блоги

В роботі кожного суб’єкта господарювання мабуть траплялись недобросовісні контрагенти, які відмовлялись розраховуватись за вже поставлений товар або платити іншу заборгованість. І тут виникає питання, що робити з дебіторською заборгованістю – звертатись до суду і для цього залучати сторонніх фахівців (якщо на підприємстві відсутній штатний юрист), без гарантії фактичного стягнення коштів та додатковими витратами (судовий збір і т.п.) або з дисконтом продати «проблемний актив» шляхом відступлення права вимоги і отримати у короткі строки  хоча і не повну суму, але якісь оборотні кошти.

Так, нормами статті 512 Цивільного кодексу України (надалі – ЦК України) передбачено, що Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому, статтею 516 ЦК України визначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Здавалося б все зрозуміло – правочин щодо відступлення права вимоги передбачений прямими нормами чинного цивільного законодавства і на практиці була сформована усталена та єдина судова практика з даних правовідносин.

Однак, стабільність та прогнозованість правового регулювання інституту відступлення права вимоги була порушена доволі сумнівною правовою позицією Верховного Суду України, яка наведена, зокрема, у постановах №3-226гс16 від 13.04.2016 р. та №3-254гс16 від 25.05.2016 р.

ВСУ скасував рішення трьох інстанцій та направив справу на новий розгляд зробивши висновок, що аналіз змісту договору відступлення права вимоги свідчить, що він містить ознаки договору факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), оскільки за його за умовами  відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останньому грошової вимоги цієї особи до третьої особи (боржника). Разом із тим щодо суб'єктного складу таких правовідносин частина третя статті 1079 ЦК визначає, що фактором може бути виключно банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Із посиланням на наведені судові акти Верховного Суду України боржник за договором звернувся до Господарського суду м. Києва з позовом про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги.

Представляючи інтереси Відповідача (Нового кредитора) по даній справі у відзиві на позов я послався на наступні обставини:

Частиною першою ст. 1077 ЦК України встановлено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

За змістом статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Відмежування вказаного договору від інших подібних договорів, зокрема договір цесії, визначає необхідність застосування спеціальних вимог законодавства, в тому числі відносно осіб, які можуть виступати фактором.    

Разом з тим розділ І книги п'ятої ЦК України регулює загальні положення про зобов'язання, зокрема положення щодо сторін у зобов'язанні.

Так, відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор (частина 1 статті 510 ЦК України ). Законодавством також передбачені порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) у зобов'язанні.  

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).  

Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов'язальних вимог первісного кредитора новому кредитору.  Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.  

Натомість  договір факторингу  має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.  

Вказана правова позиція наведена в постанові Верховного суду України від 06.07.2015 р. у справі №6-301цс15 (№ в ЄДРСР 46449651).

Із наведених норм права визначення договору факторингу можна виділити наступні його ознаки:

1) фактор (новий кредитор) надає послуги по фінансуванню діяльності клієнта (первісний кредитор) шляхом надання в його розпорядження коштів;

2) такі послуги надаються за винагороду у вигляді здійснення клієнтом (первісний кредитор) відповідної плати послуг фактора (новий кредитор);

3) грошові кошти передаються в рахунок грошової вимоги клієнта (первісного кредитора) до третьої особи (боржника).

Отже, обов'язковою умовою договору факторингу є оплата, яку має здійснити первісний кредитор (клієнт) новому кредитору (фактору) за надання в його розпорядження коштів під відступлення права вимоги. При цьому, таку плату здійснює саме клієнт (первісний кредитор), а не навпаки (нижче наведено План-схему механізму проведення факторингової операції).

Відповідно, здійснення фінансування первісного кредитора шляхом купівлі у нього новим кредитором права грошової вимоги, що, зокрема, допускається за договором факторингу (ч. 1 ст. 1084 ЦК України), за відсутності обов'язку у первісного кредитора сплачувати новому кредитору винагороду за надання таких послуг не є підставою для кваліфікації договору факторингу.

В такому випадку (відсутність плати первісного кредитора за надані йому послуги) між сторонами виникають правовідносини з договору купівлі-продажу права вимоги, до яких застосовуються положення про відступлення права вимоги.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Вищого господарського суду України від 01.02.2017 року у справі № 922/5334/15 (№ в ЄДРСР 64531642).

При цьому, особливу увагу суду звертав на те, що Верховний Суд України у постановах №3-226гс16 від 13.04.2016 р. та №3-254гс16 від 25.05.2016 р. не зробив однозначного висновку, що оскаржений договір є саме договором факторингу, чітко не визначив, що є платою клієнта фактору у цих справах та чи є здійснення такої плати обов'язковою для договору факторингу. Верховний Суд України  передав справу на новий розгляд, оскільки виходив із неможливості прийняття остаточного рішення та вирішення спору по суті у зв'язку з необхідністю встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору та з'ясування правової природи оспорюваного правочину.

Оскільки обставини здійснення плати клієнтом фактору у вказаних справах встановлено не було, і юридична оцінка таким обставинам не надавалась, а у справі, що розглядалась ці обставини мають вирішальне значення для правильної кваліфікації спірного договору, в суді наполягав,що вказані постанови Верховного Суду України не можуть бути прикладом судового рішення, в якому аналогічно застосовано норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, і підтверджують доводи Позивача у цій справі про недійсність договору відступлення права вимоги.

За результатом розгляду справи, рішенням Господарського суду м. Києва від 26.10.2017 р. (№ в ЄДРСРУ70282515), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.02.2018 р. (№ в ЄДРСРУ 72008310) в задоволенні позову про визнання недійсним договору  про відступлення права вимоги – відмовлено.

Чекаю на касаційну скаргу та сподіваюсь, що новий Верховний суд забезпечить єдину  та зрозумілу судову практику в даній категорії справ, що стане запорукою довіри громадян до судової влади та реалізацією принципу правової визначеності, який забезпечує прогнозованість судових рішень і стабільність правового регулювання.