Автоматичні штрафи за квоти: об’єктивна відповідальність бізнесу в дії

Автоматичні штрафи за квоти створюють відповідальність для бізнесу без врахування реальних обставин.

Розповім про абсурдну систему, де підприємець завжди "крайній", та чому автоматичні штрафи — це квиток у минуле, а не в майбутнє.

«Пастка 15 квітня: цифрова гільйотина в дії»

Сюрприз в вашому електронному кабінеті 15 квітня — це тепер не тільки весна, а й день «великого розкуркулення» бізнесу, особливо малого та середнього. Завдяки автоматизації обміну даними між ПФУ та Фондом соціального захисту, штрафи тепер прилітають «без суду і слідства». Бізнес дізнається про борг не від центру зайнятості, який мав би допомогти знайти працівника, а від судового виконавця.

З електронної версії журналу" Дебіт-Кредіт" від 5\2\2026р. "Пенсійний фонд України надсилатиме розраховані штрафи через електронні кабінети підприємств, установ та організацій, ФОПів, які використовують найману працю, на вебпорталі електронних послуг ПФУ протягом п'яти календарних днів з дня їх одержання від Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю. Інформація про дату і час надсилання розрахунків надається Пенсійним фондом України в електронному вигляді у формі квитанцій протягом трьох робочих днів з дня їх надсилання"

Для прикладу і наглядно: На підприємстві у середньому за 2025 рік працювало 10 працівників, середня річна зарплата яких становила 240 000 грн (на одного працівника, 20 000грн\міс). Треба було працевлаштувати 1 особу з інвалідністю, але цього не зробили (чи зробили це надто пізно, наприклад у листопаді 2025 року). У цьому випадку треба сплатити штраф 240 000 / 2 = 120 000 грн.

Це як раз про те, як благородна мета використовується для наповнення бюджету через "штрафну рецесію".

В чому юридичний абсурд- відповідальність без провини. Тут варто вжити міжнародний юридичний термін - Strict Liability (об’єктивна відповідальність): В нашому випадку це коли суб’єкт несе відповідальність за сам факт настання події (відсутність працівника з інвалідністю), незалежно від того, чи доклав він зусиль для її уникнення.

«Форма 3-ПН: як бізнес сам на себе виписує донос»

У будь якій правовій Державі вважається, що відповідальність має наступати лише за вину (наприклад, за відмову працевлаштувати людину, яку направив центр зайнятості).

Підприємство зобов'язане подавати звіт 3-ПН (інформація про попит на робочу силу). Тобто бізнес офіційно каже державі: «Мені потрібна людина!». Держава (Центр зайнятості) нікого не присилає, а потім та сама держава (Фонд соц.захисту) штрафує за те, що людина не знайдена.

Це виглядає як пастка: ви самі на себе доносите про вільне робоче місце, за яке вас потім оштрафують.?

Підприємець створив робоче місце але до нього ніхто не прийшов — де тут порушення?

Коли метою закону стає не реальна допомога людям з інвалідністю, а наповнення спеціального фонду коштами від штрафів це Фіскалізація соціальної політики. Державі стає «вигідніше» отримати штраф, ніж забезпечити людину роботою.

Делегування державних функцій приватному сектору без надання ресурсів, ось як це ще можна назвати. Держава перекладає свій обов'язок щодо соціального захисту та працевлаштування вразливих верств населення на бізнес, роблячи підприємця «крайнім» за стан ринку праці. А ще карає бізнес за те, що він не виконав роботу самої держави (соціальну інтеграцію). Це все одно, що штрафувати водія за погані дороги.

Аргумент про «математичну неможливість»

В Україні понад 2,5 млн людей з інвалідністю, але значна частина з них — це люди пенсійного віку або з важкими стадіями, які фізично не можуть працювати. Питання: Чи вистачить «працездатних» людей з інвалідністю на всі 4% вакансій країни, якщо кожне СТО чи кав'ярня почне їх шукати одночасно? Математична неможливість виконати квоту породила в Україні справжній «ринок тіней». Коли фахівців з інвалідністю на всіх не вистачає, а штрафи «космічні», бізнес починає шукати не працівника, а його трудову книжку.

«Багатоверстатник» на 28 ставках: коли інклюзія перетворюється на фарс

Ось реальний кейс із моєї практики (ми займаємося аутсорсингом кадрового та бухгалтерського обліку). Клієнт знайшов людину з інвалідністю для працевлаштування — здавалося б, перемога! Але під час оформлення з'ясувався приголомшливий факт: цей «супергерой» праці вже офіційно працює на... 28 підприємствах одночасно!

Це не жарт і не помилка системи. Це логічний наслідок державного терору:

• Для бізнесу: Вигідніше платити людині мінімальну зарплату (навіть якщо вона не з'являється в офісі) та податки з неї, ніж віддати річний фонд оплати праці у вигляді штрафу. Це фактично «плата за спокій», щоб система поставила галочку і відчепилася.
• Для держави: У звітах усе красиво — 28 робочих місць створено! Але чи відбулася соціалізація? Чи отримала людина реальний фах і розвиток? Ні.
• Для суспільства: Ми отримали сучасну версію «Мертвих душ» Гоголя. Тільки тепер замість поміщиків — малий бізнес, а замість Чичикова — цифрові алгоритми ПФУ, які рахують ці «фейкові» душі.

Бізнес несе витрати на утримання таких фіктивних місць, держава робить вигляд, що піклується про людей, а насправді ми маємо кругову поруку брехні. Це не інклюзія. Це податок на імітацію діяльності, який вимиває обігові кошти у реального сектору економіки.

А що до самого штрафу? Оскільки сума санкції дорівнює середній річній зарплаті на підприємстві, цей штраф фактично є додатковим податком на фонд оплати праці, що просто завуальований під соціальну норму. Система працює саме так і в цьому її абсурдність! Бо за логікою чиновників, квота у 4% — це безумовне зобов'язання для бізнесу а не для держави.

«Судова практика»

Верховний Суд України неодноразово ставав на бік бізнесу в таких справах.

Якщо підприємство довело, що воно створило робоче місце і звітувало про вакансію, а Центр зайнятості нікого не направив — штраф незаконний. Автоматичне нарахування ігнорує ці правові позиції ВСУ.

«Чому в Німеччині — партнерство, а в Україні — оброк?»

А як там у Європі? Своєчасне запитання.

У багатьох країнах ЄС (наприклад, у Німеччині) система також передбачає внески за невиконання квоти, але є суттєві відмінності: Державна підтримка: Держава компенсує підприємству витрати на переобладнання робочого місця під потреби конкретної людини. Стимулювання, а не терор: Підприємство, яке перевищує квоту, отримує податкові пільги. Альтернатива: Замість прямого найму, бізнес може купувати товари чи послуги у спеціалізованих підприємств, де працюють люди з інвалідністю, і це зараховується у виконання квоти.

Як що порівняти підходи в ЄС і в Україні, то виходить що: В ЄС: Inclusion (включення). Держава каже: «Ми допоможемо тобі адаптувати працівника, ми заплатимо за його навчання». В Україні: Coercion (примус). Держава каже: «Нам байдуже, чи є у твоєму селі кваліфікований бухгалтер з інвалідністю. Не знайшов — плати».

Такий підхід — це антиреклама України для західних інвесторів. Жоден європейський стартап не зрозуміє, чому він має платити десятки тисяч гривень за те, що державна база вакансій порожня.

Чи це відповідальність посадовців? На наш погляд це відповідальність всієї системи що напрацьовувалась роками під пильним оком держави- сусіда, де шлях "автоматичного терору" руйнує створення прозорого ринку праці і перетворює персональну відповідальність керівників відомств за виконання соціальних норм на каральні механізми для бізнесу та джерело корупції.

Ми прагнемо до ЄС, де людина — це цінність, а бізнес — партнер. Але сьогоднішня система штрафів за квоти — це чистий совок у цифровій обгортці. Не можна будувати інклюзивне суспільство на фундаментах здирництва. Час визнати: якщо держава не здатна допомогти з працевлаштуванням, вона не має права за це штрафувати». І такий підхід, бізнес, потребує застосовувати до всієї державної системи комунікацій між бізнесом та державою.

«Що потрібно змінити?»

По-перше, зупинити автоматичне стягнення без перевірки факту наявності вакансії в базі ЦЗ. По-друге, перетворити штраф на стимул: нехай ці кошти залишаються на підприємстві, якщо воно витратить їх на навчання працівника з інвалідністю або облаштування його побуту. Поки цього немає — ми бачимо не турботу, а звичайний фіскальний цинізм.


Посилання на додаткові матеріали: Закон України