Авторские блоги и комментарии к ним отображают исключительно точку зрения их авторов. Редакция ЛІГА.net может не разделять мнение авторов блогов.
02.09.2012 14:09

Конституція України: потрібна нова ідеологія правосуддя (ч. 5)

Практикуючий юрист

Продовження. Частина 1 цієї статті була надрукована 05.08.2012; частина 2 - 08.08.2012; частина 3 - 12.08.2012; частина 4 - 20.08.2012

 Продовження. Частина 1 цієї статті була надрукована 05.08.2012;
                           Частина 2 цієї статті була надрукована 08.08.2012;
                           Частина 3 цієї статті була надрукована 12.08.2012;
                           Частина 4 цієї статті була надрукована 20.08.2012.
 

      Охорона прав і свобод людини

      Охорона прав і свобод людини – це форма захисту прав і свобод людини, яка полягає у здійсненні державою діяльності, спрямованої на вжиття заходів по запобіганню вчиненню правопорушень, викриттю вчинених правопорушень; встановленню осіб, причетних до вчинення правопорушень та осіб, що постраждали від правопорушень; притягненню правопорушників до юридичної відповідальності. Ця діяльність є систематичною та називається правоохоронною діяльністю держави.
     Охорона прав і свобод людини здійснюється системою компетентних державних органів, які іменуються правоохоронними. Кожен правоохоронний орган охороняє права і свободи людини від правопорушень певного виду. Наприклад, органи внутрішніх справ, служби безпеки та прокуратури охороняють права і свободи людини від злочинів; органи санітарно-епідеміологічної служби – від порушень санітарного законодавства; органи пожежної безпеки – від порушень правил та вимог пожежної безпеки тощо.
     Таким чином, система правоохоронних органів держави являє собою сукупність окремих правоохоронних органів (як елементів цієї системи), які утворюються та функціонують заради охорони прав і свобод людини від певних видів правопорушень. Внутрішня організація діяльності кожного окремого правоохоронного органу побудована за принципом підпорядкованості нижчестоящих правоохоронних органів вищестоящим, що надає можливість вищестоящим органам контролювати діяльність нижчестоящих, надавати їм обов’язкові до виконання вказівки. 

       Однак, головна особливість охорони прав і свобод людини, як форми захисту, полягає не в існуванні розгалуженої системи правоохоронних органів, а в способі здійснення самої правоохоронної діяльності. Цим способом є точне та неухильне виконання вимог так званих правоохоронних законів, а також законів, що містять окремі правоохоронні розділи, глави або статті.
      До правоохоронних законів слід відносити закони, які повністю присвячені правоохоронній діяльності, а саме: Закон України «Про прокуратуру», Закон України «Про міліцію», Закон України «Про Службу безпеки України» тощо.  Також, існують закони, які містять лише окремі розділи, глави або статті, що мають відношення до правоохоронної діяльності. Наприклад, Закон України «Про рекламу» врегульовує весь спектр відносин у сфері реклами. Водночас, лише статті 26 та 27 цього Закону визначають порядок здійснення контролю за дотриманням законодавства про рекламу, перелік правопорушень та розмір штрафів у сфері реклами. Аналогічні статті містяться і в Законі України «Про захист прав споживачів», і в Законі України «Про захист економічної конкуренції» та в багатьох інших законах України. Особливим правоохоронним законом є Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», яким врегульовані питання здійснення парламентського контролю за додержанням  конституційних  прав і свобод  людини і громадянина.

       Правоохоронні закони, як правило, містять:
       - найменування правоохоронного органу, його компетенцію та права і
          обов’язки цього органу;
       - правовідносини, що охороняються;
       - види правопорушень та відповідальність (санкції) за їх вчинення;
       - порядок притягнення до відповідальності за вчинення правопорушення, а 
          також порядок оскарження рішень про притягнення до відповідальності в 
          адміністративному (досудовому) порядку;
       - перелік запобіжних заходів по недопущенню правопорушень;
       - інші питання;

      Іншою особливістю охорони прав і свобод людини є те, що в ході правоохоронної діяльності здійснюється захист не всієї сукупності прав і свобод людини, а лише тих з них, які передбачені правоохоронним законом.

      Діяльність по охороні прав і свобод людини не слід ототожнювати з діяльністю держави по контролю за додержанням вимог нормативно-правових актів, які не мають відношення до прав і свобод людини. Наприклад, якщо особа ухиляється від сплати податків, то це є опосередкованим порушенням прав і свобод людини, оскільки наслідком таких дій може стати неможливість реалізації права людини на безоплатну освіту чи охорону здоров’я через недофінансування.  В той же час, якщо особа притягається до відповідальності за несвоєчасне подання податкової звітності, то таке порушення не є порушенням прав і свобод людини, оскільки ні безпосередньо, ні опосередковано не несе негативних наслідків для прав і свобод людини; не є правопорушенням, а є порушенням вимог певного нормативно-правового акту щодо термінів подання податкової звітності. 

       Отже, можна стверджувати, що діяльність держави по охороні прав і свобод людини здійснюється правоохоронними органами єдиним опосередкованим способом, а саме – способом виконання вимог правоохоронних законів. Через це, ефективність охорони прав і свобод людини напряму залежить від якості правоохоронних законів та дій правоохоронців по їх виконанню. Зокрема, якщо дії правоохоронного органу є правомірними, а сам правоохоронний закон є правовим, то результат правоохоронної діяльності у вигляді захисту прав і свобод людини неодмінно настане. Якщо ж дії правоохоронців є протиправними або правоохоронний закон чи окремі його положення є неправовими, то захист прав і свобод людини не відбудеться. 

       Самозахист

     Самозахист – це форма захисту прав і свобод людини, яка полягає у самостійному здійсненні особою законодавчо не заборонених дій, що спрямовані на захист її права чи свободи.
       Можливість здійснення самозахисту в Україні гарантовано частиною 5 статті 55 Конституції України, відповідно до якої кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. 
       На відміну від інших форм захисту прав і свобод людини, самозахист не є діяльністю держави, а є правом особи захищати свої права від порушень і протиправних посягань. Отже, самозахист здійснюється самою особою, а не правоохоронними органами держави.
      Самозахист може здійснюватись будь-яким способом, який визначить сама особа. Єдина умова – спосіб самозахисту не повинен бути заборонений законом.  
       Розкриттю змісту самозахисту у цивільних правовідносинах присвячена стаття 19 Цивільного кодексу України:

        Стаття 19. Самозахист цивільних прав
       1. Особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань.
      Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.
      2. Способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням.
      Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

       Іноді самозахистом називають необхідну оборону (ст. 36 Кримінального кодексу України) та крайню необхідність (ст. 39 Кримінального кодексу України).
Якщо подивитись на самозахист з точки зору загальноправового принципу діяльності людини «дозволено все, що не заборонено законом», то самозахистом можна назвати будь-яку дію особи, спрямовану на захист прав і свобод людини від правопорушень, як то: укладення договору про надання охоронних послуг, звернення до засобів масової інформації з метою висвітлення факту порушення її права, участь в правозахисних громадських організаціях тощо.

       Підсумовуючи огляд перших двох форм захисту прав і свобод людини, хотів би зазначити, що кожна з них - і охорона прав і свобод людини, і самозахист - варта окремої уваги і більш повного дослідження. Однак, як вже зазначалось, в аспекті даного дослідження нас цікавить лише третя форма захисту прав і свобод людини – правосуддя. Через це, не буде зайвим окремо зупинитись на тих відмінностях (різницях), які відрізняють правосуддя від інших форм захисту прав і свобод людини, зокрема, від охорони прав і свобод людини.

Відмінність правосуддя від охорони прав і свобод людини

        Правосуддя, як форма захисту прав і свобод людини, суттєво відрізняється від охорони прав і свобод людини. Можна окреслити кілька таких різниць.

       Різниця перша. Як було зазначено вище, охорона прав і свобод людини здійснюється лише у спосіб виконання правоохоронними органами вимог правоохоронних законів. Іншими словами, правоохоронні органи існують задля виконання вимог правоохоронних законів (і ні для чого іншого), а результатом цього виконання має стати реальний захист певного права чи свободи людини, визначеного правоохоронним законом. У кожного правоохоронного органу є «свій» правоохоронний закон, який є «альфою та омегою» для цього органу, і за межами якого цей правоохоронний орган не має права діяти. Отже, охорона прав і свобод людини передбачає здійснення опосередкованого захисту прав і свобод людини - через виконання правоохоронних законів.
       Правосуддя ж, на відміну від охорони прав і свобод людини, здійснює безпосередній захист прав і свобод людини. Це означає, що предметом судового захисту завжди мають бути права і свободи людини, визначені Конституцією України та законами України, а не вимоги окремих правоохоронних законів. 
        Крім того, під час здійснення судочинства, суд самостійно, на власний розсуд вирішує, які саме матеріальні правові акти слід застосувати задля повного та ефективного захисту прав і свобод у кожній конкретній справі. Серед цих правових актів можуть бути і міжнародно-правові акти, і Конституція України, і звичайні закони, що їй (Конституції України) відповідають.
       Отже, при здійсненні правосуддя суд не обмежений застосуванням якогось одного закону (на кшталт будь-якого правоохоронного органу, який керується лише «своїм» правоохоронним законом.
 
      Таким чином, перша різниця полягає в тому, що охорона прав і свобод людини передбачає здійснення опосередкованого захисту певного права чи свободи людини, визначеного правоохоронним законом, у спосіб виконання вимог  «свого» правоохоронного закону, а правосуддя – здійснення безпосереднього захисту будь-якого права чи свободи людини у спосіб застосування всього масиву правових актів. 

        Різниця друга. Ця різниця полягає у ролі закону, яку останній відіграє при здійсненні охорони прав і свобод людини та при здійсненні правосуддя.
        Для цілей охорони прав і свобод людини, правоохоронний закон відіграє роль своєрідної сукупності правових норм, що визначають підстави, мету та способи діяльності правоохоронного органу, а також врегульовують інші питання провадження цієї діяльності. При цьому, в силу частини 2 статті 19 Конституції України, правоохоронний орган не має права діяти поза межами норм правоохоронного закону та всупереч порядку, визначеному цим законом.
       Таким чином, «свій» правоохоронний закон є своєрідною «альфою та омегою» для кожного виду правоохоронної діяльності. Це зумовлено, зокрема, і тим, що діяльність правоохоронних органів обмежується виключно виконанням та дотримання норм правоохоронних законів.

       Що стосується правосуддя, то під час його здійснення закон відіграє діаметрально протилежну роль, а саме - роль правового інструментарію у механізмі захисту прав і свобод людини.
        Роль закону, як правового інструментарію у механізмі захисту прав і свобод людини, зводиться до того, що при здійсненні правосуддя суд зобов’язаний не тільки правильно визначити закон, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин, а й оцінити норми цього закону на предмет їх відповідності Конституції України та правам і свободам людини тобто визначити, чи є цей закон правовим. Про це прямо зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.1996р., зокрема:

       «…суди при розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового  акта  з точки зору його відповідності   Конституції   і в усіх необхідних  випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії.  Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
       У разі   невизначеності  в  питанні  про  те,  чи  відповідає Конституції України застосований закон або  закон,  який  підлягає застосуванню  в  конкретній  справі,  суд за клопотанням учасників процесу або  за  власною  ініціативою  зупиняє  розгляд  справи  і звертається  з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду України,  який відповідно до ст.150  Конституції  може  порушувати перед  Конституційним  Судом  України  питання  про  відповідність Конституції  законів  та  інших  нормативно-правових  актів ….»

        «Якщо зі змісту  конституційної  норми  випливає  необхідність додаткової  регламентації  її  положень законом,  суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується  на Конституції і не суперечить їй.»

       Отже, якщо суд вирішить, що певний закон є неправовим, він не повинен його застосовувати.

       Що стосується правоохоронного органу, то він зобов’язаний застосовувати норми «свого» правоохоронного закону за будь-яких умов.

       Таким чином, друга різниця полягає в тому, що під час здійснення правосуддя закон набуває статусу правового інструментарію в механізмі судового захисту прав і свобод людини і повинен застосуватись лише тоді, коли він є правовим і виключно у такий спосіб, щоб внаслідок його застосування відбувався реальний захист прав і свобод людини.
      Натомість, діяльність по охороні прав і свобод людини зводиться суто до  виконання та додержання норм правоохоронного закону. Зокрема, правоохоронні органи зобов’язані виконувати норми правоохоронних законів без оцінки їх змісту на предмет конституційності (чи є цей закон правовим, чи ні). Іншими словами, якщо закон у правоохоронній діяльності є самостійною метою, якою є виконання вимог правоохоронного закону, то під час здійснення правосуддя він (закон) є засобом досягнення мети, якою є безпосередній захист прав і свобод людини.

       Різниця третя. На відміну від інших форм захисту прав і свобод людини, правосуддя в Україні здійснюється виключно судами; делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається (частина 1 статті 124 Конституції України). До того ж, правосуддя здійснюється професійними суддями, які у своїй діяльності є незалежними і підкоряються лише закону (частина 1 статті 127, частина 1 статті 129 Конституції України)
     Отже, судова діяльність по захисту прав і свобод людини є окремою специфічною діяльністю держави, яка здійснюється виключно судами у складі професійних, незалежних суддів. Незалежність судді передбачає неможливість надання йому вказівок, настанов, приписів щодо вирішення конкретної справи, а також адміністративну незалежність від судів та суддів інших (вищих) інстанцій.
      Таким чином, є підстави стверджувати, що діяльність по здійсненню правосуддя є самостійною діяльністю держави, яку слід іменувати правосудною.
       Що стосується діяльності по охороні прав і свобод людини, то така діяльність іменується правоохоронною; її здійснюють різні правоохоронні органи, що утворюються та діють в порядку, визначеному відповідними правоохоронними законами. Працівників правоохоронних органів не можна вважати незалежними, оскільки вони є підконтрольними (піднаглядними) як збоку вищестоящих органів своєї системи, так і збоку органів прокуратури, та зобов’язані виконувати їх вказівки.
       Таким чином, третя різниця полягає в тому, що правосудна діяльність здійснюється виключно єдиними правосудними органами – судами у складі професійних незалежних суддів, а правоохоронна діяльність – різними правоохоронними органами, утвореними у відповідності до правоохоронних законів з адміністративною вертикаллю підпорядкування.

        Різниця четверта. Характерною рисою правосуддя є те, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (частина 2 статті 124 Конституції України). У такий спосіб забезпечується захист всіх без винятку прав і свобод людини, утверджених Конституцією та законами України.
       Натомість, юрисдикція правоохоронних органів є обмеженою. І обмежується вона нормами відповідного правоохоронного закону. Зокрема, ця обмеженість проявляється в тому, що правоохоронний орган захищає лише ті права і свободи людини, які передбачені відповідним правоохоронним законом (а не захищає весь спектр прав і свобод людини, як це роблять суди).

      Різниця п’ята. Ця різниця полягає в меті захисту прав і свобод людини. 
      Враховуючи те, що правоохоронна діяльність здійснюється у спосіб виконання правоохоронних законів, а сам правоохоронний закон відіграє роль сукупності правових норм, що визначають підстави, мету та способи діяльності правоохоронного органу, то мета захисту прав і свобод людини в ході здійснення правоохоронної діяльності фактично зводиться до забезпечення належного виконання правоохоронних законів.
      Що стосується правосудної діяльності, то оскільки права і свободи людини є безпосереднім об’єктом судового захисту, а закон відіграє роль інструментарію в механізмі цього захисту, то основною метою правосуддя є встановлення такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи (з урахуванням характеру та ступеню порушеного права).
     Задля досягнення цієї мети, законами та кодексами України визначені відповідні законодавчі механізми, в тому числі і способи захисту прав і свобод людини, як то визнання права; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення права; примусове виконання обов’язку в натурі; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди тощо (стаття 16 Цивільного кодексу України, стаття 20 Господарського кодексу України тощо).
     Іншою метою правосуддя є визначення (в межах компетенції суду) справедливої міри юридичної відповідальності для осіб, що вчинили правопорушення (з урахуванням характеру та ступеню тяжкості вчиненого правопорушення). Проте, як на мене, основною метою правосуддя є все ж таки встановлення такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи (з урахуванням характеру та ступеню порушеного права), оскільки саме ця мета відповідає першочерговим інтересам особи, право якої порушено.

Визначення поняття «правосуддя»

       Виходячи з вищезазначених етимологічного значення слова «правосуддя» та ознак, які відрізняють правосудну діяльність від інших форм захисту прав і свобод людини, можна запропонувати таке визначення правосуддя.

       Правосуддя – це правосудна діяльність органів державної судової влади - судів у складі професійних та незалежних суддів - яка спрямована на здійснення захисту всієї сукупності прав і свобод людини, закріплених в Конституції України, законах України та в міжнародних правових актах, а також на здійснення захисту правових законів, якими ці права і свободи утверджуються та забезпечуються, у спосіб безпосереднього захисту шляхом здійснення судочинства з метою встановлення такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи (з урахуванням характеру та ступеню порушеного права), а також з метою визначення (в межах компетенції суду) справедливої міри юридичної відповідальності для осіб, що вчинили правопорушення (з урахуванням характеру та ступеню тяжкості вчиненого правопорушення).

       Головний акцент в цьому визначенні слід зробити саме на основній меті правосуддя -  встановленні такого стану для особи, чиє право порушене, який би відповідав інтересам цієї особи (з урахуванням характеру та ступеню порушеного права), оскільки саме в цьому полягають істинні інтереси особи, право якої порушено.
       Таким чином, завдяки правосуддю, права і свободи в демократичній державі по-справжньому стають безпосереднім об’єктом судового захисту у кожній конкретній судовій справі, що, власне, і є правосуддям в істинному значенні цього слова. При цьому, під час здійснення правосуддя, вся ієрархія нормативно-правових актів застосовується виключно як інструментарій в механізмі захисту прав і свобод людини, а не як самостійна мета. 
       Як на мене, саме такої позиції дотримувався Пленум Верховного Суду України в листопаді 1996 року (через чотири місяці після прийняття Конституції України). Зокрема, у вищезгаданій постанові Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» № 9 від 01.11.1996р. зазначено таке:

      «… Конституційні права та свободи людини і громадянина  є  безпосередньо  діючими.  Вони визначають цілі і зміст  законів  та  інших  нормативно-правових  актів,   зміст   і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів  місцевого самоврядування  і  забезпечуються  захистом правосуддя.»

     «…судова діяльність має бути спрямована на захист цих  прав  і  свобод  від  будь-яких посягань  шляхом  забезпечення  своєчасного  та  якісного розгляду конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст.22 Конституції  закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.»

      Порівнюючи правосуддя в демократичній державі з радянським судочинством, можна стверджувати, що судову діяльність в Українській РСР не слід іменувати правосуддям, оскільки, по-перше, радянські суди входили до системи правоохоронних органів і не сприймались як правосудні органи; по-друге, радянські суди, передусім, захищали соціалістичну законність, правопорядок, радянський устрій, радянську ідеологію тощо, а не права і свободи людини.
       На підтвердження цього, дозвольте навести формулювання мети діяльності радянських судів, яка міститься в Юридичному словнику 1983 року видання:

      «…діяльність суду при здійсненні правосуддя спрямована на всемірне зміцнення соціалістичної, законності і правопорядку, запобігання злочинам та іншим правопорушенням і має завданням охорону від усяких посягань закріплених у Конституції СРСР і конституціях союзних і автономних республік суспільного ладу, його політичної та економічної системи; соціально-економічних політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією СРСР, радянськими законами; прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій. …»

       Закінчуючи осмислення змісту поняття «правосуддя», а також враховуючи те, що дане дослідження пов’язане з питаннями контролю (зокрема, конституційного контролю), слід окремо зупинитись і на відмінностях правосуддя (правосудної діяльності) від контролюючої діяльності держави (від діяльності по здійсненню державного контролю).

(ДАЛІ  БУДЕ)

Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter.
Последние записи
Контакты
E-mail: blog@liga.net