Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
12.05.2016 16:53

Відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок окупації: практика ЄСПЛ

К.ю.н., вчений секретар Інституту економіко-правових досліджень НАН України

Практика Європейського Суду з Прав Людини про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок військових дій та окупації територій. Досвід цікавий для України.

У контексті подання Україною декількох позовів проти Росії до Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) викликає значний інтерес практика ЄСПЛ, а саме: справи, коли було винесено рішення щодо відшкодування шкоди (справедливої сатисфакції), заподіяної внаслідок військових дій та окупації територій. Найбільш показовими та у певних аспектах близькими для ситуації, що склалася в Україні, є справи окремих громадян та Кіпру проти Туреччини.

У 1974 р. внаслідок зростання напруги між грецькими та турецькими кіпріотами та приходу нової влади на Кіпрі Туреччина вторглася і захопила 37% території острова, обґрунтовуючи це відповідальністю, яку вона несла за захист прав турецьких кіпріотів. У 1983 р. де-факто уряд окупованих територій в односторонньому порядку оголосив незалежність і створення Турецької Республіки Північного Кіпру (далі - ТРПК), яка була визнана лише Туреччиною. Згодом після оголошення незалежності ТРПК грецькі кіпріоти почали звертатися до міжнародних та національних судів з метою відшкодування майнових втрат і порушень прав людини. У 1994 р. у ЄСПЛ з'явилася справа “Кіпр проти Туреччини” одночасно зі справами ініційованими окремими громадянами.

12 травня 2014 р. Велика палата ЄСПЛ опублікувала своє рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Кіпр проти Туреччини. Справедлива сатисфакція (ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) передбачає грошове відшкодування за порушення Конвенції. Це перший випадок, коли Суд прийняв рішення щодо справедливої сатисфакції саме у міждержавних справах. Суд встановив, що Туреччина має відшкодувати Кіпру 90 млн євро шкоди, з яких 30 млн євро родичам зниклих безвісті 1456 греків-кіпріотів та 60 млн євро-грекам-кіпріотам, які продовжують проживати на півострові Карпас, що окупований Туреччиною. Це рішення було винесено зі спливом 13 років, після того, як Велика палата встановила, що Туреччина є відповідальною за порушення ст. 2 Конвенції (право на життя), ст. 3 (заборона катування), ст. 5 (право на свободу та особисту недоторканість). У 2001р. Велика палата одноголосно постановила, що не готова поки розглядати питання справедливої сатисфакції і відклала це на невизначенийчас. Лише у 2010 р. Кіпр подав заяву про справедливу сатисфакцію.

У ході розгляду справи про відшкодування постало питання щодо можливості застосування ст. 41 саме до міждержавних спорів, оскільки, як правило, сатисфакція застосовувалась до індивідуальних спорів. Суд постановив, що держави можуть звертатися до ст. 41 для конкретних громадян. Можна вимагати справедливу сатисфакцію у випадку, коли відомий перелік “ досить точно та об'єктивно ідентифікованих ” громадян. Згідно з пар. 58 рішення ЄСПЛ 90 млн євро мають бути розподілені урядом Кіпру кожній особі окремо, яка постраждала внаслідок порушення прав, передбачених Конвенцією.

Слід звернутися до положень, які є цікавими у контексті потенційного розгляду справ за участю України, щодо вичерпання всіх національних засобів правового захисту в умовах де-факто окупаційного режиму. Десятьма голосами проти семи, Суд визнав, що, для вирішення питання стосовно вичерпання, відповідно до статті 26 колишньої Конвенції (наразі - пункт 1 статті 35), національних засобів правового захисту, доступні в «ТРПК» засоби можна вважати «національними засобами правового захисту» держави-відповідача, а питання їхньої ефективності необхідно розглядати диференційовано, з урахуванням конкретних обставин, за яких воно було порушене (пар. 102 рішення).

Кіпр, як позивач, стверджував, що права кіпріотів у північній частині Кіпру, які щоденно порушуються, не можуть бути відновлені на місцевому рівні через відсутність ефективних засобів правового захисту перед судами ТРПК. При цьому, Туреччина стверджувала, що для греків-кіпріотів, які проживають у північній частині Кіпру, були наявні ефективні засоби правового захисту, втім уряд країни-позивача (Кіпру) активно відмовляв їх від звернення до судів ТРПК. ТРПК має розвинену систему незалежних судів, які є доступними для кожної особи, у т.ч. для греків-кіпріотів, які також вважаються громадянами ТРПК. Туреччина також навела декілька успішних справ, коли греки-кіпріоти зверталися до судів ТРПК. Уряд Кіпру зазначив, що не можна приймати аргументи держави-відповідача, оскільки створення конституційного та правового порядку ТРПК відбувалося у повному беззаконні. Цей порядок походив від агресії Туреччини у 1974 р., яка продовжується окупацією північної частини Кіпру. Враховуючи окупацію частини Кіпру та підконтрольності ТРПК Туреччині, є нереалістичним очікувати від місцевих адміністрацій або судових органів прийняття ефективних рішень. Кіпр стверджував, що на території Північного Кіпру єдиним законодавством, яке має застосовуватися, є законодавство Республіки Кіпр, тому застосування законодавства інших країн є недоцільним.

При цьому, Комісія з прав людини зі свого боку, нагадала, що ТРПК, за виключенням Туреччини, була невизнана міжнародним співтовариством. Однак, режим ТРПК де-факто існує і де-факто ТРПК здійснює владу під загальним контролем Туреччини, що ставить питання щодо вичерпності засобів правового захисту, які як стверджує Туреччина, були наявні у ТРПК, в якості передумови для прийнятності скарг відповідно до Конвенції.

Більшість суддів Суду, як і більшість членів Комісії, зокрема, визнали, посилаючись при цьому на консультативний висновок Міжнародного суду (ООН) у справі Намібії (Namibia case) , що в ситуаціях, подібних до тієї, що має місце у цій справі, зобов'язання ігнорувати дії фактично існуючих утворень, таких, як «ТРПК», є далеко не абсолютним. Суд вважає, що на території, про яку йдеться, життя її мешканців продовжувалося, і існуючі де факто органи влади, зокрема відповідні суди, повинні забезпечити задовільний рівень і захищеність цього життя. Суд зауважив, що, виходячи з інтересів цих мешканців, треті держави та міжнародні організації, особливо суди, не можуть просто ігнорувати дії таких органів влади. Протилежний висновок означав би цілковите нехтування всіма правами мешканців цієї території при будь-якому обговоренні їх у міжнародному контексті, а це становило б позбавлення їх наймінімальніших прав, що належать їм. Роблячи цей висновок, більшість складу Суду підкреслила, що немає жодних підстав узаконювати «ТРПК», і знову наголосила на тому, що Уряд Республіки Кіпр залишається єдиним законним урядом Кіпру.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що він не може нехтувати судовими органами ТРПК. Отже, від жителів цієї території можна вимагати вичерпання всіх правових засобів захисту своїх прав, якщо не буде доведена їхня неефективність або відсутність, що досліджується у кожному випадку окремо. Суд стверджував, що саме в інтересах жителі Північного Кіпру можна було шукати захисту у цих органів влади, і це не вважається визнанням законності режиму ТРПК. До речі, 24 лютого 2016 р. суддя Попаснянського районного суду Луганської області під час встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України та визнання свідоцтва про смерть, виданого медичною установою, що розташована на окупованій території, посилається на практику ЄСПЛ (справа Кіпр проти Туреччини) та Міжнародного суду ООН щодо “намібійських випадків”.

При цьому, у справі Ілашку, Лешко, Івантош і петров-Попа проти Молдови і Росії ( Ilascu, Lesco, Ivantoc and Petrov-Popa v Moldova and Russia), де позивачі скаржились на різні правопорушення Конвенції в окупованому Росією регіоні Придністров'я, який оголосив свою незалежність у 1991 р., по-іншому вирішено питання щодо вичерпності всіх національних правових засобів захисту. Росія стверджувала, що оскільки скарга позивачів ґрунтувалась на діях російських солдат, вони могли звернутися до Верховного Суду Росії, перед тим як подавати скаргу до ЄСПЛ. Суд, у свою чергу, вказав, що Росія заперечувала свою причетність до арешту позивачів або залучення у конфлікт між Молдовою та Придністров'ям. Враховуючи таке заперечення якої-небудь участі російських військ в подіях, які вказані у позові, суд вважає, що було недоцільно очікувати від заявників звернення до представників російської влади. Отже, Суд вважає, що позовна заява не може бути визнаною неприйнятною внаслідок невичерпності внутрішніх засобів правового захисту.

Тому сьогодні в Україні “ Одні юристи пропонують звертатися напряму до ЄСПЛ без попередніх позовів до національних інстанцій, проходження яких вимагає Конвенція, інші рекомендують подавати спочатку заяви до судових органів РФ. Треті рекомендують експериментувати ” (Как получить компенсацию за потерянное на Донбассе жилье // http://www.ostro.org/general/politics/articles/476633/.

Щодо позовів окремих громадян цікавою справою виступає Тітна Лоізіду проти Туреччини. У 1998 р. Європейський суд з прав людини прийняв рішення щодо виплати Туреччиною позивачу (громадянка Північну Кіпру) 300 тис. кіпріотських фунтів (приблизно 510 тис. євро) за матеріальну шкоду, 20 тис. кіпріотських фунтів (приблизно 34 тис. євро) за моральну шкоду та 137 084 кіпріотських фунтів (приблизно 233 тис. євро) на відшкодування витрат позивача. Позивач громадянка Кіпру Тітіна Лоізіду володіла декількома земельними ділянками на півночі Кіпру. Починаючи з 1974 р. вона була позбавлена можливості доступу до свої власності внаслідок поділу Кіпру на грецьку та турецьку частини. 19 березня 1989 р. вона взяла участь у мітингу під час якого вони з Нікосії прибули до селища Лімібія, де їм вдалося перейти буферну зону та лінію розташування турецьких військ. Деякі жінки, включаючи г-ку Луізу, були заарештовані поліцейськими турецької громади. У той же день їх звільнили офіційні представники ООН у Нікосії. Г-ка Луіза подала позов, в якому стверджувала, що з початку окупації північної частини країни їй було відмовлено у доступі до власності. Відповідно вона була позбавлена можливості розпоряджатися нею на свій розсуд. Згідно з позицією Туреччини процес “деприватизації” власності у північній частині Кіпру почався у 1975 р. і перейшов потім у стадію незворотньої експопріації відповідно до ст. 159 Конституції ТРПК від 7 травня 1985 р.

Світова спільнота не вважає ТРПК державою у сенсі міжнародного права. Тільки уряд Республіки Кіпр є єдиним легітимним. Отже, Суд не може розглядати як такі, що мають юридичну силу для цілей Конвенції такі правові норми, як ст. 159 Конституції ТРПК, на яку посилається уряд Туреччини. Суд не вважав за необхідне висловлювати судження про законність законодавчих та адміністративних актів ТРПК. Тим не менш, Суд відмічає, що за аналогічних обставин міжнародне право визнає законність деяких юридичних домовленостей та дій, наприклад, реєстрація народження, смерті або шлюбу, наслідки яких могуть бути проігноровані лише на шкоду жителям тієї чи іншої території. Отже, позивачка не може вважатися такою, що втратила право власності на підставі ст. 159 Конституції ТРПК від 1985 р. Суд відмічає, що законний уряд Кіпру послідовно заявляв, що кіпріотські греки, у т.ч. позивачка, які володіють нерухомістю у північній частині Кіпру, продовжують зберігати свій правовий титул і повинні мати можливість знову вільно розпоряджатися нею.

Під час розгляду справи щодо справедливої сатисфакції позивачка підкреслила, що вона не претендує на компенсацію за передбачувану експропріацію її власності. Враховуючи висновок суду, що вона залишається власником майна, питання експропріації не виникає. Її позов обмежується неможливістю користуватися землею і пов'язаною з цим втраченою можливістю покращувати ці землі, відчужувати, закладати або здавати їх в оренду.

Як у справі Кіпр проти Туреччина, так і у справі Тітіна Лоізіду щодо юрисдикції (питання, на кого лягає відповідальність за порушення прав) Судом було встановлено наступне. Відповідно до існуючої судової практики юрисдикція не обмежуються національними територіями держави-учасників Конвенції. Відповідальність держави-учасника у рівній мірі розповсюджується на ті випадки, коли будь-яка дія або бездіяльність призводить до певних наслідків за межами її території. Суд вважає, що у світлі принципів міжнародного права про відповідальність держави особливо важливо, що питання про неї може виникнути і тоді, коли у результаті військових дій, законних чи незаконних, держава отримала можливість здійснювати ефективний контроль над територією, яка знаходиться за межами її національних кордонів. Зобов'язання забезпечити на такій території права та свободи, які гарантуються Конвенцією, витікають з факту контролю над нею зі сторони держави-члена Конвенції, незалежно від того, чи здійснюється він збройними силами даної країни, або дана територія контролюється підкореній йому місцевою адміністрацією. У даному випадку Туреччина здійснює контроль за політикою та діями влади ТРПК. Враховуючи значну кількість турецьких військ, які знаходять у північній частині Кіпру, є цілком ймовірним, що турецька армія повністю контролює цю частину острова, що тягне за собою відповідальність Туреччини за політику і діяльність влади ТРПК. Особи, які на собі відчували або відчувають результати вказаної політики та діяльності влади ТРПК, фактично опиняються під юрисдикцією Туреччини. Таким чином, зобов'язання Туреччини щодо забезпечення гарантованих Конвенцією прав і свобод розповсюджуються і на північну частину Кіпру.

У 1996 р. Суд постановив, що наявне порушення ст. 1 Протоколу №1 (захист власності), а у 1998 р. прийняв рішення щодо справедливої сатисфакції відповідно до ст. 41 Конвенції.

У 2006 р. у справі Xenides-Aestis v. Turkey Суд прийняв рішення щодо виплати Туреччиною позивачу за неможливість користування майном, яке залишилось на окупованій території Північного Кіпру 800 тис. євро на відшкодування матеріальної шкоди, 50 тис. євро на відшкодування моральної шкоди та 35 тис. євро на відшкодування витрат позивача. Дана справа є у багатьох аспектах майже аналогічною до справи Тітна Лоізіду проти Туреччини. Позивач є власником половини земельної ділянки у Північному Кіпрі, яка була передана їй матір'ю. На ділянці знаходяться магазин та три домівки. Одна із домівок виступала домом позивачки, де вона жила з її чоловіком та дітьми, і інша частина майна використовувалась її членами родини або здавалася в оренду. Позивачка також володіє частиною земельної ділянки з фруктовим садом. Позивачка була позбавлена можливості проживання у її домі та отриманні доступу до нього, отримувати задоволення від її майна з 1974 р., коли почалися військові дії у північному Кіпрі Туреччиною. Також само позов обмежувався позбавленням можливості позивача саме користуватися майном, оскільки позивач так і залишається його власником.

У 2008 р. у справі Demades v. Turkey Суд прийняв рішення щодо виплати Туреччиною позивачу за відмову у доступі до майна, користування ним на території Північного Кіпру. 758 тис. євро для відшкодування матеріальної шкоди, 45 тис. євро на відшкодування моральної шкоди та 5 тис. євро на відшкодування витрат позивача Дана справа є у багатьох аспектах майже аналогічною до справи Тітна Лоізіду проти Туреччини та Xenides-Aestis v. Turkey .

Отже, одним із механізмів захисту порушених прав та отримання відшкодування за порушення прав є Європейський суд з прав людини. Особливе значення для України має нещодавно прийняте рішення Кіпру проти Туреччини, коли у міждержавному спорі було призначено справедливу сатисфакцію у розмірі 90 млн євро (як правило, сатисфакцію Суд призначав в індивідуальних спорах). Це рішення може стати прецедентом для вирішення спорів України проти Росії. При цьому слід враховувати значні строки розгляду справ у Європейському суді. Наприклад, у справі Xenides-Aestis v. Turkey позов було подано у листопаді 1998 р. Основне рішення про наявність порушення Конвенції було винесено Судом 22 грудня 2005 р. Рішення про справедливу сатисфакцію було винесено 7 грудня 2006 р. Якщо говорити про міждержавні спори, ці строки є ще більшими.

Грузія лише у липні минулого року дочекалася рішення ЄСПЛ у справі "Грузія проти Росії". Скарга була подана у березні 2007-го, сам процес розпочався у 2012 році. Тбілісі звинувачував Росію у незаконних арештах та масовій депортації під час антигрузинської кампанії 2006-2007 років. ЄСПЛ ухвалив рішення на користь Грузії. Протягом року, тобто, до початку липня 2015 року, Тбілісі та Москва мали домовитися про виплату компенсації Грузії або про мирову угоду, проте цього не сталося. Тепер Грузія вимагає від Росії через ЄСПЛ 70 млн євро.

У цьому контексті слід зазначити про позицію Російської Федерації щодо виконання рішень ЄСЛД. Так, 14 лютого 2015 р. Конституційний Суд РФ постановив, що рішення ЄСПЛ повинно виконуватися з урахуванням верховенства Конституції РФ. "Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод і побудована на її положеннях практика Європейського суду з прав людини не скасовують принцип пріоритету Конституції Російської Федерації". Іншими словами, Росія вже попередила, що може відмовитися від виконання рішень ЄСПЛ у разі, як, на її думку, вони суперечитимуть її Конституції. 

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: [email protected]