Сучасна юридична наука: чи орієнтована вона на практику ?

В статті розглядається питання практичної спрямованості юридичної науки та її корисності для потреб юридичної практики.

Замислитись над питанням практичності вітчизняної юридичної науки мене спонукала рецензія однієї авторитетної юридичної організації на дві мої роботи – «Конституція України: потрібен новий правозастосовчий підхід» та «Конституція України: потрібна нова ідеологія правосуддя», які надруковані в моєму блозі.

 Одним із напрямків критики моїх робіт в цій рецензії стало те, що, на думку автора рецензії, ці роботи не можна вважати науковим дослідженням, оскільки в них відсутній аналіз думок інших вчених щодо предмету дослідження, присутні одноосібні твердження автора, полеміка з  порушених питань є обмеженою, і, взагалі, ці роботи є неактуальними.

Скажу відверто: я спочатку не придав особливого значення тому, чи є мої роботи науковим дослідженням, чи ні; мене більше цікавила критика моїх висновків щодо питань правосуддя, конституційного правосуддя, конституційного контролю тощо. Але після більш детального ознайомлення з аргументацією рецензії та вивченням додаткових матеріалів щодо наукових методів досліджень, я вирішив подискутувати з цього приводу з автором рецензії.
        Зокрема, я надав свій коментар тим доводам автора рецензії, які стосуються питань «науковості» дослідження. Ці доводи (у вигляді трьох цитат з рецензії), а також свої коментарі до них, навожу нижче.

 

Перша цитата з рецензії:

 

«…Вивчення матеріалів В. Багрія дає підстави для висновку про те, що вони не є результатом саме наукового дослідження питань, які дійсно можна вважати актуальними.
       Автор обмежився полемікою з окремими «положеннями» Конституції України та Законом України «Про Конституційний Суд України», двох статей — О. Мороза, М. Сірого, а також авторами збірки статей «Контроль» за додержанням належної конституційної процедури, зокрема, С. Вдовіченка, В. Кампо, В. Овчаренка, Ю. Мірошниченка, В. Речицького.
         Причому автор полемізує з кожним з цих авторів публікацій один на один.
         В. Багрій обходить стороною наукові думки порушених ним питань інших дослідників.
         Обґрунтування автором своїх позицій зводиться здебільшого до ствердження того, що така-то позиція є неконституційною чи суперечить конкретному законодавству або ж є відлунням законодавства і практики радянських часів у діяльності тих чи інших державних органів незалежної України.
         В. Багрій просто підтверджує думку О. Мороза, щодо Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 р. про те, що відповідні положення Закону про внесення змін до Конституції після набрання ним чинності стали невід’ємною складовою Конституції, а, отже, цей Закон не можна розглядати на предмет його конституційності. Це простежується в обох матеріалах В. Багрія. І ніякого аналізу досліджень з цього питання, що уже є в юридичній науці. Таке собі одноосібне твердження, видане автором за наукове дослідження…»
         …
        В. Багрій не вдається до наукового аналізу думки М. Сірого про те, що Конституційний Суд має право визнавати неконституційними лише «звичайні закони», а Закон № 2222 є «конституційним законом».
      Автор матеріалу вдається до «припущень». Проте «припущення» не властиві юридичній науці.

      Мій коментар:

 

Чи є мої роботи актуальними ? Вважаю, що так. Я не згоден з вашим твердженням, що питання правосуддя, конституційного правосуддя, конституційного контролю, не є актуальними. За вашою логікою виходить так, що і питання, порушені в збірці статей «Контроль за додержанням належної конституційної процедури» теж є неактуальними; і питання прав і свобод людини, про які йдеться в моїх роботах, теж є неактуальними ?! Безумовно, це не так.
        На мою думку, оскільки обидві мої роботи стосуються вищезгаданих питань, то вони є актуальними.

 

Чи є мої роботи науковим дослідженням ? Це дійсно цікаве питання. Я не став ці дослідження назвати науковими, а назвав їх просто дослідженнями. Але я вважаю, що їх варто відносити саме до наукових досліджень, і ось чому.
         Ми звикли до того, що науковим дослідженням слід вважати матеріал, який починається з аналізу існуючих думок вчених про певне правове явище або про правову проблему. Таке наукове дослідження здійснюється приблизно в такому порядку. Береться десять-двадцять-тридцять статей, публікацій відомих вчених про правове явище чи правову проблему. Далі ці статті і публікації аналізуються, вивчаються, описуються дослідником. Потім дослідник висловлює власні думки щодо цих статей і публікацій, після чого створює одинадцяту-двадцять першу-тридцять першу статтю чи публікацію щодо предмету дослідження. А наступний дослідник, який досліджує цей же предмет, вже використовує одинадцять-двадцять одну-тридцять одну статтю чи публікацію (з урахуванням публікації попереднього дослідника). І так до безкінечності.
         І всі цим задоволені: і автор (оскільки написав статтю і його стаття надрукована), і попередні автори (оскільки на них зробили посилання наступні дослідники), і видавець (бо є що друкувати). Як правило, такі наукові дослідження проводять вчені, які працюють на кафедрах, в дослідницьких інститутах тощо.
         Я не буду зараз казати, що подібні дослідження є пустими та нікому не потрібними, крім тих, хто їх пише або тих, на чиї роботи в них є посилання (бо такий висновок робиться по кожному конкретному дослідженню), або гідні тільки для написання студентами контрольних, курсових, рефератів тощо. Але, як правило, у більшості з них є спільна суттєва вада – вони дуже далекі від потреб практики, носять описовий, а не системний та структурований характер. Ось як про проблему юридичної науки зазначено в монографії «Верховенство права як принцип правової системи: проблеми теорії» /Київ, видавництво «Юридична думка», 2008/ у відношенні досліджень верховенства права:

 

«…Принцип верховенства права є одним із найважливіших принципів сучасної правової системи України. Проте, незважаючи на певне пожвавлення наукових розробок і досліджень у цій сфері, необхідно визнати, що сучасна вітчизняна наука недостатньо, не повною мірою заглибилася в аналіз і вивчення цього доленосного для кожної людини, держави і цивілізованого суспільства в цілому принципу. Хотілося б наголосити на тому, щоб ці дослідження мали більш системний, структурований, виважений, а не описовий характер.
         На нашу думку це можна пояснити багатьма причинами, серед яких не останнє місце належить необхідності саме системного підходу розгляду. Системність властива не лише праву в цілому як явищу, а й окремим його частинам, принципам, на основі яких створюються і функціонують ті чи інші упорядковані правові масиви ...»

         Чому описові дослідження не є привабливими ? Тому що в них, як правило, відсутня «прив’язка» до сьогоденних потреб юридичної практики (правотворчої та правозастосовчої).
         Як на мене, такі дослідження є не стільки науковими, скільки є формою обговорень правових питань, носять описовий характер правових явищ та проблем.
         На мою думку, такі дослідження-описи, дослідження-роздуми не можна відносити до наукових, оскільки наукові дослідження завжди мають бути «прив’язані» до практики.

Я особисто провів три повних дослідження та два дослідження зараз в роботі.  І настановою для мене в роботі є ось такі вислови видатних вчених:

 

«Очень легко делать удивительные открытия, но трудно усовершенствовать их в такой степени, чтобы они получили практическую ценность.»

                                                                           Т. Эдисон

 

«Когда будешь излагать науку... не забудь под каждым положением приводить его практические применения, чтобы твоя наука не была бесполезна.»

                                                            Леонардо да Винчи

 

«Всякое знание, не являющееся непосредственным продуктом наблюдения или результатом выводов, полученных из наблюдения, не имеет никакого значения и вполне призрачно.»

                                                                    

                                                                      Ж. Б. Ламарк

 

«...Теория, не обогащаемая опытом практики, ничего не стоит, а научная работа, не имеющая целеустремленности и практического применения, фактически бесплодна.»

                                                                   

                                                                     Е.О. Патон

 

Разработать, изобрести — это только первый этап работы, пожалуй, более легкий. Второй этап — внедрение научного достижения в народное хозяйство — самый трудный. Внедрение — это черная работа, но без нее первый этап не имеет смысла.

 

                                                                     Е. О. Патон

 

 На мою думку, для того, щоб зберегти «прив’язку» до практики, не можна тільки описувати думки та висновки інших вчених, а треба безпосередньо досліджувати правові явища. А ви мені дорікаєте, що, мовляв: «В. Багрій не вдається до наукового аналізу думки М. Сірого про те, що Конституційний Суд має право визнавати неконституційними лише «звичайні закони», а Закон № 2222 є «конституційним законом».
         Відверто кажучи, не розумію, як можна «науково аналізувати» цілком чітке та зрозуміле твердження ? Як на мене, науково можна аналізувати лише певні правові явища, як то положення Конституції України, рішення КМУ, нормативно-правові акти тощо. Саме це я і робив в своїх дослідженнях. А за результатами цього аналізу я формулював власні висновки, думки тощо.

Але я з вами погоджусь, що мною були здійснені не повні дослідження. Можливо, тому ви і  не помітили в них наукової складової.
          І для того, щоб пояснити, що я маю на увазі, я наведу уривок з роботи відомого радянського дослідника Алексєєва С.С. «Общая теория права: В 2-х т. Т. Юрид. лит., 1981. — 360с.:

 

«2. Основной путь исследования правовых явлений.

… советские ученые-правоведы пришли к выводу, что познание права, так же как и изучение экономики, — это идущий по спирали путь все более углубляющегося проникновения в правовую действительность, путь, на котором следует выделить два основных этапа: во-первых, путь от явлений, данных в непосредственном опыте, к их сущности, во-вторых, путь от сущности явлений к тому конкретному многообразию этих явлений, с которых был начат научный анализ.
         За правовой формой должна быть выявлена ее сущность, ее глубинное основание и отсюда — ее экономическое, социально-политическое содержание; отправляясь от всего этого, исследование должно вернуться к многообразию правовых явлений, которые оказываются теперь научно познанными во всей своей полноте, объективной обусловленности, практической значимости.
         Разработанные в социалистическом правоведении положения о двухэтапном пути исследования явлений правовой действительности нуждаются, пожалуй, лишь в одном дополнении, продиктованном современным уровнем развития нашей науки, а также ее теоретико-прикладным профилем. Есть, надо думать, достаточные основания особо выделять на втором этапе исследования правовой формы (а быть может, и в виде самостоятельного этапа) изучение ее действенности, эффективности.

После того как правовые явления раскрылись перед исследователем во всех своих качествах и определениях, становится возможным продолжить исследование дальше — изучить, насколько эффективно они «работают» в реальных жизненных отношениях, и на этой основе обогатить их общую характеристику оценочными суждениями и данными, позволяющими вырабатывать научные предложения о совершенствовании тех или иных правовых институтов и норм.
       И еще одно замечание. Указанный двухэтажный путь исследования правовых явлений имеет характер общего требования в юридической науке, которое в равной мере относится и к общей теории права, и к конкретным, специальным юридическим дисциплинам. В то же время очевидно, что отдельные научные исследования, в том числе и общетеоретические, не обязательно должны проходить весь путь в полном объеме: они могут быть сконцентрированы на том или ином участке этого многоэтапного пути. В зависимости от того, какой из участков взят за отправную точку, во многом определяется философская, социологическая или специально-юридическая ориентация исследования, особенности свойственной ему теоретической концепции.»

 

На мою думку, в своїх роботах я здійснив перший етап наукового пізнання, про який каже Алексєєв С.С. Зокрема, я дослідив сутність нового правозастосовчого підходу, правосуддя взагалі та конституційного правосуддя зокрема, інші сутнісні питання. Цей етап характеризується таким:
         - досліджуються суто правові явища, які існують в реальному часі (думки вчених не досліджуються);
         - основними методами дослідження є метод аналізу та синтезу, індуктивний метод;
        - дослідження спрямоване на розкриття сутності та змісту правового явища «як воно є»;
         - за результатами дослідження робляться відповідні висновки щодо сутності та змісту досліджуваного правового явища, і не більше.

 

Велика заслуга першого етапу в тому, що він намертво прив’язує дослідника до практичних потреб, не дозволяє на другому етапі «ганяти з пустого в порожнє». Також, дослідник на першому етапі формує свої власні погляди щодо правового явища, які на другому етапі адаптує до інших поглядів інших дослідників, дискутує з ними.
       І кому, як не практикуючим юристам, які кожного дня стикаються з правовими явищами, їх трактовками, проблемами їх застосування, займатись дослідженнями на першому етапі. На мою думку, ті, хто працюють на кафедрах, не завжди мають уявлення про певні правові явища, оскільки безпосередньо з ними не стикаються на практиці.
        А другий етап могли б здійснювати вчені, які більше володіють знаннями щодо вже проведених досліджень.
 

Другий етап – це етап, про який ви зазначаєте в рецензії. На мою думку, він повинен здійснюватись у такому порядку:
       - досліджується історія виникнення правового явища (наприклад, конституційного контролю чи конституційного правосуддя на основі існуючих історичних досліджень);
        - аналізуються думки вчених щодо правового явища (наприклад, Сірого, Мороза, інших, якщо досліджується рішення КСУ від 30.09.2010р.;
       - підставно (на основі проведеного дослідження на першому етапі) підтверджується або спростовується думка, твердження того чи іншого вченого;
      - робляться власні висновки, можливо, корегується зміст правового явища;
      - робиться підсумок щодо практичності, необхідності або безперспективності подальших досліджень даного правового явища.

 

На жаль, у нашої науки є великі проблеми з методологією. Особ исто у мене є ряд праць з методології, якими я регулярно користуюсь, і які мені дуже допомогли при проведенні вищезгаданих досліджень. Це, зокрема (але не виключно) такі праці:
     - С.А. Лебедев «Индукция как метод научного познания» /издательство Московского университета, 1980 год/;
       - П.Д. Пузиков «Анализ и синтез – от мысли к вещи» /издательство Московского университета, 1980 год/;
        - Академия наук СССР, институт философии «Категории диалектики как ступени познания» /издательство Московского университета, 1980 год/;

 

Таким чином, я вважаю, що ви не врахували те, що я провів дослідження з акцентом на перший етап дослідження, і тому зробили передчасні висновки щодо невіднесення моїх робіт до наукових досліджень.
       Отже, на мою думку, обидві мої роботи є науковими дослідженнями, але першого етапу.

         Друга цитата з рецензії:

 

"... З ряду аналогічних позицій, викладених в першому матеріалі, В. Багрій розглядає і питання нової ідеології правосуддя. Він викладає свою думку стосовно позицій названих вище авторів збірки статей.
      Цей матеріал також не можна вважати науковим дослідженням. Тим більше, його позиція з порушених ним питань, як можна зробити висновок, не є його власною позицією, а відтворює позицію судді Конституційного Суду України П. Стецюка, викладену ним в окремій думці стосовно рішення КСУ від 30 вересня 2010 р…

…

Отже, В. Багрій просто розвиває думки П. Стецюка щодо «встановлення Конституційним Судом факту» внесення Верховною Радою України змін до законопроекту № 4180, розгляду КСУ змін стосовно скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, а також розгляду Судом саме змісту Закону № 2222...».

         Мій коментар:

 

Дійсно, виходить так, що я розвиваю думку П. Стецюка. Хіба це погано ? Можна сказати, що я розвиваю і думки Ю. Шемшушенка, і думки Г. Мурашина, і думки В. Мусіяки, які в своїх публікаціях зазначають, що КСУ не повинен здійснювати судовий конституційний контроль.
         Але що значить «просто» розвиваю ? Повірте, створити обидві роботи – це було не так вже і просто.

 

 

Третя цитата з рецензії:

 

"... З ряду аналогічних позицій, викладених в першому матеріалі, наукова дискусія (у другому матеріалі - прим. моя) у автора як така відсутня. В. Багрій по кожній із своїх позицій обмежився цитуванням окремих положень Конституції, Закону України про Конституційний Суд, позицій О. Мороза, авторів збірки статей. Їх, можна сказати, еклектичним поєднанням. Разом з тим це і не публіцистичний матеріал..."

 

Я порадив би більш уважно прочитати другий матеріал (щодо нової правової ідеології). Якщо ви уважно прочитаєте цей матеріал, то побачите, як на мене, багато чого цікавого для юридичної науки.  

Наприклад, я пропоную:
       - виокремити окрему функцію права – правосудну - і обґрунтовую це. Критерієм цього виокремлення має стати безпосередній захист прав і свобод людини, застосування в правосудній діяльності лише тих законів, які носять правових характер, тощо;
        - не відносити суди до правоохоронних органів, а відносити їх до правосудних органів. Правоохоронний орган – це той, який діє в рамках правоохоронних законів та захищають права і свободи людини виключно у спосіб їх виконання. А суди застосовують всі норми права задля реального захисту прав і свобод людини. Це – правосудна діяльність;
       - відокремити контролюючу діяльність держави від правосудної.
       - змінити статус законів зі статусу «правил-приписів, що мають виконуватись як воля держави» на статус «інструментарію для утвердження, забезпечення та захисту прав і свобод людини»;
      - виокремити конституційне правосуддя від конституційного контролю;
     - назавжди відмовитись від конституційного контролю в діяльності Конституційного Суду України, тощо;
      

І, при цьому, я все це обгрунтовую.

 

Вищезазначені коментарі були направлені автору рецензії. Відповіді на них я не отримав (і, мабуть, не отримаю).
        Проте, не так вже і важливо, чи є згадані матеріали науковими дослідженнями чи ні. Набагато важливішим є те, щоб науковці замислитись над питаннями: 

Яка практична користь від нашої юридичної науки?  Як вона «працює» на практику ? І чи «працює» взагалі ?