Суд майбутнього: як не потрапити в реформаційний глухий кут (Part 1)

Вчимося своєчасно відбирати зерно від полови з тим, щоб засівати законодавче поле лише життєздатним якісним посівним матеріалом

На фоні браку ідей з приводу подальших кроків в реформуванні вітчизняної судової системи та слабкого розуміння технології її формування, все частіше лунають пропозиції, які умовно можна звести до двох характеристик: «спростити складне» або навпаки «ускладнити просте».

Іноді буває так, що реформа стає самоціллю. Проте досить часто за конкретними ідеями стоять приховані наміри. Вони є похідними парадигми ідеології реформи, методологія впровадження якої покликана досягнути бажаних та, на перший погляд, позитивних для суспільства результатів.

Як відрізнити якісну реформаторську думку від реформи-самоцілі чи ідеї з прихованими намірами?

В математичній науці є інструмент, який має назву метод найменших квадратів. Основним завданням цього методу є оцінка закономірностей, які спостерігаються на тлі випадкових коливань та її використання для подальших розрахунків, зокрема прогнозів. Вказане завдання розв’язується шляхом параметричної оцінки функції регресії, що описує залежність однієї величини Y, значення якої (Yi) спостерігають з випадковими похибками (θi), від групи невипадкових величин X1, X2, …, Xk Функція регресії - це функція k змінних x1, x2, …, xk, яка є математичним сподіванням величини Y при X1 = x1, X2 = x2, …, Xk = xk: 12 1 1 2 2 ( , , , ) ( / , , , ). k kk f xx x YX xX x X x …

Так ось: а ні цей метод, а ні інші математичні (і не тільки) методи не працюють, коли ми маємо справу з реформою-самоціллю. Адже її проведення не обґрунтовується жодною науковою думкою, а може базуватись на політичній доцільності чи політичній волі або просто волі певного посадовця. Результати впровадження такої ідеї завжди непрогнозовані та виходять за межі зони розсуду, а головне - поза межі персональної відповідальності реформатора.

З прихованими намірами складніше. Це може бути все, що завгодно від бажання отримати важелі впливу на систему та людей, які в ній працюють, до політичних девідендів на майбутніх парламентських чи президентських виборах.

Саме тому, є вкрай важливим навчитись своєчасно відбирати зерно від полови з тим, щоб засівати законодавче поле лише життєздатним якісним посівним матеріалом.

Пропоную Вашій увазі огляд актуальних в медіа сфері ідей судореформування.

* * *

Ідея: Посилення дисциплінарної відповідальності суддів та скорочення строків розгляду дисциплінарних скарг.

Очікуваний позитивний результат: Судді дотримуються приписів Закону, Правил суддівської етики, у випадку виявлення порушень караються швидко на невідворотно, відновлюється довіра суспільства до суду.

Насамперед потрібно визнати, що проблеми надмірної тривалості дисциплінарних проваджень, а також розмитості нормативних конструкцій, що не виключає необґрунтованих перешкод в прийнятті скарги існують. Ці процедури потребують перегляду та удосконалення, однак з дотриманням розумності, пропорційності та передбачуваності процедури – того балансу, який би дозволяв судді почуватись захищеним від можливого впливу на нього через притягнення до юридичної відповідальності та звільнення з посади. Тому тут важливо яким саме чином пропонується досягнути цілі.

Наприклад, до цих пір популярна пропозиція щодо можливості розгляду анонімних скарг та ініціювання за ними дисциплінарних проваджень точно не забезпечить судді відчуття незалежності при розгляді справ, які перебувають в його провадженні. У висновках Міжнародної асоціації суддів, Венеціанської комісії та інших неурядових організацій зазначається: «незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу, конституційним принципом організації та функціонування судів і професійної діяльності суддів. Незалежність суддів полягає передусім в їхній самостійності, непов’язаності при здійсненні правосуддя будь-якими обставинами та іншою, крім закону, волею». Таким чином, як слушно зауважує в рішенні від 11.03.2020 року № 4-р/2020 Конституційний Суд України, питання дисциплінарного провадження та притягнення судді до дисциплінарної відповідальності мають узгоджуватись з конституційним принципом незалежності суддів.

В недобрих руках «анонімка» може перетворитись на снайперську гвинтівку, яка стрілятиме за бажанням замовника в найбільш неслухняні мішені. В результаті замість рішення, яке ґрунтуватиметься на Законі, отримаємо рішення, ухвалене за волею того чи іншого вигодонабувача. Або, у випадку відмови судді ухвалювати таке рішення – ріст статистичних даних про кількість звільнених суддів.

При цьому, за таких обставин, не вбачаю взаємозв’язку між зростанням кількості звільнених суддів і ростом довіри суспільства до системи…

Тому якщо реалізувати високу ідею щодо удосконалення процедури притягнення суддів до відповідальності пропонується саме у вищезгаданий спосіб, то приховані наміри стають вже не такими таємними – отримати вплив на суддів при прийнятті ними рішень.

Що стосується скорочення строків розгляду скарг, то ця ідея також має дві сторони.

З одного боку, це пропонується як оптимізація процедури дисциплінарного провадження. Однак якщо прирівняти роботу члена Вищої ради правосуддя в дисциплінарному провадженні до роботи менеджера над проектом, ключовою метою якої є якість, то за правилом «проектного трикутника» скорочення часу неодмінно спричинить обмеження функціоналу (конкретних дій суб’єкта перевірки, як то звернення з запитами, листами, відбиранням пояснень тощо). А якщо до цього додати ще такі об’єктивні чинники як брак кількості дисциплінарних інспекторів та величезний шквал скарг, який щоденно поповнює полиці канцелярії Ради, то матимемо невтішну картину. Таким чином, встановлення невиправдано коротких строків розгляду дисциплінарного провадження призведе до деформації його кінцевого результату через об’єктивну неможливість забезпечення повного та всебічного вивчення матеріалів скарг.

* * *

Ідея: Спростити існуючу систему добору кандидатів на посаду судді.

Очікуваний позитивний результат: Швидке заповнення суддівських вакансій в місцевих судах.

Аналізуючи цю ідею не можливо не згадати про японців, народна мудрість яких гласить:

«Швидко – це повільно, але без перерви».

В перекладі на українські судово-кадрові реалії це означає наступне: хочете швидко отримати нових суддів?

Тоді повільно, особливо прискіпливо та уважно перевіряйте кожного кандидата за чітко виписаною в Законі процедурою, але уникаючи при цьому жодних перерв та інших надмірних марнувань часу.

Існуюча модель видається громіздкою та гіпер-мега-багатостадійною не через недосконалу конструкцію ст. 70 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а через поки що недостатню відпрацьованість всіх стадій добору. Успішне проходження кожної стадії вимагає взаємодії як всередині системи так і ззовні: з правоохоронними органами, ЗМІ, судовими аналітичними та ІТ центрами, представниками громадянського суспільства. Саме ця взаємодія і гарантує нормальне наповнення суддівського корпусу кваліфікованими і доброчесними суддями.

Критична ситуація, яка нині склалась з кадровим наповненням судової системи, по суті є наслідком перерв у процесі добору кандидатів на посаду судді. Так, припинення повноважень Вищої кваліфікаційної комісії суддів України в жовтні 2019 року наразі унеможливлює перевірку робіт 367 кандидатів, написаних ними в межах кваліфікаційного іспиту. При цьому, закон чітко встановлює, що цей орган повинен діяти на постійній основі у системі правосуддя України (ст. 92 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Тоді виникає питання: якщо стадія добору буде всього одна – прийняття документів, але не буде органу, який би її реалізував, то чи забезпечить це своєчасний прихід нових суддів в храми правосуддя? Очевидно, що ні, тому що в даному випадку проблема не в недоліках закону, а в перешкодах - непрогнозованих казусах правозастосовчої еквілібристики. Як наслідок шлях до суддівської посади триває десятиріччями.

За нормальних умов, визнана ефективною усіма європейськими поважними інституціями, українська процедура добору кандидатів в місцеві суди, може займати не більше року – для юристів, які мають спеціальний 3-річний стаж роботи на посаді помічника судді, та приблизно півтора року – для правників, які такий стаж не мають.

Потрібно визнати, що передбачений частиною 1 статті 70 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» порядок добору та призначення суддів є непростим, втім таким він став якраз внаслідок постійного удосконалення процедури під час проведення кожного наступного добору, тобто через враховування світових передових тенденцій, авторитетних думок міжнародної спільноти та власне досвіду проходження добору кожним наступним поколінням кандидатів.

Спрощення процедури добору як пропонується шляхом відмови від проходження кандидатами спеціальної підготовки в Національній школі суддів або інших стадій, які зараз передбачені в спеціальному законі, негативним чином вплине на рівень компетентності та готовності до суддівської роботи осіб, призначених у такий спосіб. Оптимізація системи добору має відбуватись не в бік її примітивізації, а наприклад, шляхом усунення суб’єктивних чинників при перевірці практичних робіт кандидатів, застосування єдиної методології їх оцінки.

Варто пам’ятати, що суддями не народжуються. Стати суддею з чітким дотриманням законодавчої процедури – це перший челендж на шляху кандидата.

Єдине завдання влади в процесі призначення суддів полягає в тому, щоб утриматись від прийняття рішень чи вчинення дій, що сповільнюють або унеможливлюють проходження кандидатами всіх стадій добору, забезпечити належні умови добору.

Ключове завдання органів суддівського врядування – обрати кращих з кращих та запобігти потраплянню в професію випадкових людей з тим, щоб українці могли безперешкодно реалізовувати право на справедливий суд. Пам’ятаймо, що швидко одягнута мантія, так само як і та, що здобувалась десятиліттями, вмить обростає європейськими конвенційними та вітчизняними конституційними гарантіями незалежності.

Зважаючи на наведене, ідею щодо спрощення порядку добору суддів в місцеві суди характеризую виключно як самоціль (реформа заради реформи), що спричинить невиправданий відкат в минуле.

 * * *

(далі буде…)