Приховані загрози «безвізових» перспектив

Некерований потік трудових мігрантів та біженців з третіх країн, контрабандні оборудки, посилення впливу організованих злочинних груп – про ці «страшилки» мова йти не буде. Тому що, як егоїстично це не звучало б, дані питання мають хвилювати не нас, а ЄСівську сторону. А враховуючи пильність чиновників Єврокомісії та Європолу, «кордон не впаде», доки наша держава не реалізує гідні контрзаходи (перелік яких, нагадаю, наразі чітко визначений і має назву План дій щодо лібералізації візового режиму). А отже, мова йтиме про інші питання, які мають хвилювати українців.

Попри всі можливості, що відкриє безвізовий режим з країнами ЄС, він несе для України та її громадян низку політичних загроз, а саме:

 1. Безвізовий режим з ЄС стане для України не початком «великих інтеграційних процесів», а навпаки, їх фіналом

 Для більшості країн-членів ЄС, що поповнили ряди Союзу в останні 5-8 років, скасування віз було лише початком «спільної історії». Проте, для України все може бути інакше. Річ в тім, що у відносинах з Україною переговори щодо запровадження двостороннього безвізового режиму мають досить специфічний контекст.

 

Якою б негативною не була тональність відносин офіційного Брюсселю з українською владою, повністю відвернутися від нашої держави для ЄС було б геополітичною катастрофою. Тому, крім батогів для влади, єврокомісарам доведеться давати й пряники. І таким пряником «для народу» потенційно може стати безвізовий режим. «Ми категорично не згодні із політикою української влади, проте ніколи не покинемо український народ», - приблизно під таким «соусом», цей пряник буде подаватися ЄСівцями. Але, українська влада до цієї «страви» додасть власних «спецій» і повісить її собі на груди, як чергову медаль. І дійсно, більшість «європоразок» влади будуть пробачені громадськістю, яка отримає можливість відкривати для себе ЄС.

 

Скасування віз, може стати своєрідним «відкупом» від України, який з одного боку зможе її прив’язати, але з іншого – не пускати далі певних меж. Простіше кажучи, Україні дозволять гратися у ЄСівському дворі, проте дадуть остаточно зрозуміти, що «на чай у дім» її ніколи не запросять.

І такий стан речей задовольнятиме усіх: українську владу, тому що «медаль на грудях буде», а копирсання в складних поняттях на кшталт «верховенство права», «свобода слова», «конкурентні вибори» - можна буде припинити; український народ, адже для більшості прихильників євроінтеграції «привідкритих» кордонів буде достатньо; ну і ЄС, для якого запровадження безвізового режиму стане красивим жестом лояльності.

 2. Замість «безвізового» режиму ми отримаємо «квазілібералізований»

Перший сценарій попри певну недосконалість є оптимістичним. Існує й менш оптимістичний для українців варіант розвитку подій. Річ у тім, що сторони ведуть інтенсивні переговори про лібералізацію візового режиму, який може призвести у перспективі до повного скасування віз для короткострокових поїздок. Але, може і не призвести.

Попри, на диво, хорошу динаміку виконання Україною технічних вимог Єврокомісії, яка спостерігається сьогодні, немає жодних гарантій щодо її збереження. Адже зараз Україна завершує виконання першої частини Плану дій щодо лібералізації візового режиму, якою передбачено «встановлення нових правил гри», тобто ухвалення певних нормативно-правових актів. Друга частина Плану дій, до реалізації якої Україна і справді може перейти вже цієї весни, передбачає «гру за новими правилами», тобто імплементацію у життя оновленого законодавства. І тут, на жаль, є чимало приводів очікувати проблем. Пов’язано це з тим, що в нашій державі насправді є чимало гарних законів, але немає звички ані в громадян, ані у влади, за цими законами жити. У ЄС - дещо інші правові стандарти, у які ми, попри сильні намагання, вписуємося поки що доволі рідко.

Відповідно, яких би зусиль не докладало українське зовнішньополітичне відомство, піти далі певної межі наша країна просто не зможе. Тому що дипломатія, на жаль, це та сфера де чудес не буває, а значить - доведеться радіти й малим успіхам. І ці успіхи цілком вірогідно можуть мати форму доповнень до вже діючої між Україною та ЄС Угоди про спрощення оформлення віз (укладено 18 червня 2007), яку, до речі, не зовсім чемно виконують деякі країни Євросоюзу. І власне ця «нечемність» може стати козирем в руках українських дипломатів, який дозволить протягти значні спрощення у процедуру оформлення виїзних документів.

Такий фінал історії, в меншій мірі за попередній, задовольнить Україну (медалька буде геть маленькою), але в більшій ЄС (чиновники Європолу зможуть спати спокійно).

Що робити?

 Не будучи прихильницею багатолітерних роздумів без практичних фіналів, оминути питання «що ж робити» я не можу. Разом із тим, дати на нього вичерпну відповідь неможливо, з огляду на контекст політичних традицій, у яких живе Україна.

Річ в тім, що, власне, поняття «євроінтеграція» для України з самого початку мало інший сенс, ніж для сусідніх країн, які вже давно поповнили лави Європейського Союзу. Якщо для них  «євроінтеграція» - це був процес, то для нас це - сама ціль.

Для них це був привід/стимул/можливість стати кращими. Не просто прийняти реформи, але й, власне, імплементувати їх  у життя країни включно із життям влади і громадян. Для України «євроінтеграція», це щось на зразок «абонементу у гольф-клуб», можливість невимушено залучити до вирішення певних корпоративних проблеми більш заможних партнерів.

І саме в цьому потрібні зміни. «Євроінтеграція» має стати ціннісним, а не вартісним пріоритетом. Вона повинна бути стимулом створити комфортні умови життя в межах своєї країни, а не можливістю їздити і дивитися на чужий комфорт.