Шестимісячний строк для оголошення особи померлою: право, яке має служити людяності

Чому відлік шести місяців має починатися від конкретної події, а не завершення війни, і як Велика палата Верховного Суду створила прецедент, що балансує між правом та етикою.

Відлік шести місяців: доля, закон і простір болю

Коли ми говоримо про правосуддя, мимоволі уявляємо собі ваги, на яких зважуються добро і зло, правда і брехня, життя і смерть. Однак інколи навіть ці ваги здаються занадто тендітними, щоб утримати всю тяжкість людської втрати. Постанова Великої палати Верховного Суду у справі №755/11021/22 – це не просто юридичний документ, це людська трагедія, яка оголює невидимі розломи між правом, мораллю і реальністю війни.

Відлік, який не можна відкладати

Рішення про оголошення особи померлою – це юридичний акт, але також і глибоко емоційний крок. Шестимісячний строк для такої заяви регулюється ч.2 ст.46 Цивільного кодексу України. На перший погляд, законодавець чітко визначив часові рамки, залишивши можливість суду враховувати конкретні обставини. Однак війна змішує кольори чорно-білого права, додаючи до нього невидимі відтінки болю, сумнівів і непередбачуваності.

Чи можна прив’язувати цей строк до закінчення воєнного стану чи бойових дій на території всієї країни? Велика палата ВС у цій справі дала однозначну відповідь – ні. Бо це означало б перетворити час на ворога людей, які вже й так стали жертвами трагедій. Відраховувати строк слід від конкретної події, яка призвела до ймовірної загибелі, враховуючи її територіальні та часові характеристики. Цей підхід є водночас гуманним і юридично виваженим, адже кожна справа – це індивідуальна історія з унікальними обставинами.

Болючий контекст війни

Складність цієї справи виходить далеко за межі судової зали. Історія матері, яка намагається оголосити свого сина померлим, щоб мати змогу отримати грошову допомогу, – це дзеркало тисяч подібних ситуацій. Війна забирає не лише життя, а й залишає невизначеність. Тіла зникають у руїнах, рештки неможливо ідентифікувати, а родини залишаються без відповідей.

У випадку трагедії в ТРЦ «Ретровіль», де загинув доброволець територіальної оборони, здавалося б, усе очевидно. Але для юриспруденції очевидність – це лише початок. Без підтвердження смерті – ідентифікації тіла чи інших доказів – мати не може завершити цей процес. І тут на допомогу приходить суд.

Практика інших країн

Давайте подивимося, як подібні питання вирішуються за кордоном. У США, наприклад, при оголошенні особи померлою в умовах війни діють принципи, закладені в Missing Persons Act. Якщо особа зникла за обставин, пов’язаних із військовими діями, рішення приймається на основі фактів і свідчень, не чекаючи завершення війни. Це дозволяє родинам отримати необхідну допомогу, не відкладаючи справу на невизначений строк.

У Франції, де подібні випадки регулюються Code civil, рішення також базується на конкретних подіях і ймовірних обставинах зникнення. Водночас держава бере на себе відповідальність за визнання факту смерті навіть у відсутність фізичних доказів, якщо це необхідно для захисту прав родини.

В Україні ж ми тільки формуємо подібну практику. Велика палата ВС своїм рішенням встановила важливий прецедент, що може стати основою для майбутніх справ.

Визнання особи померлою – це не лише юридична формальність, а й соціальний акт. Для сім’ї це можливість завершити процес прощання, отримати підтримку і відновити баланс у своєму житті. Для держави – це спосіб підтримати тих, хто став жертвою війни, і продемонструвати, що людяність – це основа правової системи.

У контексті війни важливо, щоб суди враховували специфіку кожної справи, не прив’язуючи рішення до абстрактних понять на кшталт завершення бойових дій у всій країні. Адже кожен день очікування для родин загиблих – це ще один день болю і невизначеності.

Моральні дилеми правосуддя

Ця справа також підіймає питання моральної відповідальності судів і законодавців. Чи маємо ми право вимагати від родин чекати, поки завершиться війна? Чи є справедливим обмеження їхніх прав через недосконалість державної системи ідентифікації тіл? Відповіді на ці запитання лежать не лише у сфері права, а й у сфері етики.

Рішення Великої палати ВС у справі №755/11021/22 – це приклад того, як право може стати інструментом гуманності. Війна змінює все: кордони, людей, закони. Але вона не повинна змінювати нашу здатність співчувати і приймати справедливі рішення.

І кожна така постанова – це не просто юридичний документ, а маленька перемога людяності над хаосом війни. Бо врешті-решт, правосуддя – це не лише про норми, а й про те, як ці норми допомагають людям у найтемніші часи їхнього життя.