Політичний проект чи справжня партія: як розрізнити?

Незадовго до парламентських виборів, українцям пропонують майже повністю новий комплект політичних сил, які намагаються пройти у Верховну Раду. Лише деякі із них від виборів до виборів не трансформуються до невпізнАваності, а лишаються при своїй назві та ідеології (якщо вона є, бо українським партіям це не дуже властиво).

У решти – відбуваються достатньо активні зміни за однаковою схемою. В результаті чого народжується дитя PR-ників та політтехнологів – новий політичний проект.

Для початку варто нагадати, що в Україні діє багатопартійна система. За даними державного реєстру, станом на листопад 2018 в Україні існує більше 350 партій. Але серед численних юридичних осіб, що зареєстровані як політичні партії, не всі де-факто є такими.

Як не сплутати політичний проект із партією? Які їхні відмінності? Поясню далі.

По перше - ідеологічна складова, яка не властива політичним проектам. У партії основою має бути ідеологія та цінності, які розділяють члени партії та певна частина суспільства.

По друге - зміна Голови партії є періодичною, звичайною, зрозумілою та невід'ємною частиною діяльності справжньої партії. 

По  третє - рішення будь - якого організаційного підрозділу партії приймається широким колом осіб. 

І ще одна характерна для партій риса – наявність незалежних регіональних організацій. 

Якщо всі ці складові у партії працюють, можна стверджувати, що така партія дійсно відображає інтереси не купки олігархів, а певної частини суспільства. 

А в такому випадку історія, яку набула партія, не дивлячись на свої перемоги та поразки на виборах, рішення та помилки лідерів, закладає справжній громадський фундамент для самої партії та розвиток громадянського суспільства в країні. 

 

Тому на мій погляд, сьогодні у Верховній Раді представлені  політичні проекти, замість справжніх партій. Це політичні проекти, які орієнтовані на представництво інтересів певних олігархів.  Шлях, який проходять проекти, для них всіх майже однаковий. Спочатку люди, зацікавлені у створенні кишенькової політсили, купують партію. Потім її перейменовують. Наймають політтехнологів, які запускають яскраву і, здебільшого, недешеву кампанію для нового проекту. Після парламентських виборів, так звана партія або працює в парламенті, або йде в забуття, як мінімум, на 5 років, до наступного волевиявлення. І зовсім не факт, що як першу, так другу категорію проектів поведуть на наступні вибори в тому ж форматі, що і на попередні.

Тим часом у виборців голова обертом іде від назв, імен лідерів, членів так званих партій, що скачуть із проекту в проект, як зайці по городу. І виглядає це як повний хаос, який необхідно врешті решт приборкати.

На мою думку, партій в країні має бути 7-10. Але вони мають бути ідейними, регулярно просіювати свої ряди, вливати свіжу кров, відстоювати інтереси людей, які їх обрали, та нести перед виборцями відповідальність за прийняті рішення.

Хочеться, щоб припинилася практика використання політичних проектів, як одноразових пакетів. Забруднився – викинув, купив новий.

Що допомогло б впорядкувати чи навіть створити ефективну політичну систему в Україні?

В першу чергу, варто звернутися до міжнародного досвіду. Україна – унітарна держава, і це впливає на формування політичної системи. Тут корисним був би досвід Франції та Польщі.

В питаннях функціонування політичної системи некоректно порівнювати Україну, наприклад, із США, де існує двопартійна система, або Канадою та Великобританією, де є дві сильні партії і третя, що досягає достатніх успіхів на виборах, щоб скласти реальну конкуренцію першим двом.

Позитивної трансформації в політичній системі нашої держави можуть стати і деякі законодавчі зміни. Наприклад, можна передбачити норму, що забороняє політику, якого партія висувала кандидатом на посаду президента, створювати окремі партії протягом певного періоду, скажімо, 5 років. 

І все ж, найважливіше у творенні потужного громадянського суспільства і політичної системи є наявність та повноцінне функціонування політичних партій.

Мені дивно спостерігати за окремими політичними діячами, які, за певних обставин: невдоволення позицією керівництва, чи особливим ставленням до власного місця у політичній партії,  виходять з неї і створюють власні проекти. При цьому не важливо - наскільки обґрунтовані претензії такого діяча, чи дійсно він має політичну вагу і вплив на суспільні настрої. 

Погляньмо на попередні президентські вибори в США. Дональд Трамп виграв праймеріз у Теда Круза, однак останній не залишив Республіканську партію США. Борис Джонсон, колишній мер Лондона і міністр закордонних справ, не погоджуючись з договором про Brexit і позицією Терези Мей, не полишив Консервативну партію Великобританії.

Висновок для політиків очевидний - потрібно вчитись домовлятись і бути відповідальним. Адже партія - це лише інструмент для втілення реальної політики шляхом отримання влади.

Водночас, і партії мають формувати чіткий і зрозумілий шлях реалізації політичних амбіцій своїх членів.  Впроваджувати дієві форми внутрішньопартійної демократії. 

Держава також не має стояти осторонь цих процесів. Давно потребує змін законодавство про партії в Україні. За чинним - що б не будували, а виходить КПРС в мініатюрі. Крім того, не більше 30 % (тобто 105 із 350) політичних партій в Україні демонструють хоч якісь ознаки життя. Інші - є лише на папері.

 

Що ж, у цій царині - багато складної роботи для усіх, хто залучений до політичних процесів. А виборці, у свою чергу, мають прискіпливіше та критичніше ставитися до політичного фаст-фуду, який їм так часто пропонують, особливо напередодні виборів.