30 років "незалежності" у ЖКГ: біг по колу

До 30-річчя незалежності України колишні та нинішні державні діячі взялися аналізувати зроблені помилки та досягнення. Але у жодних підсумках мені не зустрілося ЖКГ. Хоча, здавалося б, це просто життєво необхідне питання. Якщо хочете, то управління будинком – це теж ознака демократії і зрілості суспільства. Але для цього 30 років виявилося замало…

Але ж давайте нагадаю вам стартові умови українського ЖКГ до 1991 року.

Українці мали житло здебільшого державної власності, стояли в чергах на квартири і платили за компослуги близько 2% від їхньої реальної вартості. А підприємства, які їх надавали, користувалися всіма «перевагами» планової економіки: дешеві ресурси, відсутність обліку.

Словом – це був рай для всіх. Тому що ніхто з учасників ланцюжка «держава –надавач послуг – мешканець» достеменно не знав, скільки коштує послуга. Квартиру могли дати і забрати. І справді, це було логічно, бо інституту приватної власності на житло не існувало, як такого.

А централізоване газопостачання – це взагалі була ознака цивілізованості та гордості населеного пункту, щойно газ там з’являвся. До речі, на початку 1990-х він коштував 21 коп/кубометр, а зарплати були в межах 100 карбованців.
Але не міг весь житловий фонд бути «колгоспним», тобто нічиїм. Ідея власного житла, яке можна було б передати в спадок чи продати, перемогла. Тож у 1992 році було прийнято закон про приватизацію державного житлового фонду.

Саме з цього моменту почався довгий процес усвідомлення мешканцями багатоквартирних будинків, що вони, а не держава, є їхніми власниками. І триває він досі.

На щастя, в цей час, шалених стрибків тарифів не відбулося. Газифікація триває, водоканали, ТЕК, обленерго і -гази працюють за інерцією, дотуються з бюджету, але все ще мають запас міцності інфраструктури. А поки нічого не валиться, то держава займається приватизацією заводів і активів, і до регулювання ЖКГ просто не «доходять руки».

Тим часом у 1994 році дотації на ЖКГ сягають вже 4% держбюджету, але вартість газу у 1996 році лише 11,5 коп/кубометр при середній зарплаті на рівні 100 гривень.

Рай тривав, аж поки не почалися перебої з електрикою, а вода подекуди подавалася по годинам. Назрівало розуміння, що підприємства далі так працювати не можуть, і що житлово-комунальні послуги таки мають свою ціну і її необхідно обраховувати. Так з’явився термін «економічно обґрунтована вартість послуг».

І приблизно з цього моменту відповідальність за неефективність ЖКГ була розділена між державою, населенням і місцевою владою. Це призвело до різкого росту тарифів і появи субсидій. Спочатку – для тих, хто платив понад 15% від рівня доходів.

У боржниках тоді «ходила» половина населення. Люди навіть почали продавати житло, щоб покрити борги. І це не поодинокі випадки. Наприклад, у нашому під’їзді на 36 квартир таких було кілька.

Зате споживачі тепер платили майже 80% від реальної вартості послуг. І почали відмовлятися від деяких, зокрема, відрізати централізоване теплопостачання. Місцева влада закривала на це очі: менше послуг – менше боргів.

А ціна газу для населення залишалася досить доступною на початку 2000-х: 17,5 коп/кубометр при середньомісячній зарплаті близько 600 гривень. На далеких хуторах все ще раділи газифікації, хоча дехто вже розумів: дрова – дешевше.

Але офіційним стартом реформи ЖКГ можна вважати 1999 рік – коли указом Президента було затверджено Основні напрями реформування житлово-комунального господарства. Ідеї були правильні: демонополізація, розвиток конкурентного середовища, запровадження договірних відносини між споживачами й виробниками послуг, фінансове оздоровлення підприємств, що надають послуги.

Та попри все реформа і тоді «не злетіла», і досі не завершена.

Отже, найперші результати 30 років незалежності для ЖКГ:

• приватизація житла з передачею відповідальності за нього від держави до його власників;

• перехід від принципу практично безкоштовних ресурсів до реальної вартості послуг.

Про інші висновки незалежності – у наступному блозі.