Затримання підозрюваного без ухвали слідчого судді: практичні аспекти

Затримання за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (статті 207, 208 КПК України) без ухвали слідчого судді часто стає відправним пунктом у кримінальному провадженні відносно окремого громадянина. Відповідно, помилки, що допущені органом, який вчинив затримання, мають фіксуватися стороною захисту та у повній мірі використовуватися на більш пізніх стадіях провадження у своїй протестній діяльності.

Очевидно, що моментом затримання є момент, коли особа, що затримує гіпотетичного правопорушника висловила вимогу, або здійснила дію щодо обмеження пересування затриманої особи. Саме така формула наведена у статті 209 КПК України, якою встановлено: «1. Особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою». Цей же момент визначає місце та час затримання, які мають в подальшому бути відображені у протоколі затримання. Саме з цього моменту затримана особа має право на захисника.

Очевидно, що протокол затримання як процесуальний документ має відповідати засадам об’єктивності, тобто відображати в розрізі затримання, як мінімум, місце затримання, час затримання, осіб, що здійснювали затримання, місце складання самого протоколу затримання, опис об’єктивної сторони кримінального правопорушення, у якому підозрюється затриманий. І тут, на наш погляд, починаються «національні» особливості затримання, які слід розглянути у певному хронологічному порядку.

Нажаль, однією з поширених помилок органу досудового розслідування є неповідомлення щойно затриманій особі суті підозри до моменту складання протоколу затримання або вручення письмового повідомлення про підозру. У випадку неповідомлення затриманій особі суті підозри одразу після затримання, орган досудового розслідування грубо порушує частину 4 статті 208 КПК України, яка встановлює, що «Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється…» Аналогічна по суті норма міститься й у пункті 3.2.10 Інструкції МВС України «Про організацію реагування на повідомлення про кримінальні правопорушення, інші правопорушення, надзвичайні ситуації та інші події та забезпечення оперативного інформування в органах і підрозділах внутрішніх справ України», затвердженій Наказом №940 від 22.10.2012 року.

Очевидно, що неповідомлення під час затримання про суть підозри вступає у глибоке протиріччя зі статтею 5 «Право на свободу та особисту недоторканність» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», яка встановлює засади негайності повідомлення про сутність підозри не лише під час будь-якого арешту, але й під час затримання (Справи Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) «Нечипорук і Йонкало проти України», пункт 208; «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства», пункт 40 ).

Подальше невідображення сутності підозри у протоколі затримання призводить до права сторони захисту вимагати виключити такий протокол з числа доказів як отриманий із суттєвим порушенням прав людини (стаття 87 КПК України). Необхідність опису підстав затримання (підозри) у протоколі затримання визначена  частиною 5 статті 208 КПК. При цьому суттєвість визначення підозри у протоколі підкреслюється ЄСПЛ у своєму рішенні у справі «Корнейкова проти України».

Окремо слід звернути увагу й на статус особи, яку затримано відповідним органом без негайного фіксування самого факту затримання. Ця ситуація є доволі розповсюдженою, особливо з огляду на доставлення затриманого до органу прокуратури, в якому нормативними документами не передбачено ведення журналів затриманих. Натомість прокурор, слідчий, керуючись статтею 36 КПК України, яка надає право прокурору у встановлених законом випадках провадити слідчі дії, доставляє затриманого до органу прокуратури для проведення обшуку/допиту тощо за участі прокурора.

Слід наголосити, що зі змісту статті 212 КПК України випливає законна можливість доправлення затриманої особи виключно у той орган,  в штаті якого наявна особа, що відповідальна за перебування затриманих, оскільки на таку особу, з моменту доставлення затриманого, покладається ціла низка позитивних зобов ’ язань. Це, в свою чергу, практично виключає доправлення особи, що була затримана без ухвали слідчого судді, до органів прокуратури. Цікавим процесуальним моментом, що породжує невирішуване процесуальне протиріччя у такому випадку є обов ’ язок саме особи, що відповідальна за перебування затриманих, роз’яснити затриманому підстави його затримання, його права та обов’язки (пункт 2 частини 3 статті 212 КПК України). Подібна норма, на нашу думку, була введена як додаткова гарантія проти свавілля слідчого та прокурора у конкретному кримінальному провадженні, що спрямована на якнайширше на цьому етапі поширення інформації щодо самого факту затримання особи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення. Отже, повідомлення слідчим/прокурором затриманому його прав та обов’язків під час складання протоколу затримання слід визнавати перевищенням їх повноважень, оскільки такі особи, не є особами, що відповідальні за перебування затриманих.  Цікавим, на погляд автора, є й теза ЄСПЛ про те чи можна вважати особу незаконно затриманою, якщо протокол затримання складається через декілька годин після фактичного затримання. Зокрема, у своєму рішенні у справі «Гриненко проти України» ЄСПЛ наголошує: «Європейським судом було констатовано порушення підп. "c" п. 1 ст. 5 Конвенції у зв'язку з тим, що тримання заявника під вартою з 23:00 год. 20 листопада [ ПВ: момент фактичного затримання ] до 13:30 21 листопада 2004 року [ ПВ: момент склад е ння протоколу]  було незаконним, оскільки воно не було належним чином задокументовано і таким чином процесуальний статус заявника залишався невідомим у цей період.»

Тож, враховуючи зазначені вище практичні настанови ЄСПЛ у справах, що ним розглядалися, автор закликає колег –правозахисників якнайширше використовувати їх у практичній діяльності з метою підвищення гарантій громадян, що затримані за підозрою у вчинення кримінального правопорушення.