Коли благі наміри держави створюють системні судові помилки
Криміналізація як відповідь на реальну проблему
Домашнє насильство тривалий час залишалося прихованим явищем, яке не отримувало належної правової реакції. Криміналізація відповідних діянь стала необхідним кроком держави для захисту постраждалих і виконання міжнародних зобов’язань. Законодавчі зміни посилили інструменти реагування, розширили повноваження правоохоронних органів і створили механізми негайного захисту.
Однак будь-яке посилення репресивного елементу права змінює баланс процесуальних гарантій. Там, де держава прагне діяти швидко, зростає ризик помилки. Саме в цій точці виникає ключове питання: чи не перетворюється ефективний захист постраждалих на модель, у якій стандарт доказування поступово знижується.
Класична логіка кримінального процесу передбачає повний обов’язок доведення вини стороною обвинувачення. У справах про домашнє насильство на практиці дедалі частіше спостерігається інша тенденція — фактичне зміщення тягаря доказування на особу, щодо якої подано заяву.
Це проявляється у кількох формах:
пріоритет довіри до первинного повідомлення;
використання непрямих або психологічних індикаторів як достатніх доказів;
оцінка заперечень як захисної поведінки, а не як реалізації права на захист.
Такий підхід має зрозуміле гуманітарне підґрунтя, але водночас створює ризик процесуальної асиметрії, коли стандарт доведення фактично знижується.
Проблема «однієї заяви»
Одним із найбільш дискусійних аспектів є ситуації, коли ключовим доказом виступає єдина заява заявника без достатнього підтвердження іншими джерелами.
Європейські стандарти не заперечують можливості засудження на підставі показань однієї особи. Водночас вони вимагають:
ретельної перевірки достовірності;
аналізу послідовності показань;
відсутності внутрішніх суперечностей;
підтвердження непрямими доказами.
У національній практиці інколи спостерігається спрощене застосування цієї моделі, коли сам факт звернення вже формує презумпцію правдивості, що зменшує глибину судового дослідження.
Термінові заборонні приписи: захист чи превентивне покарання
Механізм термінових заборонних приписів є одним із ключових інструментів негайного реагування. Його призначення — запобігти подальшій шкоді, а не встановити вину.
Проте правова природа таких приписів залишається складною. Вони:
істотно обмежують права особи;
застосовуються до встановлення факту правопорушення;
базуються на оцінці ризику, а не доведеності події.
У разі формального підходу цей інструмент може перетворюватися на квазі-санкцію без судового встановлення вини, що породжує питання щодо пропорційності втручання держави.
Ризик зловживання правом
Будь-який захисний механізм потенційно може використовуватися недобросовісно. У справах про домашнє насильство це проявляється передусім у конфліктах щодо дітей, майна або розірвання шлюбу, де правовий інструмент починає виконувати функцію процесуальної переваги.
Важливо підкреслити: йдеться не про заперечення масштабу насильства, а про необхідність процесуальних запобіжників, які відрізняють захист постраждалого від інструменталізації кримінального механізму.
Відсутність таких запобіжників шкодить і самим постраждалим, оскільки знижує довіру до системи захисту.
Україна та Європейський Союз: відмінності підходів
Порівняльний аналіз показує, що в країнах ЄС акцент робиться на балансі між швидким захистом і високим стандартом доказування. Для цього застосовуються:
мультидисциплінарна оцінка ризиків;
психологічна та соціальна експертиза;
спеціалізовані суди або процедури;
чіткі процесуальні гарантії для обох сторін.
Українська модель перебуває у стані становлення. Посилення кримінально-правових інструментів відбулося швидше, ніж формування інституційної інфраструктури перевірки доказів, що й породжує системні помилки.
Між захистом і справедливістю
Ключова дилема полягає не у виборі між захистом постраждалих і правами обвинувачених. Правова держава зобов’язана забезпечити обидва елементи одночасно.
Стійкість системи визначається саме здатністю:
швидко реагувати на насильство;
не знижувати стандарт доведення;
запобігати зловживанням;
зберігати довіру до суду.
Порушення будь-якої з цих умов призводить до судових помилок, які руйнують саму мету криміналізації.
Післямова
Правове регулювання домашнього насильства є необхідним і незворотним кроком розвитку сучасної держави. Водночас ефективність цього регулювання залежить не від суворості норм, а від якості їх застосування.
Післявоєнний період відкриє можливість для глибшого переосмислення кримінальної політики України. Саме тоді постане завдання сформувати модель, у якій захист постраждалого поєднується з безумовним дотриманням стандартів справедливого суду.
Лише такий баланс здатний забезпечити довіру до права як інструменту захисту, а не конфлікту.
