Чи завжди можна вимагати надлюдської пильності від звичайного учасника процесу, який повністю покладається на систему?
Завжди вважала, що феміда справедлива, допоки не підмінили її зручною тінню процесуальної економії. У справі Krupnyk v. Ukraine Європейський суд з прав людини ухвалив рішення, яке з першого погляду виглядає логічно: якщо ти знав, що рішення винесене, міг прочитати його в реєстрі або звернутися по копію — не зволікай. Але за цією логікою криється глибша тріщина — тріщина між юридичною формальністю та реальним правом доступу до суду.
Чи завжди можна вимагати надлюдської пильності від звичайного учасника процесу, який повністю покладається на систему? Чи не перетворюємо ми доступ до касаційної інстанції на ілюзію, де формальність має більшу вагу, ніж реальний доступ до правосуддя?
Почалося все у 2021 році. Заявник оскаржив дії приватного колектора щодо продажу його майна. Пройшовши першу інстанцію та апеляцію, він отримав відмову. Його адвокат був присутній на засіданні апеляційного суду 5 липня 2022 року, де було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Але повний текст судового рішення, а саме — юридичну суть, обґрунтування та логіку, на якій базується відмова, — виготовили лише 7 липня і опублікували в ЄДРСР 13 липня.
І ось ключовий момент: паперова копія цього рішення надійшла заявнику лише 25 серпня — через майже півтора місяця після проголошення. Він подав касаційну скаргу 21 вересня, разом з проханням про поновлення строку. Верховний Суд відмовив — строк сплив, а раз так, то ніякого касаційного розгляду не буде. Формально — правильно. А по суті?
Пильність понад усе: юридичний імператив чи фікція?
ЄСПЛ погодився з Верховним Судом. Його аргументи тримаються на принципі «належної старанності». Суд нагадав: сторони повинні самостійно проявляти ініціативу — перевіряти реєстр, запитувати копії, не чекати з моря погоди.
Така позиція є послідовною в практиці Суду. Вона простежується ще з рішення Karakutsya v. Ukraine — той самий акцент на ініціативності. Але чи не починає ця практика межувати з вимогою всевидющості від кожного позивача? Чи не створює вона нерівності між тими, хто має досвід і ресурси, і тими, хто діє на межі правової грамотності?
На практиці — ця лінія дуже тонка. Відсутність копії рішення не означає, що людина повністю поінформована. Бо саме в тексті рішення — суть. Саме з тексту адвокат будує правову позицію для касаційної скарги. Без обґрунтування — немає предмета для оскарження.
Між буквами і справедливістю: що кажуть інші країни?
У деяких юрисдикціях подібні ситуації мають інше вирішення. Наприклад, у Німеччині строки на оскарження формально починають текти лише з моменту вручення повного тексту судового рішення, а не його резолютивної частини. Суддя може проголосити рішення в залі суду, але якщо сторона не отримала повного тексту — процедура ще не завершена.
У Великобританії, хоча система суттєво відрізняється, діє принцип «procedural fairness», що означає: учасник не має бути покараний за помилки системи або затримки, які не залежать від нього. У Сполучених Штатах — судова практика активно використовує т.зв. equitable tolling, коли строк вважається продовженим, якщо особа діяла добросовісно і з поважних причин не вклалась у формальний термін.
Ці підходи мають одну спільну рису: вони залишають простір для гнучкості — не формальної, а змістовної, базованої на реальності, а не лише на букві.
Право на касацію: фікція чи інструмент захисту?
ЄСПЛ у рішенні Krupnyk v. Ukraine фактично визнав: сама наявність реєстру — вже достатня підстава вважати, що особа могла дізнатись про повний зміст рішення. Та чи є це припущенням, що враховує реалії? Я бачила десятки справ, де учасники процесу, навіть з адвокатами, не мали змоги відстежувати публікацію рішення в реєстрі щодня. Чи має право суд презюмувати таку уважність як норму? Чи не створює це нову реальність, де система відмовляється відповідати за власні збої?
Ми підмінили сенс права на касацію — одного з фундаментальних інструментів правового захисту — процесуальною умовністю. Формальний строк подання перетворився на бар’єр, який безжально відсікає навіть потенційно обґрунтовані скарги.
Зміщення фокуса: що варто змінити
У своїй практиці я не раз стикалась із ситуацією, коли рішення в ЄДРСР з’являється із запізненням, без повідомлення сторін, або з технічними помилками. Та навіть коли воно опубліковане вчасно, це ще не означає, що сторона його побачила або мала змогу діяти. Чому б не запровадити просте й прозоре правило — запуск касаційного строку від моменту вручення копії рішення?
Таке правило не порушить процесуальної дисципліни. Воно лише зафіксує зв'язок між знанням про рішення і можливістю його оскаржити. Саме таке правило діяло б як правовий компенсатор для тих, хто не є професіоналом у процесуальному лабіринті. Це була б реальна, а не декларативна рівність перед законом.
Право — це не гра у вгадування моменту. Це не конкурс на швидкість реакції. Це інструмент, який має служити людині, а не карати її за те, що вона не встигла помітити зміну в реєстрі. Ми маємо право на суд — не лише формальне, а змістовне. І право на касацію — це не розкіш. Це фундаментальна частина правосуддя.
Але замість того, щоб будувати систему на довірі та змістовному захисті, ми продовжуємо ускладнювати її до межі, де виживають лише найдосвідченіші або найбагатші. У таких умовах навіть адвокат може виявитися безсилим, якщо час стане проти нього.
У рішенні Krupnyk v. Ukraine ЄСПЛ поставив крапку. Але я залишаю кому. Бо це не кінець, а лише сигнал — сигнал для системи, яка зручно сховалась за процесуальними формулами, втративши з поля зору зміст. На мій суб'єктивний погляд, правосуддя не може бути справжнім, якщо його двері зачиняються через технічність. Воно не повинно карати за зволікання, яке створює сама система.
Потрібна не просто критика, а зміна підходу. Закон має служити людині, а не ховатися за формою. І це вже не про справу Крупника. Це про кожного з нас.
