Роз’яснення Повідомлення про підозру: примха захисту чи необхідність?

Діючий кримінальний процесуальний кодекс України, встановлюючи у пунктах 4-6 статті 277 КПК України вимоги до суті письмового повідомлення про підозру встановлює, що воно має містити в собі наступні складові:

  «4) зміст підозри;

5) правова кваліфікація кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність;

6) стислий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, у вчиненні якого підозрюється особа, у тому числі зазначення часу, місця його вчинення, а також інших суттєвих обставин, відомих на момент повідомлення про підозру;».

  Ці вимоги до письмового повідомлення про підозру мають виступати гарантією усвідомлення підозрюваним сутності висунутої підозри та фактичного складу подій, на яких вона ґрунтується.

  Натомість на практиці, зміст повідомлення про підозру часто має певні вади: абстрактність підозри в частині часу, місця скоєння кримінального правопорушення або кола осіб, щодо яких є посилання у письмовому повідомленні про підозру як на співучасників кримінального правопорушення тощо.

  Очевидно, що ані КПК України, ані інший нормативний акт або акт тлумачення, не може навести всі критерії належного змісту письмового повідомлення про підозру, оскільки такі критерії визначаються в кожному окремому випадку з урахуванням індивідуальних особливостей кримінального правопорушення. Натомість очевидно, що  на практиці мають буди відпрацьовані загальні критерії належності повідомлення про підозру. Особливого значення питання змісту письмового повідомлення про підозру набуває на стадії обрання підозрюваній особі запобіжного заходу.

  Такі спільні критерії обґрунтованої підозри можуть бути взяті з практики Європейського Суду з прав людини, котрий у справах «Fox, Campbell and Hartley v. the United Kingdom» від 30.08.1990 року та «Ільгар Маммадов проти Азербайджану» від 13.10.2014 року встановив, що обґрунтованість підозри ґрунтується на можливості сторонньої, незацікавленої особи дійти висновків, що підозрювана особа, ймовірно, скоїла кримінальне правопорушення. В даному випадку ЄСПЛ ввів такий собі «об’єктивний» критерій: підозра може бути визнана обґрунтованою, якщо така підозра є обґрунтованою на погляд сторонньої людини.

  Очевидно, що переводячи подібний критерій у практичну площину, яка зводиться до необхідності протиставити стороні обвинувачення свої контраргументи, сторона захисту може не задовольнитися виключно наведеним вище критерієм. Метою сторони захисту є практична діяльність, яка полягає у зібранні доказів аби протиставити стороні обвинувачення адекватний ефективний захист. Саме критерій можливості здійснити адекватний захист було введено ЄСПЛ  у Рішенні  «Маттоціа проти Італії» від 25.07.2000 року, в якому наголошується: «Обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту.»

  Отже, саме функціональний критерій: можливість здійснення адекватного захисту має стати одним з головних критеріїв визначення повідомлення про підозру таким, що дозволяє здійснити захист.

  Очевидно, що діючий КПК України не містить в собі інституту повернення повідомлення про підозру слідчому/прокурору, тож на стадії обрання запобіжного заходу суд повинен або відмовляти у задоволенні клопотання про обрання запобіжного заходу у зв’язку з не доведенням стороною обвинувачення відповідних підозр або змушувати сторону обвинувачення роз’яснювати сутність повідомлення про підозру у судовому засіданні. Аналогічна потреба у сторони захисту виникає й на стадії досудового розслідування без застосування запобіжних заходів до підозрюваної особи, і, нажаль, реалізація прав захисту у цій царині слід визнати неефективною.

  Будь-які намагання сторони захисту просити слідчого роз’яснити сутність висунутої підозри натикаються на винесення постанови про відмову у задоволенні подібного клопотання з мотиву того, що діючим КПК України роз’яснення повідомлення про підозру не передбачено. Аналогічної думки дотримуються й слідчі судді, які відмовляють у відкритті провадження по скаргах на постанову слідчого/прокурора про відмову у роз’ясненні повідомлення про підозру.

  Подібні межі реалізації органом досудового слідства своїх повноважень призводять до викривлення самої функції кримінального переслідування, коли особи переслідуються за скоєння злочину «у невстановлений досудовим слідством час, у невстановленому досудовим слідством місці, невстановленим досудовим слідством способом, за допомоги невстановлених досудовим слідством осіб».

  Повідомлення про підозру з наявністю подібних абстрактних формулювань, фактично,  має призводити до клопотання про роз’яснення повідомлення про підозру як передумови подання заяви про скоєння слідчим, що підписав повідомлення про підозру та прокурором, що його затвердив, кримінального правопорушення, передбаченого статтею 372 КК України «Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності», оскільки на момент повідомлення про підозру у слідчого/прокурора не було обґрунтованої підозри щодо скоєння особою кримінального правопорушення.