Війна – не привід змінюватися?

Якщо ми не будемо змінюватися, перемогти нам буде надзвичайно складно. Це - аксіома

У 2015 році я написав книжку «Гібридна війна: вижити та перемогти». З того часу війна перетворилася з гібридної на конвенційну, найбільш масштабну в сучасному світі, а потреба змінюватися в українському суспільстві нікуди не зникла. Навіть стала сильнішою.

Скоро ми відзначимо другу річницю широкомасштабного вторгнення, і висновки, з якими ми до неї підходимо, залишаються невтішними. Рівень нашої русофобії, мабуть, є достатньо високим, а от забезпечення ефективної стійкості досі ні. Україна наче веде бій з небезпечним екзистенційним ворогом не кулаком, а долонею з розчепіреними пальцями. Удари здійснюються (наші захисники виправдовують суспільну довіру на 1000000000%), але говорити про перспективи Перемоги стає дедалі важче.

Минулого року ми розпрощалися з ейфорією та мріями про легку та швидку перемогу, війна з РФ перейшла у затяжну та виснажуючу стадію. Проте виснажує вона далеко не всіх: на київських вулицях можна побачити автомобілі останніх моделей всесвітньо відомих марок, а корупційні скандали продовжують тектонічний вплив на українське суспільство. Ми втрачаємо єдність суспільства, натомість отримуємо скоробагатьків, «нових олігархів», про яких пише вже і західна преса.  Процес перерозподілу найбільш «жирних» компонентів ринку відбувається просто зараз, не очікуючи завершення бойових дій. І як після цього сказати, що «Кому война, а кому – мать родна» виключно російська приказка?

Сумно спостерігати за тим, як практики «діалогу» з бізнесом часів Віктора Януковича грають сьогодні. Однак не поспішайте говорити, ніби нічого не змінилося. І питання не в тому, що «решали» тепер воліють не вдягати дорогі костюми, а намагаються виглядати максимально тактикульно. Україна керується в ручному режимі, нескладно здогадатися, що управління здійснюють «5-6 менеджерів» з президентського офісу, про яких говорив Володимир Зеленський у грудні 2023 року. На владному Олімпі відсутнє розуміння того сумного факту, що війна в Україні викликає все менш яскраві емоції та співчуття. Відсутність привабливого інвестиційного клімату, преференцій для іноземних інвесторів примушує Україну жити від траншу до траншу. Ця ситуація, безумовно, не збільшує впевненість у завтрашньому дні.

Парадоксально, але українська влада зуміла поєднати практики нахиляння бізнесу часів Януковича з новими  формами впливу на нього. Одна з особливостей – під тиском опиняються носії гучних імен. Ігор Мазепа навряд чи очікував збагатити досвід інвестиційного банкіра часом перебування у слідчому ізоляторі. Сергія Пашинського президент Зеленський ще у 2019 році публічно називав злочинцем. Компанія Pari Match не перший місяць веде боротьбу проти накладених на неї санкцій, які фактично спричинили зміни на беттінговому ринку. «Київгума» не перестала бути виробником індивідуальних засобів захисту, але навряд чи отримає контракт від Міноборони. Обшуки у «Балістиці» під час війни за виживання України виглядають щонайменше дивними.

Нещодавно Віталій Портников відзначив, що в Україні будується авторитаризм. Влада в умовах вседозволеності, обумовленої, серед іншого воєнним станом, виявилася дуже небезпечним наркотиком. Проте два війни запеклих та страшенно руйнівних дій показали, що перемагають (нехай поки на локальних ділянках фронту) команди добре підготовлених особистостей, а не «гвинтики», які керуються з бункера. Наше спільне завдання – не перетворитися на «маленьку Росію» - сьогодні виглядає складнішим, ніж у лютому 2022 року. Парадоксальним чином Україна вистояла тоді, але сьогодні стикається з викликами всередині країни.

Україна веде Війну за Незалежність. Я часто підкреслюю цей факт у публічних виступах. Проте вона веде і Війну Незалежних – сильних та небайдужих до власної долі. Перемогти у протистоянні з Кремлем можуть лише вони.