Воднева політика ЄС: що з цього реально працює для України

Водень стає ефективним лише тоді, коли право не випереджає реальність, а супроводжує її. Саме така логіка може перетворити водневі стратегії з декларацій на працюючі проєкти.

Водень дедалі частіше згадується як вуглецево-нейтральний енергоносій майбутнього, однак у Європейському Союзі його розглядають значно прагматичніше, а саме як інструмент енергетичної, промислової та кліматичної політики. Саме такий підхід заслуговує на увагу України, яка одночасно відновлює енергосистему та шукає нові економічні ніші.

Європейський Союз не створював водневе регулювання з чистого аркуша. Навпаки, водень був інкорпорований у вже наявну систему енергетичного права - електроенергетику, газові ринки, відновлювану енергію. Дослідження європейського енергетичного права показують, що ключову роль тут відіграє поєднання норм електро- та газового законодавства, а також директиви з відновлюваних джерел енергії. Саме тому водень у ЄС не є окремим сектором енергетики, а радше вважається частиною логіки Енергетичного Переходу.

Один із найбільш дискусійних, але водночас практично важливих елементів європейського підходу - юридична класифікація водню. У ЄС принципово розрізняють "відновлюваний", "зелений", "низьковуглецевий" водень та RFNBO, адже від цього залежить доступ до субсидій, державної допомоги та ринків. Дослідження показують, що така деталізація забезпечує екологічну доброчесність, але водночас підвищує вартість проєктів і ускладнює вихід нових гравців на ринок. Частина науковців навіть застерігає, що надмірна концентрація лише на «ідеальному» зеленому водні може сповільнити формування ринку.

Для України тут є важливий практичний урок та приклад. Копіювання найжорсткіших критеріїв ЄС на ранньому етапі може відлякати інвесторів і загальмувати запуск проєктів. Натомість європейський досвід показує доцільність поетапного регулювання - спочатку створення стратегічних рамок й пілотних проєктів, а вже потім деталізація вимог. Саме так діють держави-члени ЄС, адаптуючи загальноєвропейські норми до національних правових систем.

Окремої уваги заслуговує ще один інструмент, який часто залишається поза публічною дискусією, - гнучке регулювання та регуляторні "пісочниці". У ЄС водневий ринок розглядається як такий, що перебуває в умовах високої невизначеності, а тому потребує експериментальних правових режимів. Дослідження прямо вказують, що регуляторні пісочниці дозволяють тестувати технології й бізнес-моделі без ризику порушення застарілих норм.

Для України це, можливо, найпрактичніший висновок. Навіть за обмежених фінансових і інституційних ресурсів держава може створити правові умови для експериментальних водневих проєктів у промисловості, енергетиці чи транспорті - без очікування моменту для "ідеального" законодавства.

Підсумовуючи, воднева політика ЄС цікава для України не як модель для механічного копіювання, а як приклад еволюційного та прагматичного підходу. Водень стає ефективним лише тоді, коли право не випереджає реальність, а супроводжує її. Саме така логіка може перетворити водневі стратегії з декларацій на працюючі проєкти.