Хаос, дисбаланс та безсистемність – основні загрози формуванню урбаністичного простору
Більше 62% українців живуть в містах і щороку міське населення збільшується, а сільське, навпаки, скорочується. Приріст цей відбувається не за рахунок народжуваності, а через міграцію з села до міста. Як правило, вона спричинена пошуками кращого життя та нових можливостей.
Але наші пострадянські міста часто не готові «перетравити» таку кількість містян, сформувати адекватну вимогам часу інфраструктуру та правильно спланувати свій простір. В результаті виникає цілий «букет» містобудівних проблем, які гостро проявлені в столиці та майже у всіх обласних центрах.
Проблема перша – невпорядкованість містобудівної документації. Генеральний план, детальні плани території та зонінг – це три кити, на які мусить спиратися влада будь-якого міста. І тут виникають серйозні труднощі, бо повного комплекту цих документів немає в її розпорядженні. В Києві, наприклад, діє Генплан ухвалений ще в 2002 році та спотворений численними точковими правками, які до нього вносили. Робили це на догоду окремим забудовникам, аби віддати їм ласі шматки столичної землі. Саме на основі Генплану мали б розроблятися детальні плани територій (ДПТ) та зонінг. Але в Києві все відбувається якраз навпаки – ДПТ розробляють і затверджують, не маючи цілісної картини розвитку міста. В результаті відбуваються численні нестиковки та конфлікти, коли в певних мікрорайонах хочуть реалізувати проекти, що суперечать містобудівній логіці.
У Вінниці на перший погляд з Генпланом та зонінгом краще, але це оманливе враження. Бо так само, як і в Києві містобудівна документація стала заручником короткострокових інтересів міської влади та наближених до неї забудовників. Зокрема, до плану зонування території вносять зміни, які суперечать Генплану. А громадські слухання, що мають їх легітимізувати, скликають в ручному режимі так, аби там були присутні лише лояльні до влади люди. Проте, навіть це не завжди спрацьовує. Так нещодавно громадські слухання у Вінниці не погодили забудову на території заводу «Керамік» і тролейбусного депо.
Проблема друга – дисбаланс міського простору. Від СРСР нам у спадок дісталися міста, де існують так звані спальні райони та райони, куди мешканці їздять на роботу. Як правило, вони розведені між собою значними відстанями. У випадку Києва та Вінниці ще й розділені річками. В результаті маємо феномен маятникової міграції і це провокує колосальні щоденні затори. Наразі середньостатистичний киянин 10 діб свого життя проводить у заторах, дорога з дому на роботу займає більше години, а за рік-два на це вже витрачатимуть до трьох годин.
Транспортна інфраструктура катастрофічно відстає від потреб сучасного міста. Але навіть якби її будували оперативно, це навряд чи допомогло б. Ще один-два мости через Дніпро чи Південний Буг не вирішать проблеми. Туди просто перейдуть основні транспортні потоки, які скують їх в заторах. Єдиний вихід – це переміщення ділової активності в периферійні райони. Робочі місця повинні бути поруч з домом, щоб людина могла до них швидко дістатися. Так само треба потурбуватися й про соціальну, культурну і торгову інфраструктуру в межах пішохідної доступності.
У світі сьогодні шириться практика mixed use development – поєднання житлового, виробничого та комерційного секторів в одному просторі. Чи можливо це в українських містах? Так, якщо у влади буде продумана політика. Одним з ключових інструментів може стати ціна землі, коли її висока планка змусить забудовників залишити в спокої центральні квартали й перенести містобудівну активність на периферію. Крім того, нові окраїнні райони стануть більш привабливими для будівництва якщо туди попередньо проведуть інженерні комунікації та магістралі. Це буде запорукою успішного старту розвитку нових територій.
Проблем третя – криза агломерацій. Українські міста фізично розширюються і постає питання, як їм взаємодіяти з навколишніми поселеннями – селами та містами-супутниками. Ідеальним варіантом була б велика агломерація під егідою домінуючого міста. Але тут вступають в протиріччя інтереси місцевих влад, жодна з яких не хоче втрачати свої повноваження. До чого це призводить добре видно на прикладі Києва, де час був втрачений і в комунікаціях місто-приміська зона запанував хаос. Наприклад, шлях з приміського Вишневого до столиці перетворився на пекло, оскільки міжміський простір забудували, не подбавши про розширення пропускної здатності доріг. Й мова не лише про транспорт, але й про школи та лікарні, яких катастрофічно не вистачає. В результаті знижується якість життя як в місті-метрополії, так і в містах-супутниках. Агломерації, хочемо ми того чи ні, сформуються, але краще це зробити впорядковано і планомірно, ніж хаотично і безсистемно.
Таким чином, проблеми, які переживає містобудування в Україні, лежать на поверхні. Вони є хронічними та потребують втручання умілих управлінців, що дбають не про наступні вибори, а про наступні покоління.
