди посилаються саме на ст. 293 КУпАП, ігноруючи положення ч. 7 ст. 294, що становить ризик неповного дослідження всіх обставин апеляційним судом та фактично може нівелювати право на оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення. Окрім цього, не визначено, чи може суд апеляційної інстанції вийти за межі апеляційної скарги у випадку, якщо це може призвести до погіршення становища особи.

Доречними для порівняння в такому випадку є визначення меж розгляду справи судом апеляційної інстанції у кримінальному провадженні. Так, відповідно до ч. 2 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції вправі вийти за межі апеляційних вимог, якщо цим не погіршується становище обвинуваченого або особи, щодо якої вирішувалося питання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру. Якщо розгляд апеляційної скарги дає підстави для прийняття рішення на користь осіб, в інтересах яких апеляційні скарги не надійшли, суд апеляційної інстанції зобов’язаний прийняти таке рішення. Важливо, що суд апеляційної інстанції може вийти за межі апеляційних вимог лише у випадку, коли це не погіршує становище обвинуваченого. За таких обставин доречним є скасування положень ст. 293 КУпАП та внесення аналогічних із КПК України змін до ч. 7 ст. 294 КУпАП.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, що знайшла своє відображення зокрема у рішення у справах «Надточій проти України», «Енгель та інші проти Нідерландів», «Озтюрк проти Німеччини» та «Лутц проти Німеччини», справи про адміністративні правопорушення за своєю правовою природою, з огляду на характер правопорушення, його кваліфікацію та суворість передбаченого покарання, мають ознаки та критерії, достатні для віднесення їх до проваджень кримінально-правового характеру.

Наведене робить можливим застосування за аналогією норм закону України про кримінальну відповідальність при вирішенні питань, які напряму не врегульовані Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Прикладом застосування таких висновків ЄСПЛ є, наприклад, постанова Дніпровського апеляційного суду від 19.10.2022 р. у справі № 932/2371/22.

Висновки

Аналіз судової практики показує, що стандарти доказування у справах про адміністративні правопорушення поступово наближаються до кримінально-правових орієнтирів. Визначення критерію «поза розумним сумнівом» та доктрини in dubio pro reo у рішеннях ЄСПЛ і Верховного Суду та посилання на них судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справ демонструє прагнення забезпечити реальний баланс між інтересами держави та правами особи, а також відхід від рудиментів радянської правової системи. Мотивованість судового рішення стає не лише формальною вимогою, а й ключовим інструментом довіри до правосуддя: саме аргументоване пояснення, чому певні докази визнаються належними та допустимими, а інші – відхиляються, гарантує прозорість та справедливість процесу.

Таким чином, провадження в справах про адміністративні правопорушення не може залишатися «спрощеним» у питаннях доказування. Воно потребує тих самих високих стандартів, що й кримінальне судочинство, адже йдеться про права та свободи людини. Відповідальність суду полягає в тому, щоб кожне рішення було не лише законним, а й переконливим та відповідало критеріями верховенства права, а сумніви – тлумачені на користь особи. Тільки суворе дотримання цих стандартів забезпечує реальне верховенство права та захист від порушень.